Кадр з фільму «Іван». Режисер О. Довженко. 1932

Протягом останнього століття світ з логоцентричного потужними темпами перетворився в екраноцентричний завдяки кіно, телебаченню та комп’ютеризації. До Гуттенберга світогляд формувався фольклорними та юдохристиянськими текстами в Європі, буддійськими й ведичними легендами в Азії та вченням Магомета в арабських країнах. Лише вузьке коло освічених людей знало античних авторів. Друкарство, освіта, природничі науки, а також література і театр розширили відомості про навколишній світ, а екран поглибив інтеграцію людства з усім розмаїттям культур, перетворивши їх формально з вербальних на образно-пластичні, і водночас став знаряддям конкуренції, реклами та інформаційної боротьби, а подекуди й війни. Ми приходимо в цей світ з різними потребами: фізіологічними, комунікативними, соціальними; наражаємося на перешкоди, горнемося до близьких нам людей, шукаємо однодумців, земляків; формуємо симпатії й антипатії і часто не можемо уникнути протистояння з іншими антагоністами наших устремлінь і прагнень, тому боремося за гарантії реалізації змодельованого нами майбутнього. Одні наші потреби трансформуються в міру їх задоволення, інші — залишаються незмінними, але всі ми є різними в цьому світі. Ми відрізняємося статтю, що породжує патріархальні й феміністичні суперечності, віком, що породжує проблему батьків і дітей, темпераментом (психологічні відмінності), культурою, існують суперечності, успадковані традицією і потребою змін, а також світоглядними характеристиками, породженими поінформованістю або нестачею інформації. Ця остання відмінність не є такою сталою, як стать, темперамент, культура чи раса, а може змінюватися, як вік людини, лише не під впливом часу, а через освіту й мистецтво. Вона може посилюватися чи нівелюватися, а плюралізм поглядів застерігає від великих помилок, але не в змозі різний світогляд подолати незаперечну істину, що об’єднує нас спільна територія проживання, і рано чи пізно патріотичні інтереси і любов до землі за прикладом інших країн цю приналежність зцементують у конкурентному, глобалізованому світі.

На сьогодні складається враження, що власники нашого телепростору не дбають про перспективу скорішого розв’язання світоглядних суперечностей на цій території, а дбають лише про прибутки, які звідси вивезуть, бо не пов’язують майбутнього своїх нащадків з цією землею, тому процес деградації свого продукту вважають лише вигідним бізнесом. Кіномистецтво ж неспроможне вилізти з організаційно-виробничих клопотів, хоча освітньо-цехові та творчі проблеми так і не стали пріоритетними в нашій державі. Може, тому і держава декому уявляється неповнолітньо-оперетковою, бо не вміє визначити стратегічні пріоритети, а значна частина її громадян взагалі не хоче, щоб вона існувала.

Як так сталося? Може, спитати в предків? У тих, найдавніших, неможливо, бо залишили лише спарені горщики без дна та орнаментів — ні текстів, ні імен, ні дат. Повчальним міг би бути кіммерійський розбрат при вдалому екранному відтворенні чи трагічна доля Мітрідата у відчайдушному поборюванні Риму, або спадок Рюриковичів з безліччю подробиць, доль і драм. Тут досить фактів, але бракує аналізу першопричин конфліктів, як його немає у ренесансних полемістів, що відстоюють кирилицю та східний обряд. Тому звертаємося до чужих авторитетів: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожості».1 Цю істину повторили Христос і Кант своїм категоричним імперативом. «Держава є інструментом примирення людей. Людина поза державою — агресивна і небезпечна».2 «Те, що більшість людей називає миром, є тільки найменуванням. Насправді від природи існує вічна непримирима війна між усіма державами».3 «У природі людини криються три основні причини для сутички: по-перше — суперництво, по-друге — недовіра, по-третє — прагнення слави».4

Різні думки щодо конфліктів висловлювали теологи середньовіччя, просвітителі, філософи, психологи. Німецький соціолог Георг Зіммель (1858 — 1918) впровадив науковий термін «соціологія конфлікту» й ряд положень, які доводили необхідність конфліктів та їх позитивне значення у суспільному житті.5 Л. Кодер (нар. 1913) стверджував, що соціальна структура, в якій існує плюралізм конфліктних ситуацій, має механізми запобігання нестабільності, а суспільства з негнучкою структурою мають придушити конфлікт і тим самим посилюють небезпеку соціальної катастрофи.6 Р. Дарендорф вважає найбільшим у сучасності конфлікт між суспільствами добробуту і тими, хто до них не належить, тобто «чужими», нацменшинами, емігрантами. Але їх можна регулювати шляхом: 1) визнання наявності конфлікту; 2) підвищення рівня організованості сторін; 3) встановлення правил взаємодії.7

За останнє століття вироблено певні закономірності розвитку конфліктних ситуацій, знайдено засоби їх регулювання та розв’язки, досліджено анатомію конфліктів і динаміку їх розвитку. Тепер конфліктологію як науку викладають для економістів та управлінців персоналом, чого не могло знати старше покоління нашої політичної еліти. Тому проаналізуємо докладніше першопричини наших негараздів.

Українські патріоти ХХ ст. залишилися глухими до прихильника класократії й селянства В. Липинського, який вважав за необхідність встановлення монархії на період виходу з колоніального стану, та звабилися «лівими» гаслами розподілу власності, що призвело до винищення й деградації селянства як другорядного класу в концепції К.Маркса, ґрунтованій на досвіді Великої французької революції та промислової революції у Франції й інших країнах. Реалізація цих утопічних ідей в Російській імперії довела хибність теоретичних засад і практики їх втілення, бо якими б романтичними не були наміри їх фундаторів, все звелося до реставрації імперії, без монархії і Бога, але з таким само домінуванням однієї нації над іншими, нібито рівноправними. Україна через брак свідомої політичної еліти та освіти стала об’єктом цього експерименту. Почалася теорія у середовищі російських есдеків в еміграції: «Чи багато в історії Росії повстань? Дуже мало: повстання Разіна й Пугачова у Великоросії та козацькі війни в Малоросії... Доволі нетривалі періоди, відділені між собою нетривалими проміжками. Але чим характеризуються ці проміжки? Соціальним миром? Ні, про соціальний мир чи хоча б про перемир’я тоді не чути. «Соціальна війна» не зупиняється: у проміжках вона лише змінює свій характер, з явної стаючи прихованою».8 Ленін, матеріалізуючи діалектику Гегеля, підкоригував Плеханова: «Роздвоєння єдиного і пізнання суперечливих його частин <...> є суттю діалектики <...> правильність цієї сторони змісту діалектики повинна бути перевірена історією науки. На цю сторону діалектики зазвичай (наприклад, у Плеханова) звертають мало уваги <...> умови пізнання всіх процесів світу в їх «саморусі», в їх спонтанному розвитку, в їх живому житті, а пізнання їх як єдності протилежностей. Розвиток є «боротьба» протилежностей».9

Історія науки, на жаль, довела ту сумну істину, що філософія використана не для пояснень явищ, а як засіб в період боротьби за владу, пізніше, коли владу вже здобуто, може використовуватися та пристосовуватися до потреб досить прагматичних — мотивації збереження цієї влади шляхом devide et impere, як бачимо в Сталіна: «<...> діалектичний метод вважає, що процес розвитку протікає не в порядку гармонійного розгортання явищ, а в порядку розкриття суперечностей, «в порядку боротьби протилежних тенденцій, що діють на основі цих суперечностей».10 Ще один класик доктрини, виправдовуючи чистки і скачки в Китаї, також не церемониться з гегелівським першоджерелом і ототожнює суперечності з протилежностями: « Закон суперечності, притаманної речам, чи закон єдності протилежностей є основним законом матеріалістичної діалектики <...> у кожній різниці вже закладена суперечність, різниця є суперечністю».11

«Єдність і тотожність різниці, протилежності, суперечності — ступені форм розвитку. Заміна одного іншим не має нічого спільного з діалектикою, наукою — це еклектика. Кожна суперечність і протилежність включає в себе відмінність, що й становить їх наявність. Не кожна відмінність є суперечністю або протилежністю. Кожна суперечність проявляється лише у формі протилежностей, через протилежність, але не кожна протилежність є суперечністю».12

Мабуть, зручно нашим комуністам маскувати ностальгію за крахом імперії демагогічною заміною понять, приховуючи справжній символ віри: «Два Рими падоша, третій стоїть, четвертому не бить». Якби ж хотіли збагнути закони розвитку та поступу, довідалися б у неперекрученого Гегеля: «Справжній розвиток полягає в усуненні протилежностей як протилежностей у примиренні діючих сил, що прагнуть заперечувати одна одну у своєму конфлікті».13 Cтосовно суперечностей: «Це, може, занадто велика ... стосовно світу, усунення з нього суперечностей; навпаки, перенести суперечності в дух, в розум, і залишити їх там невирішеними. Дух насправді міцний тим, що може перенести суперечність. Але він уміє і подолати їх».14

Отже, в країнах з демократичним устроєм, свободою слова і плюралізмом думок конфліктологія як наука розвинулася і слугувала соціальній стабільності, на відміну від тоталітарних режимів, що законсервували перекручені й переставлені з ніг на голову закони гегелівської діалектики, перетворили суспільні науки на догму, витворили величезну армію псевдофілософів, які досі брязкають науковими регаліями, не помічаючи відсутність класових конфліктів, якщо більшість складає середній клас споживачів. Оманою марксистів-практиків було роздмухування класової ненависті заради збереження імперії, винищення селянства та селекції слухняного, психічно роздвоєного архетипу, придатного для зомбування демагогією, побудованою на заміні понять. Кожна літера абревіатури самоназви не відповідала істині: доцентрові «узи» тріснули з появою перших паростків свободи слова, совєтським народ називався фальшиво, бо єдина партія, попри початкові обіцянки, так і не дала влади радам, соціалізму так і не відбулося, як, наприклад, у Швеції, бо всупереч деклараціям про безкласове суспільство утворився привілейований клас правлячої номенклатури (мовно асимільованої у республіках, які насправді такими не були, не маючи міждержавних прав, і для яких зберігалися формальні ознаки влади на місцях). Номенклатура як управлінська еліта після незначної паніки без сентиментальностей, як шляхетський кодекс честі чи кодекс самурая, негайно перефарбувалася у розмаїті кольори, змішалася з дисидентами, котрі поборювали цей режим, але встигла використати свій досвід, щоб разом з криміналітетом привласнити колись усуспільнене майно, а найбільш віддана догмам частина цієї еліти відкинула атеїзм і несподівано повернулася до візантійських цінностей, що завжди залишалися у підтексті цієї ідеології.

Такий зріз сьогоднішнього суспільства утворився не без допомоги відомого гасла, проголошеного вождем: «З усіх мистецтв для нас найголовнішим є кіно <...>», що промовляло з плакатів у кожному клубі, у пізніший час із сором’язливих міркувань вирване з контексту: «<...> для агітації і пропаганди». Підступність цієї пропаганди полягала у справді привабливих цінностях, наприклад: ореол праці, представленої не як засіб для існування, а як обов’язок для суспільного блага, і попри агітацію за нову людину обиватель залишався зі своїми меркантильними рисами. Довженко, намагаючись зберегти обіцяну національну за формою концепцію творення характеру, змушений був декларувати: «<...> беручи до уваги, що процес перебудови людини є діалектично незавершеним і перебуває у стадії становлення, я тому поставив невелике завдання, звузивши її до такої проблеми: показати перший усвідомлений крок селюка під впливом цього нового соціального середовища, в яке він приходить, а також завдяки тим гальмуванням, які приносяться з його власного середовища».15 Так, Довженко захищав свого «Івана» від критиків за те, що у фільмі немає «гострої колізії боротьби, чіткого драматургічного конфлікту та протиборства характерів»16, немає «основного конфлікту між здоровим і потужним тілом соціалістичної будови та «родимими плямами» дрібнобуржуазної свідомості»17, «відсутня відчутна на екрані моральна еволюція героя».18 «Чому Іван позбавлений права на боротьбу як з обставинами, що його оточують, так і з елементами, що знаходяться в ньому самому?»19 Захищав Довженко свій компромісний твір, усвідомлюючи, що в цей рік мільйони його земляків пухнуть і вмирають з голоду, а він не має змоги зафіксувати ці факти. Було з чого завчасно посивіти.

Ще одну хвилю критики спостерігаємо на фільми поетичного кіно, бо переважно історична тематика сприяла культурній ідентифікації і була позбавлена ідеологічної пропаганди, а це не відповідало приписам лінії партії. Решта фільмів влаштовувала, і суперечність між реальним життям і його проблемами, з одного боку, та екранними історіями, схематичними, неправдоподібними, з іншого, ігнорувалася критикою. Отже, суспільно значимих конфліктів не відображали ні кінематограф, ні телебачення цієї території (щоб не сказати – українські) і в часи існування кіноіндустрії, і тепер, коли вона відсутня, а проблеми не змінилися. Телебачення, як жартують, перетворилося на апарат для вирівнювання мозкових звивин, а кіно так і не навчилося себе утримувати.

Міжособистісні, міжгрупові, родинні, психологічні конфлікти пов’язані з соціальними та світоглядними, причиною яких є суб’єктивне трактування історичних фактів та, виходячи з цього, моделювання майбутнього ходу історії. Конфлікт має циклічну форму, розвивається в часі, починаючи з суперечності, й закінчується катастрофою, якщо його вчасно не розв’язати. Можна штучно створювати критичні ситуації, виходячи з політичних мотивів (і навіть в інших державах — з геополітичною метою, на чому заробляють свій хліб політтехнологи), а можна врегулювати вчасно динаміку розвитку конфліктного циклу задля суспільної стабільності.

Якщо в реальному житті просто необхідне таке врегулювання, зокрема за допомогою медіа, то в кіномистецтві, драмі потрібно доводити конфліктний цикл до катастрофи. «У суспільному житті найбільшої шкоди завдають нерозв’язані суперечності. Вони, а також умови, на яких вони базуються, повинні бути ліквідовані <...> Нерозв’язані суперечності мають властивість нагромаджувати потенціальну енергію до певної межі, коли вони перетворюються на містичну силу, що з невмолимою інерцією котиться до єдиного ймовірного фіналу — до катастрофи, до кризи. У цьому періоді ця сила набуває образу фатальної необхідності, і воля людей неспроможна перешкодити їй. Вступає в силу своєрідний стислий час, час насичення подіями, які фізично не можна усвідомити та пояснити за законами формальної логіки за браком часу. Пізніше жах позбавляє людину людських властивостей і починає керувати її вчинками, цей цейтнот спонукає до дії»20. Мабуть, цей стислий час інтуїтивно відчував Корнель, регламентуючи єдність часу в драматичному творі: «Я припускаю, що п’ятий акт має певне право на прискорення подій, а тому та частина дії, яку він відображає, може в дійсності займати більше часу, ніж витрачено для її вистави».21 Стислий час широко використовували при монтажному крещендо в часи німого кіно і досі використовують для кульмінації детективного та пригодницького жанрів. Українське кіно до таких жанрів непричетне, а могло б запобігати ескалації криз в реальному житті через нерозв’язані ідеологічні та світоглядні суперечності, які загострюються напередодні кожних виборів. Наприклад, заперечується Богом дане і записане в Конституції право етносу на 70-відсоткове інформаційне забезпечення населення рідною мовою на тій підставі, що частина цього етносу асимільована примусовими методами за часів диктатури, а усувати цю диспропорцію повинні за законами конкуренції. Зрозуміло, що ці псевдопроблеми інспіруються ззовні за мотивами позавчорашнього дня і потребують відображення в комерційних жанрах, якби вони в нас існували, бо претензії законсервувати цю диспропорцію радше комічні, ніж антагоністичні. Понад сто років тому німець К. Клаузенвіц стверджував, що війна є «продовженням політики іншими, насильницькими засобами». Пізніше інший німець, Б. Брехт, також противник воєн, напише: «До тих пір, поки маси залишаться об’єктом політики, вони не будуть здатні сприймати те, що з ними відбувається, як експеримент, а сприймуть це як удари долі; вони також мало зможуть зрозуміти причини катастрофи, як піддослідний кролик не зможе зрозуміти що-небудь у біології» 22.

Конфлікти економічні, політичні, соціальні, духовні могли б бути не екрані персоніфіковані через характери. Арістотель розглядав дію як протиборство незмінних характерів, Лессінг дію та характери взаємопов’язував, а Геґель побачив динаміку самого процесу: «<...>драматичний перебіг подій є поступовим рухом до останньої катастрофи, <...> тому, з одного боку, всі намагаються роздмухати цей конфлікт, з іншого боку, власне розбрату та суперечностям протилежних настроїв, цілей та актів потрібна безперечна розв’язка».23

Лоусон переконаний, що «основою драми є соціальний конфлікт — люди зіштовхуються з іншими людьми, люди виступають проти колективів, що протистоять іншим колективам, окремі особи чи колективи протистоять іншим соціальним силам або силам природи,— в якому розумна воля, проявлена для здійснення усвідомленої та зрозумілої мети, має достатню силу, щоб довести розвиток конфлікту до кризи».24

В українських реаліях не так соціальні, як світоглядні суперечності плекаються «роздвоєнням єдиного», аж до різних підручників з історії для різних регіонів, мабуть, з далекоглядною метою. Всупереч стратегам кризового менеджменту, здатним планувати на два ходи вперед, бо на більше бракує фантазії, суспільство таки спромоглося, боронячи свої права, на величне реаліті-шоу, на жаль, зіпсоване клерками двірцевих інтриг, що допровадили цей громадянський зрив до блідої копії Дев’ятого термідора.

Консервація соціальних суперечностей разом з культурно-світоглядною диспропорцією, бо меншість привласнила інформаційний простір, рано чи пізно призведе до ескалації конфліктного циклу. «В потенції конфлікт закладено в суперечливій необхідності. Конфліктний цикл починається там, де свідома воля людини чи групи людей починають діяти всупереч необхідності. Закінчується конфліктний цикл там, де подальші прояви свідомої волі втрачають сенс — або воля людини мириться з необхідністю, або перемагає її. У першому випадку це катастрофа, якщо загострення суперечностей сягнуло «стислого часу» і стало непідвладне волі людини, у другому — воля доводить доцільність боротьби».25

Оцієї законсервованої й найактуальнішої суперечності не віддзеркалює екран, і йдеться тут не про агітки на зразок наших політичних реклам, розрахованих на олігофренів, якими, попри зусилля телеканалів, глядачі не стали, а про глибокі фільми, в яких арістотелівське «впізнання» через співчуття і страх породжує катарсис.

Отже, незнання чи, скоріше, світоглядна тенденційність роз’єднує нас як суспільство, а це оптимальна пожива для драматичних тем. «Певність ситуації, як відомо, притуплює нашу увагу, тоді як конфліктна ситуація, де міра певності невелика, примушує нас уважно, напружуючи всю нервову систему, стежити за розвитком подій. Якщо перекласти це положення на мову теорії інформації, то можна сказати, що наша увага залежить від ентропії тієї чи іншої конфліктної ситуації».26 Теорія інформації та теорія ігор, що будь - який процес розглядає як гру з відповідними тактиками і стратегіями, вже давно пояснюють конфлікти у тваринному світі (Дж. Прайс), в матримоніальних взаєминах (М. Плзак), у міждержавних стосунках (Г. Кісенджер), в економіці (останні лауреати премії Нобеля) і разом з конфліктологією могла б вивчатися сценаристами, якби у нас вчили цьому ремеслу. Якби психологія сприйняття як наука не скупчувалася в лабіринтах всевладного лібідо і перверзій, а за прикладом квантової теорії полів досліджувала дискретні властивості стресу та страху, які, можливо, подібно до релятивістських надсвітових швидкостей збуджують психофізичні та хіміко-фізіологічні процеси таких станів і відкривають ворота у таємні паралельні світи, і «стислий час» породжує екстрасенсорні перцепції й катарсис, і ангели-охоронці повертають нас до гармонії з природою, яку ми так безкарно знищуємо, і любов до ближнього, яку ми чомусь втратили через консервацію необґрунтованих конфліктів.Протягом останнього століття світ з логоцентричного потужними темпами перетворився в екраноцентричний завдяки кіно, телебаченню та комп’ютеризації. До Гуттенберга світогляд формувався фольклорними та юдохристиянськими текстами в Європі, буддійськими й ведичними легендами в Азії та вченням Магомета в арабських країнах. Лише вузьке коло освічених людей знало античних авторів. Друкарство, освіта, природничі науки, а також література і театр розширили відомості про навколишній світ, а екран поглибив інтеграцію людства з усім розмаїттям культур, перетворивши їх формально з вербальних на образно-пластичні, і водночас став знаряддям конкуренції, реклами та інформаційної боротьби, а подекуди й війни. Ми приходимо в цей світ з різними потребами: фізіологічними, комунікативними, соціальними; наражаємося на перешкоди, горнемося до близьких нам людей, шукаємо однодумців, земляків; формуємо симпатії й антипатії і часто не можемо уникнути протистояння з іншими антагоністами наших устремлінь і прагнень, тому боремося за гарантії реалізації змодельованого нами майбутнього. Одні наші потреби трансформуються в міру їх задоволення, інші — залишаються незмінними, але всі ми є різними в цьому світі. Ми відрізняємося статтю, що породжує патріархальні й феміністичні суперечності, віком, що породжує проблему батьків і дітей, темпераментом (психологічні відмінності), культурою, існують суперечності, успадковані традицією і потребою змін, а також світоглядними характеристиками, породженими поінформованістю або нестачею інформації. Ця остання відмінність не є такою сталою, як стать, темперамент, культура чи раса, а може змінюватися, як вік людини, лише не під впливом часу, а через освіту й мистецтво. Вона може посилюватися чи нівелюватися, а плюралізм поглядів застерігає від великих помилок, але не в змозі різний світогляд подолати незаперечну істину, що об’єднує нас спільна територія проживання, і рано чи пізно патріотичні інтереси і любов до землі за прикладом інших країн цю приналежність зцементують у конкурентному, глобалізованому світі.

На сьогодні складається враження, що власники нашого телепростору не дбають про перспективу скорішого розв’язання світоглядних суперечностей на цій території, а дбають лише про прибутки, які звідси вивезуть, бо не пов’язують майбутнього своїх нащадків з цією землею, тому процес деградації свого продукту вважають лише вигідним бізнесом. Кіномистецтво ж неспроможне вилізти з організаційно-виробничих клопотів, хоча освітньо-цехові та творчі проблеми так і не стали пріоритетними в нашій державі. Може, тому і держава декому уявляється неповнолітньо-оперетковою, бо не вміє визначити стратегічні пріоритети, а значна частина її громадян взагалі не хоче, щоб вона існувала.

Як так сталося? Може, спитати в предків? У тих, найдавніших, неможливо, бо залишили лише спарені горщики без дна та орнаментів — ні текстів, ні імен, ні дат. Повчальним міг би бути кіммерійський розбрат при вдалому екранному відтворенні чи трагічна доля Мітрідата у відчайдушному поборюванні Риму, або спадок Рюриковичів з безліччю подробиць, доль і драм. Тут досить фактів, але бракує аналізу першопричин конфліктів, як його немає у ренесансних полемістів, що відстоюють кирилицю та східний обряд. Тому звертаємося до чужих авторитетів: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і сім’ї до тебе не будуть відчувати ворожості».1 Цю істину повторили Христос і Кант своїм категоричним імперативом. «Держава є інструментом примирення людей. Людина поза державою — агресивна і небезпечна».2 «Те, що більшість людей називає миром, є тільки найменуванням. Насправді від природи існує вічна непримирима війна між усіма державами».3 «У природі людини криються три основні причини для сутички: по-перше — суперництво, по-друге — недовіра, по-третє — прагнення слави».4

Різні думки щодо конфліктів висловлювали теологи середньовіччя, просвітителі, філософи, психологи. Німецький соціолог Георг Зіммель (1858 — 1918) впровадив науковий термін «соціологія конфлікту» й ряд положень, які доводили необхідність конфліктів та їх позитивне значення у суспільному житті.5 Л. Кодер (нар. 1913) стверджував, що соціальна структура, в якій існує плюралізм конфліктних ситуацій, має механізми запобігання нестабільності, а суспільства з негнучкою структурою мають придушити конфлікт і тим самим посилюють небезпеку соціальної катастрофи.6 Р. Дарендорф вважає найбільшим у сучасності конфлікт між суспільствами добробуту і тими, хто до них не належить, тобто «чужими», нацменшинами, емігрантами. Але їх можна регулювати шляхом: 1) визнання наявності конфлікту; 2) підвищення рівня організованості сторін; 3) встановлення правил взаємодії.7

За останнє століття вироблено певні закономірності розвитку конфліктних ситуацій, знайдено засоби їх регулювання та розв’язки, досліджено анатомію конфліктів і динаміку їх розвитку. Тепер конфліктологію як науку викладають для економістів та управлінців персоналом, чого не могло знати старше покоління нашої політичної еліти. Тому проаналізуємо докладніше першопричини наших негараздів.

Українські патріоти ХХ ст. залишилися глухими до прихильника класократії й селянства В. Липинського, який вважав за необхідність встановлення монархії на період виходу з колоніального стану, та звабилися «лівими» гаслами розподілу власності, що призвело до винищення й деградації селянства як другорядного класу в концепції К.Маркса, ґрунтованій на досвіді Великої французької революції та промислової революції у Франції й інших країнах. Реалізація цих утопічних ідей в Російській імперії довела хибність теоретичних засад і практики їх втілення, бо якими б романтичними не були наміри їх фундаторів, все звелося до реставрації імперії, без монархії і Бога, але з таким само домінуванням однієї нації над іншими, нібито рівноправними. Україна через брак свідомої політичної еліти та освіти стала об’єктом цього експерименту. Почалася теорія у середовищі російських есдеків в еміграції: «Чи багато в історії Росії повстань? Дуже мало: повстання Разіна й Пугачова у Великоросії та козацькі війни в Малоросії... Доволі нетривалі періоди, відділені між собою нетривалими проміжками. Але чим характеризуються ці проміжки? Соціальним миром? Ні, про соціальний мир чи хоча б про перемир’я тоді не чути. «Соціальна війна» не зупиняється: у проміжках вона лише змінює свій характер, з явної стаючи прихованою».8 Ленін, матеріалізуючи діалектику Гегеля, підкоригував Плеханова: «Роздвоєння єдиного і пізнання суперечливих його частин <...> є суттю діалектики <...> правильність цієї сторони змісту діалектики повинна бути перевірена історією науки. На цю сторону діалектики зазвичай (наприклад, у Плеханова) звертають мало уваги <...> умови пізнання всіх процесів світу в їх «саморусі», в їх спонтанному розвитку, в їх живому житті, а пізнання їх як єдності протилежностей. Розвиток є «боротьба» протилежностей».9

Історія науки, на жаль, довела ту сумну істину, що філософія використана не для пояснень явищ, а як засіб в період боротьби за владу, пізніше, коли владу вже здобуто, може використовуватися та пристосовуватися до потреб досить прагматичних — мотивації збереження цієї влади шляхом devide et impere, як бачимо в Сталіна: «<...> діалектичний метод вважає, що процес розвитку протікає не в порядку гармонійного розгортання явищ, а в порядку розкриття суперечностей, «в порядку боротьби протилежних тенденцій, що діють на основі цих суперечностей».10 Ще один класик доктрини, виправдовуючи чистки і скачки в Китаї, також не церемониться з гегелівським першоджерелом і ототожнює суперечності з протилежностями: « Закон суперечності, притаманної речам, чи закон єдності протилежностей є основним законом матеріалістичної діалектики <...> у кожній різниці вже закладена суперечність, різниця є суперечністю».11

«Єдність і тотожність різниці, протилежності, суперечності — ступені форм розвитку. Заміна одного іншим не має нічого спільного з діалектикою, наукою — це еклектика. Кожна суперечність і протилежність включає в себе відмінність, що й становить їх наявність. Не кожна відмінність є суперечністю або протилежністю. Кожна суперечність проявляється лише у формі протилежностей, через протилежність, але не кожна протилежність є суперечністю».12

Мабуть, зручно нашим комуністам маскувати ностальгію за крахом імперії демагогічною заміною понять, приховуючи справжній символ віри: «Два Рими падоша, третій стоїть, четвертому не бить». Якби ж хотіли збагнути закони розвитку та поступу, довідалися б у неперекрученого Гегеля: «Справжній розвиток полягає в усуненні протилежностей як протилежностей у примиренні діючих сил, що прагнуть заперечувати одна одну у своєму конфлікті».13 Cтосовно суперечностей: «Це, може, занадто велика ... стосовно світу, усунення з нього суперечностей; навпаки, перенести суперечності в дух, в розум, і залишити їх там невирішеними. Дух насправді міцний тим, що може перенести суперечність. Але він уміє і подолати їх».14

Отже, в країнах з демократичним устроєм, свободою слова і плюралізмом думок конфліктологія як наука розвинулася і слугувала соціальній стабільності, на відміну від тоталітарних режимів, що законсервували перекручені й переставлені з ніг на голову закони гегелівської діалектики, перетворили суспільні науки на догму, витворили величезну армію псевдофілософів, які досі брязкають науковими регаліями, не помічаючи відсутність класових конфліктів, якщо більшість складає середній клас споживачів. Оманою марксистів-практиків було роздмухування класової ненависті заради збереження імперії, винищення селянства та селекції слухняного, психічно роздвоєного архетипу, придатного для зомбування демагогією, побудованою на заміні понять. Кожна літера абревіатури самоназви не відповідала істині: доцентрові «узи» тріснули з появою перших паростків свободи слова, совєтським народ називався фальшиво, бо єдина партія, попри початкові обіцянки, так і не дала влади радам, соціалізму так і не відбулося, як, наприклад, у Швеції, бо всупереч деклараціям про безкласове суспільство утворився привілейований клас правлячої номенклатури (мовно асимільованої у республіках, які насправді такими не були, не маючи міждержавних прав, і для яких зберігалися формальні ознаки влади на місцях). Номенклатура як управлінська еліта після незначної паніки без сентиментальностей, як шляхетський кодекс честі чи кодекс самурая, негайно перефарбувалася у розмаїті кольори, змішалася з дисидентами, котрі поборювали цей режим, але встигла використати свій досвід, щоб разом з криміналітетом привласнити колись усуспільнене майно, а найбільш віддана догмам частина цієї еліти відкинула атеїзм і несподівано повернулася до візантійських цінностей, що завжди залишалися у підтексті цієї ідеології.

Такий зріз сьогоднішнього суспільства утворився не без допомоги відомого гасла, проголошеного вождем: «З усіх мистецтв для нас найголовнішим є кіно <...>», що промовляло з плакатів у кожному клубі, у пізніший час із сором’язливих міркувань вирване з контексту: «<...> для агітації і пропаганди». Підступність цієї пропаганди полягала у справді привабливих цінностях, наприклад: ореол праці, представленої не як засіб для існування, а як обов’язок для суспільного блага, і попри агітацію за нову людину обиватель залишався зі своїми меркантильними рисами. Довженко, намагаючись зберегти обіцяну національну за формою концепцію творення характеру, змушений був декларувати: «<...> беручи до уваги, що процес перебудови людини є діалектично незавершеним і перебуває у стадії становлення, я тому поставив невелике завдання, звузивши її до такої проблеми: показати перший усвідомлений крок селюка під впливом цього нового соціального середовища, в яке він приходить, а також завдяки тим гальмуванням, які приносяться з його власного середовища».15 Так, Довженко захищав свого «Івана» від критиків за те, що у фільмі немає «гострої колізії боротьби, чіткого драматургічного конфлікту та протиборства характерів»16, немає «основного конфлікту між здоровим і потужним тілом соціалістичної будови та «родимими плямами» дрібнобуржуазної свідомості»17, «відсутня відчутна на екрані моральна еволюція героя».18 «Чому Іван позбавлений права на боротьбу як з обставинами, що його оточують, так і з елементами, що знаходяться в ньому самому?»19 Захищав Довженко свій компромісний твір, усвідомлюючи, що в цей рік мільйони його земляків пухнуть і вмирають з голоду, а він не має змоги зафіксувати ці факти. Було з чого завчасно посивіти.

Ще одну хвилю критики спостерігаємо на фільми поетичного кіно, бо переважно історична тематика сприяла культурній ідентифікації і була позбавлена ідеологічної пропаганди, а це не відповідало приписам лінії партії. Решта фільмів влаштовувала, і суперечність між реальним життям і його проблемами, з одного боку, та екранними історіями, схематичними, неправдоподібними, з іншого, ігнорувалася критикою. Отже, суспільно значимих конфліктів не відображали ні кінематограф, ні телебачення цієї території (щоб не сказати – українські) і в часи існування кіноіндустрії, і тепер, коли вона відсутня, а проблеми не змінилися. Телебачення, як жартують, перетворилося на апарат для вирівнювання мозкових звивин, а кіно так і не навчилося себе утримувати.

Міжособистісні, міжгрупові, родинні, психологічні конфлікти пов’язані з соціальними та світоглядними, причиною яких є суб’єктивне трактування історичних фактів та, виходячи з цього, моделювання майбутнього ходу історії. Конфлікт має циклічну форму, розвивається в часі, починаючи з суперечності, й закінчується катастрофою, якщо його вчасно не розв’язати. Можна штучно створювати критичні ситуації, виходячи з політичних мотивів (і навіть в інших державах — з геополітичною метою, на чому заробляють свій хліб політтехнологи), а можна врегулювати вчасно динаміку розвитку конфліктного циклу задля суспільної стабільності.

Якщо в реальному житті просто необхідне таке врегулювання, зокрема за допомогою медіа, то в кіномистецтві, драмі потрібно доводити конфліктний цикл до катастрофи. «У суспільному житті найбільшої шкоди завдають нерозв’язані суперечності. Вони, а також умови, на яких вони базуються, повинні бути ліквідовані <...> Нерозв’язані суперечності мають властивість нагромаджувати потенціальну енергію до певної межі, коли вони перетворюються на містичну силу, що з невмолимою інерцією котиться до єдиного ймовірного фіналу — до катастрофи, до кризи. У цьому періоді ця сила набуває образу фатальної необхідності, і воля людей неспроможна перешкодити їй. Вступає в силу своєрідний стислий час, час насичення подіями, які фізично не можна усвідомити та пояснити за законами формальної логіки за браком часу. Пізніше жах позбавляє людину людських властивостей і починає керувати її вчинками, цей цейтнот спонукає до дії»20. Мабуть, цей стислий час інтуїтивно відчував Корнель, регламентуючи єдність часу в драматичному творі: «Я припускаю, що п’ятий акт має певне право на прискорення подій, а тому та частина дії, яку він відображає, може в дійсності займати більше часу, ніж витрачено для її вистави».21 Стислий час широко використовували при монтажному крещендо в часи німого кіно і досі використовують для кульмінації детективного та пригодницького жанрів. Українське кіно до таких жанрів непричетне, а могло б запобігати ескалації криз в реальному житті через нерозв’язані ідеологічні та світоглядні суперечності, які загострюються напередодні кожних виборів. Наприклад, заперечується Богом дане і записане в Конституції право етносу на 70-відсоткове інформаційне забезпечення населення рідною мовою на тій підставі, що частина цього етносу асимільована примусовими методами за часів диктатури, а усувати цю диспропорцію повинні за законами конкуренції. Зрозуміло, що ці псевдопроблеми інспіруються ззовні за мотивами позавчорашнього дня і потребують відображення в комерційних жанрах, якби вони в нас існували, бо претензії законсервувати цю диспропорцію радше комічні, ніж антагоністичні. Понад сто років тому німець К. Клаузенвіц стверджував, що війна є «продовженням політики іншими, насильницькими засобами». Пізніше інший німець, Б. Брехт, також противник воєн, напише: «До тих пір, поки маси залишаться об’єктом політики, вони не будуть здатні сприймати те, що з ними відбувається, як експеримент, а сприймуть це як удари долі; вони також мало зможуть зрозуміти причини катастрофи, як піддослідний кролик не зможе зрозуміти що-небудь у біології» 22.

Конфлікти економічні, політичні, соціальні, духовні могли б бути не екрані персоніфіковані через характери. Арістотель розглядав дію як протиборство незмінних характерів, Лессінг дію та характери взаємопов’язував, а Геґель побачив динаміку самого процесу: «<...>драматичний перебіг подій є поступовим рухом до останньої катастрофи, <...> тому, з одного боку, всі намагаються роздмухати цей конфлікт, з іншого боку, власне розбрату та суперечностям протилежних настроїв, цілей та актів потрібна безперечна розв’язка».23

Лоусон переконаний, що «основою драми є соціальний конфлікт — люди зіштовхуються з іншими людьми, люди виступають проти колективів, що протистоять іншим колективам, окремі особи чи колективи протистоять іншим соціальним силам або силам природи,— в якому розумна воля, проявлена для здійснення усвідомленої та зрозумілої мети, має достатню силу, щоб довести розвиток конфлікту до кризи».24

В українських реаліях не так соціальні, як світоглядні суперечності плекаються «роздвоєнням єдиного», аж до різних підручників з історії для різних регіонів, мабуть, з далекоглядною метою. Всупереч стратегам кризового менеджменту, здатним планувати на два ходи вперед, бо на більше бракує фантазії, суспільство таки спромоглося, боронячи свої права, на величне реаліті-шоу, на жаль, зіпсоване клерками двірцевих інтриг, що допровадили цей громадянський зрив до блідої копії Дев’ятого термідора.

Консервація соціальних суперечностей разом з культурно-світоглядною диспропорцією, бо меншість привласнила інформаційний простір, рано чи пізно призведе до ескалації конфліктного циклу. «В потенції конфлікт закладено в суперечливій необхідності. Конфліктний цикл починається там, де свідома воля людини чи групи людей починають діяти всупереч необхідності. Закінчується конфліктний цикл там, де подальші прояви свідомої волі втрачають сенс — або воля людини мириться з необхідністю, або перемагає її. У першому випадку це катастрофа, якщо загострення суперечностей сягнуло «стислого часу» і стало непідвладне волі людини, у другому — воля доводить доцільність боротьби».25

Оцієї законсервованої й найактуальнішої суперечності не віддзеркалює екран, і йдеться тут не про агітки на зразок наших політичних реклам, розрахованих на олігофренів, якими, попри зусилля телеканалів, глядачі не стали, а про глибокі фільми, в яких арістотелівське «впізнання» через співчуття і страх породжує катарсис.

Отже, незнання чи, скоріше, світоглядна тенденційність роз’єднує нас як суспільство, а це оптимальна пожива для драматичних тем. «Певність ситуації, як відомо, притуплює нашу увагу, тоді як конфліктна ситуація, де міра певності невелика, примушує нас уважно, напружуючи всю нервову систему, стежити за розвитком подій. Якщо перекласти це положення на мову теорії інформації, то можна сказати, що наша увага залежить від ентропії тієї чи іншої конфліктної ситуації».26 Теорія інформації та теорія ігор, що будь - який процес розглядає як гру з відповідними тактиками і стратегіями, вже давно пояснюють конфлікти у тваринному світі (Дж. Прайс), в матримоніальних взаєминах (М. Плзак), у міждержавних стосунках (Г. Кісенджер), в економіці (останні лауреати премії Нобеля) і разом з конфліктологією могла б вивчатися сценаристами, якби у нас вчили цьому ремеслу. Якби психологія сприйняття як наука не скупчувалася в лабіринтах всевладного лібідо і перверзій, а за прикладом квантової теорії полів досліджувала дискретні властивості стресу та страху, які, можливо, подібно до релятивістських надсвітових швидкостей збуджують психофізичні та хіміко-фізіологічні процеси таких станів і відкривають ворота у таємні паралельні світи, і «стислий час» породжує екстрасенсорні перцепції й катарсис, і ангели-охоронці повертають нас до гармонії з природою, яку ми так безкарно знищуємо, і любов до ближнього, яку ми чомусь втратили через консервацію необґрунтованих конфліктів.