Київський державний академічний театр ляльок, відкритий 2005 року

— Розкажіть про історію виникнення вашого театру й про тих, хто до цього причетний.

— Насправді недавно з’явилася тільки сама споруда. А театр як такий засновано ще в 1927 році. Це найстаріший професійний ляльковий театр не лише в Україні, але й в усій Східній Європі.

Нову будівлю збудовано за рішенням київської міської влади, прийнятим ще 1997 року. До того часу ми перебували на вулиці Шота Руставелі, 13 (зараз це приміщення Центральної синагоги Бродського). Свого часу з’явився закон про повернення культових споруд, які використовують не за призначенням. Й історично було справедливо, що синагогу повернули віруючим.

Але після цього театр вісім років не мав стаціонарного приміщення. Ми орендували зали в школах, дитячих садочках, наймали малу залу Національної філармонії, актові зали Будинку культури МВС та Будинку проф-спілок.

І ось нарешті ми дочекалися — 19 грудня Президент України та Київський міський голова урочисто вручили золотий ключик від театру улюбленому дитячому персонажеві Буратіно. Й відтоді двері нового закладу відчинилися для радісних усмішок дітей. Це справді такий собі чарівний казковий палац.

Щодо театрального наповнення, то в репертуарі ми маємо близько тридцяти вистав, різних за жанром, формою втілення й розрахованих на різні вікові категорії. Але ми рухаємося далі. Я сподіваюся, що вже в жовтні — листопаді для дорослих киян буде створено виставу за «Декамероном» Бокаччо, яка називатиметься «Кохання, кохання». Вона буде суто розважальна, щоб і батьки могли поринути в казковий світ лялькового мистецтва.

Нема жодної таємниці в тому, що ляльковий театр — перший у житті кожної дитини театр. Це театр, куди дитину приводять батьки. Й перше враження завжди найсильніше і запам’ятовується на все життя. І репертуар побудовано таким чином (про це кажуть і наші колеги з України та з інших країн), що ми є театром класичної казки.

В репертуарі нашого театру — «Дюймовочка» і «Золотий ключик», «Івасик-Телесик» і «Чарівна лампа Аладіна», «Слоненя» і «Попелюшка», «Пітер Пен», «Кіт у чоботях» і «Женьчик-Бреньчик». Іншими словами, всі найкращі літературні казки поставлено на нашій сцені.

Наш театр унікальний і в архітектурному плані. Це індивідуальний проект, створений майстрами, архітекторами, дизайнерами українського науково-дослідного інституту «Діпромісто». Втілений у життя він корпорацією «Укрреставрація», що має в нас неабиякий досвід та авторитет. Скажімо, «Укрреставрація» відновила Михайлівський Золотоверхий собор, нині відтворює гетьманську столицю в Батурині, Будинок із химерами.

Понад три тисячі будівельників причетні до створення нашого театру. Ми навіть кажемо: на пагорбах Дніпра нині стоять Києво-Печерська лавра, Михайлівський Золотоверхий собор, Андріївська церква, а тепер іще один храм — храм для маленького глядача. І я сподіваюся, що до нього ніколи не заросте стежка.

— Відомо, що до оформлення театру причетні також професійні художники. Що б ви могли розповісти про це?

— Це справді так. Наші фойє оформлювали народний художник України Володимир Прядка, також Володимир Мельник, Кость Лавро... Надалі ми плануємо створити ще й нові панно на дитячу та національну тематику.

Багато зусиль доклали львівські майстри художнього скла (це незвичайні світильники, вітражі). Інші майстри зробили дуже гарні театральні меблі в глядацькій залі. Крім того, маємо унікальну завісу на сцені — павича. Його історія дуже цікава. На фронтоні будівлі майстри з «Укрреставрації» зберегли ще того павича, який був на стереокінотеатрі «Дніпро» (наш театр споруджено на цьому місці). Його свого часу зняли й законсервували, а кінотеатр повністю знесли. А тепер цей павич належить нашому театрові. Позолоту його мозаїки видно ще з Європейської площі. Парадна завіса нашого театру також відтворює цього павича.

— Наскільки розумію, у вас працює чимало молодих людей. Скажімо, у виставі «Пітер Пен і Венді», постановником якої є Леонід Попов, інсценізацію здійснив вже його учень Євген Огородній, а серед акторів у виставі більшість — його студенти. Чи це свідома орієнтація на молодих лялькарів?

— Ми долучаємо до співпраці найкращих, найталановитіших студентів з першого, другого курсів Національного університету імені І. Карпенка-Карого.

— Це навчальна практика?

— Я сказав би, що це радше життєва практика. Коли в радянські часи людина закінчувала університет, то завжди казали: «Ви забудьте, чого вас навчили. Тепер починаємо вчитися спочатку». А нині студенти мають унікальну змогу накопичувати різний досвід (і акторський, в тому числі) на сцені провідного київського театру. Це велика честь і для актора з фаховою освітою, з відповідним дипломом. Якщо ж ти студент, то вважаю, що це взагалі цінний дарунок, адже на тебе звернули увагу, дали змогу творчо проявити себе. І я переконаний, що молодь треба всюди пускати й давати їй дорогу. Цю тенденцію «омолодження» ми плануємо підтримувати й надалі.

— Яким є співвідношення між українськими та іноземними казками, поставленими на вашій сцені? Що ви охочіше реалізуєте?

— На жаль, нині в Україні (й не лише в Україні) існує проблема з дитячою драматургією. Сучасні письменники майже не пишуть для дітей п’єси, та й навіть віршики, оповідання. Більшість літератури зорієнтована на дорослих. І все ж ми співпрацюємо з такими видатними українськими авторами, як Всеволод Нестайко, Григорій Усачий, Юхим Чеповецький, Ніна Шийко-Медведєва, Ірина Таян-Златопольська.

Часто ми беремо за основу українські казки, а режисери-постановники вже пишуть оригінальну п’єсу. Скажімо, в нас є «Івасик-Телесик». Це українська народна казка, а Сергій Брижань написав за її мотивами п’єсу, яку ми поставили. Минулого року відбулася прем’єра «Лиса Микити» за Іваном Франком. Вже в травні на киян чекатиме «Пан Коцький». У репертуарі є «Женьчик-Бреньчик». Отже, ми орієнтуємося на те, щоб діти розширювали свій світогляд і вже з раннього віку знали, що є українські казки.

Але є також світова культура. І треба залучати й іноземні тексти. Щоб не виглядало, ніби ми варимося тільки у власному соку й нічого довкола не знаємо. Глядача треба знайомити з найкращим — і своїм, і чужим. І сучасним також.

Над останнім ми працюємо дуже активно. Яким чином? Ось у жовтні вже вп’яте в Києві пройде міжнародний фестиваль лялькових театрів світу. Цей фестиваль було започатковано саме нашим театром ще 1991 року. До того, як ми отримали власне приміщення, ми провели чотири фестивалі. Приїжджають найцікавіші лялькові театри з цілком різних країн. Ми чекаємо на 10 — 15 творчих колективів. І зауважу, що цей фестиваль викликає інтерес не лише в дітей. Багато дорослих приходить. Протягом десяти днів, поки триває фестиваль, Київ — справжня лялькова Мекка. З усіх 25 областей України також прибувають режисери, художники, актори. Це дуже приємна атмосфера. А над палацом дитячих мрій аура завжди має бути тільки позитивна.

Восени ми знову зробимо справжнє свято, але цього разу в самому центрі Києва. І зуміємо таким чином довести, що ми — справді європейська столиця.

— За вашими спостереженнями, які вистави викликають найбільший і постійний інтерес київських глядачів?

— Ви знаєте, восени буде 20 років, як я очолюю цей колектив. І я часто спостерігаю за реакцією батьків, які приходять купувати квитки дітям. Зазвичай вони стоять біля афіш, роздивляються репертуар, а потім роблять вибір: мовляв, «Дюймовочку» я знаю, то й дитину поведу. А от «Гусеня» не бачила, не чула...

І батьки в такий спосіб роблять вибір замість дитини, тільки на основі власних знань і вподобань. Щоб уникнути такої тенденції, ми від самого початку вирішили встановити в глядацькій залі та в фойє два великих плазмових телевізори, на яких перед кожною виставою показуватимемо коротке відео — сцени з вистав нашого театру (на щастя, ми вже можемо це собі дозволити). Тоді вже не батько чи мати робитиме вибір за дитину, а сама дитина обиратиме.