Сцена з вистави «Довге життя». Режисер Алвіс Германіс. Латвія

Можна з повною впевненістю додати ще одну дефініцію до цієї події, а саме: фестиваль європейської театральної культури. Тому що така географічна конкретизація сформувала ідеологічне підгрунття мистецької події.

Взагалі, обмежень у жанрі чи стилі учасники фестивалю не мали, єдине що від них вимагалося, це європейськість, усвідомлення різноманітності ментальності та світосприйняття народів Старого світу, котрий поступово трансформується у Євросоюз.

Репрезентанти ж від європейських культур були досить- таки переконливими: Крістіан Люпа (Польща), Арпад Шиллінг (Угорщина), Люк Персіваль (Бельгія), Алвіс Германіс (Латвія), Крістофер Марталлер (Австрія), Стефан Пухер (Німеччина). Україна у фестивальній програмі, на жаль, представлена не була.

Налагодження діалогу між різними частинами Європи стало імперативом для Крістіни Майснер — автора та директора фестивалю «Діалог — Вроцлав», який цього разу проходив під гаслом «Театр як відображення європейських проблем».

Для виразнішого окреслення кола тем фестивалю варто навести гасла, що їх писали крейдою над «круглим» столом дискусії: «Європейське сумління — чи воно існує?», «Мешканці розширеної Європи», «Обличчям до люті та війни», «Обережно: людська істота», «Людина є дещо, що має бути переможеним», «Мистецтво як сублімація».

Програму фестивалю склали найяскравіші репрезентанти гостросоціальної проблематики у сучасному європейському театрі. Перегляд вистав супроводжувався публічними обговореннями та конференцією за участі режисерів, акторів і спеціально запрошених гостей, експертів з питаннь, близьких до теми дискусії.

Як наголошувала Крістіна Майснер, метою цих обговорень є бажання навчитися розмовляти про те, що приховане за такими категоріями, як «європейська ідентичність», «загальнолюдські цінності», «культурна та інтелектуальна спадщина Європи», «інтегрована Європа» та ін. І звичайно (враховуючи специфіку події), — яке місце театру в Європейській культурі?

Бажання «олюднити» абстрактні красивості та зрозуміти, чи є цьому аналоги у реальності, чи то просто фантом, в середині якого — порожнеча, є унікальним саме по собі. А ракурс, в якому спробували розлянути так звані універсальні категорії, та спроба поглянути на наш світ крізь призму театральності є унікальною тим більше. Адже будь-яка ілюзія, навіть ідеально скроєна та пошита, так чи інакше має хиби, невідповідності, крізь які наче крізь щілини просочується реальність.

Ідеальним підгрунтям для дискусіії є театральний фестиваль. Сама природа театру як дзеркала суспільної свідомості створює необхідну живу матерію для виявлення тієї чи іншої проблеми. Звичайно, окрім питань універсальних та філософських, характер події зумовив і суто професійні теми. Проте саме інтеграційний характер вроцлавського «діалогу» дозволив вивести подію зі сфери локального інтересу до ширших горизонтів.

Вистави були підібрані таким чином, щоб не лише відповідати програмним і тематичним лініям фестивалю, а й відображати національну культуру країни- учасника. В рамках фестивалю спокійно співіснували політичне кабаре Арпада Шилінга, філософський театр Крістіана Люпи, вуличний театр, литовський кінематограф, так званий театр об'єктів, перформанс і м'юзикл.

З театром об'єктів український глядач знайомий мало. Проте у країнах Європи ця досить маргінальна форма театру набуває популярності. Саме такою виставою «Велика війна» розпочав фестиваль Нідерландський театр з Роттердама Hotel Modern.

Театр об'єктів подібний до мультика, який знімається у тебе на очах. Вистава базувалася на справжніх листах солдата до матері, написаних під час Першої світової війни: тоді як один з акторів читає листи, інші граються у солдатики, поливають їх водою, возять на машинках, валяють у багнюці, вбивають і так далі. При цьому все це знімається на камеру і транслюється на великий екран, де глядач може бачити повноцінний ляльковий мультик про війну. Просто, але враження залишає непередбачувано сильне. Жахи війни у ляльковому варіанті та критична умовність дії на сцені створюють несподівано реальне відчуття смаку війни, її безглуздості, абсурдності і як наслідок — нескінченності.

Протиставлення культури і політики на «Діалозі» не вважають безпідставним, тому що кількість війн, в які втягнуто людство, наводить на думку про те, що світом правлять варвари. І парадокс ситуації в тому, що кожна цивілізована людина, чи така, що себе нею вважає, розуміє, що вбивати іншу людину — погано, брати чуже не можна, а брехати — соромно. Проте інтереси так званої великої політики, здається, перебувають саме у сфері повної нівеляції моральних норм окремо взятої особистості.

І це було досить добре проілюстровано у виставах, представлених у фестивальній програмі. Більшість із них наводили на думку по те, що у світі, позбавленому моралі, навряд чи можна знайти взаєморозуміння. Тому політична арена Європи, та й світу в цілому, виглядає як одна велика п'єса абсурду, в якій персонажі розмовляють, не розуміючи один одного. І якщо політична Європа не в змозі поглянути у вічі власній недосконалості, то саме час апелювати до культури.

Угорський режисер Арпад Шиллінг висловлює життєвий конфлікт у критично цинічній формі. Для вираження жаху перед світом він обрав жанр веселого кабаре. Можна скористатися тавтологією і сказати, що його вистава «Чорна земля» є витонченим зразком чорного гумору. Веселі та провокативні геги у полі соціальної сатири, безліч музичних номерів та захоплива співучість акторів співіснують у сценічному просторі з екранами, на яких висвічується сумна статистика про самогубства, аборти, сексуальні збочення, бюрократію, жебрацтво, злидні та інші звичні оку завдяки газетній та телевізійній інформації факти суспільного існування. Не сміятися з того, що відбувається на сцені, не можна, проте, коли глядацька аудиторія покотом лежить від сміху, тебе раптово охоплює жах, власна посмішка трансформується у гримасу. Подвійна правда чи то потрійна брехня світу, лицемірство соціуму та вистава для вистави, в якій існує суспільство, — це теми веселої оперети угорського театру.

Як би не хотілося Європі бути єдиною та інтегрованою, різниця у світосприйнятті мешканців навіть Центральної та Західної Европи є очевидною. Не кажучи про Європу Східну. Зумовлено це, як відомо, особливостями історичного розвитку. Але в чому саме ця відмінність — пояснити важко. Проте не для театру. Те, про що словами можна говорити протягом довгих годин, театр виражає за допомогою одного жесту.

Тому можна сказати, що фестивалю «Діалог-Вроцлав» з його концентрованою часово-просторовою фактурою вдалося створити досить-таки виразну панораму сучасного соціокультурного простору.

Одним з найбільших потрясінь стала вистава латвійського режисера Алвіса Херманіса «Довге життя». Дія відтворює один день із життя п'ятьох самотніх старих людей, котрі мешкають у пострадянській комуналці. Режисерові вдалося створити надзвичайно інтенсивну та щільну атмосферу сценічного простору. Складається враження, що ти дійсно прожив день з мешканцями занедбаного, перенасиченого минулим помешкання, так би мовити, відчуття старості на смак. Вистава майже без слів, проте сценічний простір насичений звуками реального життя: кашлем, зітханнями, ледь зрозумілим шепотом радіо на кухні, стогоном каналізаційної системи, скреготом дверей, шкварчанням оселедця на пательні. І, звичайно, запахом. Декорації вистави «Довге життя», здається, просякнуті цим запахом наскрізь.

Алвіс Германіс в інтерв'ю розповідав, що речі, використані в оформленні вистави, були взяті з реальних помешкань старих самотніх людей. Кожна річ має свою історію, з кожною скринькою та поличкою, вазочкою та фотографією були колись пов'язані реальні почуття живих людей.

Театр мав спеціальну домовленість із соціальними службами, що опікуються саме такими людьми, і художник забирав речі спорожнілих помешкань, в яких залишаються купи нікому не потрібного мотлоху після того, як старі вмирають. Завдяки цьому сценографія просякнута драматизмом життя і могла б, напевно, бути сама по собі розлянута як витвір сучасного мистецтва. Актори лат-війського театру поводяться у цьому просторі відповідно. Жодному з них не більше тридцяти, проте розумієш це тільки після того, як вони виходять на уклін після вистави, хоча працюють майже без гриму. Ролі побудовані на філігранній пластиці та надзвичайно високій майстерності акторів театру Херманіса, які не один тиждень спостерігали за старими людьми та оживляли спогади про власних дідусів та бабусь.

І крізь увесь цей критичний натуралізм пробивається пронизлива історія людської самотності та безпорадності перед обличчам невблаганного часу.

Особливо інтенсивний наплив ремінісценцій, напевно, мали глядачі пострадянського простору. Дуже вже схоже життя мешканців латвійської комуналки на життя наших дідусів та бабусь, та й наше, що найсумніше. Проте найголовніше у виставі Германіса, напевно, те, що в основі своїй вона має життєствердний мотив. Герої віджили своє. Кожного дня один з них лишає цей світ, проте вони вже навчилися не боятися смерті. А їх повсякденність обмежена у просторі й часі, сповнена маленьких радостей і турбот, сподівань та розчарувань, любові й зневаги. Одне слово, тим, що є матерією справжньої екзистенції, звільненої від марних ілюзій та метушні, які притаманні життю, з його невблаганною гонитвою на шляху до успіху та прогресу. І я думаю, що окрім чисто естетичної цінності, яку несе в собі вистава Германіса, вона ще має цінність моральну — вчить людей не боятися старості.

Особливою подією фестивалю стали вистави польського режисера Крістіана Люпи. Дивитися їх так само важко, як читати Канта. І річ не у змісті, а у формі. Яке б захопливе видовище не було, проте сім годин це занадто. Але не для Люпи. Як кажуть самі поляки, Люпа в театрі для них усе — так би мовити, Станіславський з Гротовським в одному флаконі. Але навіть знавці та шанувальники його творчості сходяться на тому, що майстер все більше заглиблюється у схоластику, замикаючи театр на самому собі, не залишаючи місця для глядачів.

Вистава «Незакінчений уривок для актора» є ком-піляцією чеховської «Чайки» та твору сучасного драматурга Ясміни Рези під назвою «Іспанська п'єса». Компіляція здійснена не вибірково, а в лінійному порядку, тобто п'єси йдуть одна за одною.

Напевно, глядач театру Люпи повинен мати спеціальну споглядальну підготовку, аби адекватно сприймати подібну епопею «on-line». Проте бліц-опитування глядацької аудиторії під час антракту довело, що переважна більшість присутніх на виставі, включаючи театро-знавців та критиків, виявилися неготовими до семигодинного споглядального марафону.

І це можна зрозуміти. Театр Крістіана Люпи створений не для розважання публіки, а має, радше, містеріальний характер. Напевно, що той неймовірно малий відсоток глядачів, які зуміли підхопити хвилю сценічного часу Люпи, отримали надзвичайне естетичне задоволення від співіснування з метафізичним світом.

Сценічний простір його вистав досить аскетичний, гра акторів делікатно психологічна, час тягучий, як у безповітряному просторі, атмосфера, як у серці сну. І на тлі цього мінімалізму йому вдається будувати п'ятнадцятиповерхові філософські конструкції з приміщенням для непізнаного.

Звичайно, театр — це ілюзія, всі це добре знають і ставляться до нього відповідно. Проте, якщо протиставити його глобальній ілюзії життя, яку намагаються створити мас-медіа і телебачення, при цьому видаючи її за реальність, театр з його відвертою умовністю може «відпочити». І парадокс ситуації полягає в тому, що людина у пошуках «справжнього» приходить саме до театру. Отже, завдання театру, в тому вигляді, як його розуміють організатори фестивалю «Діалог-Вроцлав», у віднаходженні дороги до самого себе.

Ідея прекрасна. Проте на практиці дещо вдалося, дещо втратилося. Адже не так легко подолати інертність суспільства споживання, до якого, безсумнівно, належимо й ми. До того ж європейська спільнота, як виявилося, не має універсальної мови для взаєморозуміння, а потрійні переклади довжелезних тирад, що ними звикли висловлюватися представники інтелектуального кола, не надавали жвавості дискусіям під час конференції. Отже, очевидним стало те, що Європа начебто єдина та інтегрована, проте складові її — самобутні та несхожі одна на одну.