Ігор Жук

— Я знаю, ваш шлях до кіно був досить тривалим. Розкажіть, будь ласка, про це.

— Я народився 1951 року в маленькому селі на Львівщині. Закінчив Львівський університет, потім аспірантуру в Інституті теоретичної фізики в Києві. Довго пропрацював фізиком-теоретиком, захистив кандидатську дисертацію. Під час роботи над дисертацією серйозно захопився комп’ютерною графікою, оскільки доводилося робити ілюстрації до роботи. Паралельно впродовж багатьох років займався живописом, спочатку на любительському рівні, а потім навчався в майстерні чудових київських художників Галини Зубченко та Григорія Пришедька. Можна сказати, що я маю справжню художню освіту, оскільки набирався досвіду 5 — 6 років. Зрештою, це стало моєю головною спеціальністю (хоча б раз у житті треба пересунути меблі). Тим більше, що релятивістська астрофізика, якою я займався в Києві, занепала. Досить вдало мені запропонували роботу, пов’язану із комп’ютерною графікою, що дало змогу поєднати захоплення живописом і комп’ютерними технологіями. Зараз це мій основний заробіток. Щодо кіно, то близьке знайомство з ним, а саме робота на студії «Національна кінематека України» (тоді вона називалася «Київнаукфільм»), триває вже близько тридцяти років. Спочатку це був невеликий підробіток до аспірантської стипендії, «крихти зі столу» досвідчених сценаристів — я здебільшого писав сценарії для навчальних фільмів технічного плану. Часом траплялися і теми, зовсім не пов’язані з фізикою, наприклад, «Бригадний підряд у локомотивному господарстві». Доводилося вивчати і таке. Попередній автор сценарію з п’ятої спроби не зміг впоратися із завданням; пізніше виявилося, що він далі кабінету керівництва не ходив. Мені ж довелося познайомитися з робітниками, з’їздити в кабіні тепловоза в Москву й назад — виявилося, що залізничники — люди дуже змістовного і яскравого життя. Немає нецікавих тем — є нецікаві підходи. З тих пір я написав сценарії до більш як сорока фільмів на цій студії. Останнім часом стало набагато цікавіше, бо за часи кризи у кіновиробництві провідні сценаристи встигли знайти собі більш оплачувану роботу, отож серйозні сценарії тепер дістаються й мені.

— Яка професія для вас зараз є основною, сценарист чи дизайнер? До того ж ви досить серйозно займаєтеся музикою.

— Напевно, все-таки дизайнер. Щодо музики, то це — авторська пісня. Дещо більше, ніж хобі, але від цього свого заняття мені не хочеться залежати матеріально. До речі, нещодавно мав змістовну зустріч із міністром культури і туризму. Це, напевно, перший склад Міністерства, який зацікавився авторською піснею. Раніше удавали, що цього явища не існує, або ж воно взагалі не належить до культури. Але мій зв’язок із кіно також давній та глибокий, а в останні роки і досить різносторонній. Окрім роботи сценариста, останнім часом дедалі частіше займаюся комп’ютерною графікою до фільмів. А ще я працюю дизайнером комп’ютерної компанії «УЛІС Сістемс», що розташована на території Національної кінематеки і з перших років свого існування спонсорує фестиваль анімаційних фільмів «Крок». Це спонсорство народилося також певною мірою з моєї подачі. У доісторичні часи, коли фірма щойно відкрилася, ми з колегою випадково побачили двох симпатичних дівчат із професійною апаратурою. Розговорилися. Виявилося, що вони знімають мультфільми і готуються до першого плавання фестивалю «Крок». Наше керівництво погодилося проспонсорувати «Крок», ми допомогли зробити перший фестивальний каталог. З тих пір кожного літа мені гарантована каторжна робота над версткою каталогу, а потім ще два тижні цієї захоплюючої «каторги» на борту, де я майже не залишаю трюм, бо ми випускаємо під час фестивалю такий собі веселий КРОКівський бюлетень. Але часом навіть вдається подивитися фільми.

— У лютому нинішнього року відбулась прем’єра одного з найцікавіших фільмів, до якого ви створили сценарій — «З найкращими побажаннями! Енвер». Рік тому був «Консонанс». Яка доля цих фільмів? Де їх можна побачити, окрім як на прем’єрі в Будинку кіно?

— Доля цих фільмів подібна до долі більшості українських короткометражок: якщо не виникне якась скандально-сенсаційна історія, як, скажімо, із «Подорожніми» Ігоря Стрембіцького, про них ніхто не почує. Або із «Трамваєм № 9», в якому я, зовсім несподівано для себе, став композитором. Цей мультфільм робили 3 — 4 роки в якихось нелюдських умовах, в неопалюваній студії, де пластилін доводилося розігрівати. Фільм отримав «Срібного ведмедя» в Берліні та ще купу нагород. Такі фільми всупереч обставинам зрідка заявляють про себе, а решта стрічок такого ж, напевно, рівня, зроблених тією ж школою, тими ж людьми просто існують. Це не американські блокбастери, вони не приносять фінансового прибутку, а значить приречені в кращому разі пройти непомітно на телебаченні, на якомусь показі чи фестивалі — і знову на полицю. Я думаю, мало хто знає, що та сама Кінематека зняла 144 фільми з історії України під загальної назвою «Невідома Україна». Ця програма могла б бути надзвичайно цінною і для системи освіти, і для пропаганди нас у всьому світі, оскільки там є фільми про особливості української геополітики, особливості історії. Зрозуміло, що студія не може на всі боки безкоштовно роздавати ці фільми, вона має на якісь кошти існувати, її продукція має оплачуватися. Але поки що ситуація непевна, наскільки я можу це оцінювати, не будучи штатним співробітником студії та членом Спілки кінематографістів.

— Виходить, студія не пробує вийти за межі замкненого кола?

— Це державна студія, вона перебуває на державному фінансуванні, але, безперечно, якісь спроби розширити горизонти є. Студія змушена деякі площі здавати в оренду. До речі, ця оренда не завжди є суто вимушеним явищем: наша фірма, наприклад, давно існує в певному симбіозі з Кінематекою, виникають спільні технічні завдання при роботі над фільмами. Окрім того, студія безпосередньо знімає на замовлення рекламні ролики, якісь інші роботи. Не всіх влаштовує стандартний ролик, знятий на відеокамеру зусиллями однієї з численних міні-студій, досвідчені замовники розуміють переваги «дорослого» професійного 35-міліметрового фільму. Однак, що приємно, студія продовжує активно знімати головне — серйозне авторське кіно, попри всі труднощі нашого часу. Як їй це вдається — напевно, можна було б описувати в окремому героїчному фільмі, — але якось вдається. Зараз, наприклад, в роботі два фільми за моїми сценаріями, написаними разом із моїм постійним співавтором Валентином Марченком.

— Розкажіть, якщо можна, про ці фільми детальніше.

— Один називається «Vox Populi», режисер — Вікторія Мельникова. Цей фільм буде певним продовженням «Консонансу». В «Консонансі» ми досліджували філософію хорового співу, — а, власне, філософію злагоди народу, вміння дослухатися одне до одного, завдяки чому ми є чи не єдиним суспільством на території колишнього СРСР, де так і не виникло серйозних внутрішніх конфліктів, попри всі спроби розхитати цю злагоду. Новий фільм розповість про долі людей, пов’язаних зі співом. У ньому піде мова про потрібність для суспільства талановитого музиканта, про потребу його в таких митцях. Одна з найболючіших проблем України — еміграція фахівців високого рівня. Вони масово зникають за кордоном, причому зникають не лише в географічному плані, але й у творчому також: там вони змушені робити не те, що хочеться, а те, що вимагають обставини, публіка, замовник. На щастя, центральна постать нашого фільму, композитор і музикант Володимир Зубицький, хоча й живе вже багато років в Італії, духовно там так і не акліматизувався. В Італії Зубицький активно працює — веде майстер-класи, входить до складу журі різноманітних фестивалів — з концертуванням на Заході не так все просто. Інша психологія, інші смаки. Інша культура. П’ятнадцять років він адаптував свою творчість для італійської публіки, водночас навчаючи італійців і наших естетичних вершин. І тепер вони вже самі просять: «А давай те, що ти 15 років тому показував!»... Отож і ми теж робимо свій внесок до формування європейських смаків. Тим не менше Зубицький кожної зими приїздить в Україну, оскільки концертний сезон в Італії припадає на літо. На нашому просторі заробити якісь гроші можна переважно в Росії, українські гонорари поки що відрізняються від російських і зовсім невигідно. Але головні його слухачі все-таки тут, в Україні, тому музикант змушений дивовижним чином комбінувати різні види діяльності. Хоч як дивно, розриваючись між двома способами життя, вважає себе щасливою людиною, подібно до Енвера. Чимось вони подібні. Якщо Енвер своїми руками зробив себе щасливим, він все-таки більшою мірою є людиною світу, залишаючись до глибини душі кримським татарином. Володя Зубицький, де б він не жив, залишатиметься українським громадянином: він пише по-українськи, думає по-українськи, будь-які стилізації на західний манер виходять в нього глибоко українськими. У часи, коли все більше людей прагнуть на Захід, це та людина, яка прагне якомога більше часу проводити в Україні, а в ідеалі — перебратися сюди назавжди. Парадокс: людина має їздити за кордон, щоб заробити на можливість жити в Україні.

Як і у випадку «Енвера», це не буде фільм-портрет. Володимир Зубицький — такий само пластичний та цікавий матеріал, найкращий баяніст світу та тонкий філософ. Його музика, природно, також звучатиме у фільмі. Окрім того, буде ще декілька цікавих персонажів: чоловічий квартет «Man Sound», один з учасників якого Рубен Толмачов є ще й керівником дитячого хору «Дзвіночок»; діти-хористи — покоління, яке починає співати ледь не з колиски. Сподіваємося на дотепні і може навіть гротескні вкраплення у фільм гурту «Танок на Майдані Конго».

— Як щодо другого фільму?

— Другий планується повнометражним, складатиметься з п’яти частин. Називатиметься «Українці: де ми?». Жартома ми з Валентином Марченком пояснюємо цю назву так: коли людина отямлюється після важкого похмілля, у перші хвилини взагалі не може зрозуміти, де ж це вона. В кожному жарті, як відомо, лише доля жарту. За останні буремні роки відбулося стільки всього, що в нас виробився цілий спектр позицій: від повного самоприниження, заперечення української нації до того, що ми найкраща нація у світі, серце Європи, а решта світу — провінція. У цьому діапазоні розташовано безліч вельми обґрунтованих уявлень про те, хто ми є. Нам захотілося зняти фільм, де б розглядалися всі ці відтінки. Там також буде наскрізний персонаж — усім відомий Борис Олійник. Він нам вже стільки цікавого наговорив на диктофон, що можна написати цілу книгу. А ще — перша українська космонавтка, Надія Адамчук-Чала, яка була дублером Леоніда Каденюка в першому українсько-американському космічному польоті. Це дуже цікава жінка, вчений-астроботанік, що вивчає можливості вирощування різних культур в умовах космічного польоту. Колектив, у якому вона працює в Інституті ботаніки НАНУ, є по суті провідним розробником космічних оранжерей. Хоч як це дивно, Україна в цих дослідженнях зараз є світовим лідером. Дуже важлива лінія фільму торкається української науки, життя наших учених та їх статусу у світі. Ми спілкуємося з директором Інституту мозку у Відні Олегом Горникевичем та директором Інституту фізіології імені Богомольця в Києві Платоном Костюком, обидва дуже цікаві українські вчені нобелівського рівня, кожен з яких по-своєму вирішив проблему, де працювати. Режисер цього фільму інший — Микола Бурнос, ми з ним вже також працювали. Завдання досить складне, бо картина повнометражна і має багато різноманітних об’єктів, зокрема за кордоном. Як бачите, попри всі об’єктивні та суб’єктивні труднощі, фільми знімаються. У мене таке враження, що Національна кінематека — це остання студія, де знімається авторське кіно, а не пародії на блокбастери або ж російські серіали.

— Це питання передусім стосується вас як автора сценаріїв документальних фільмів. Як ви співвідносите неігрову природу документального кіно із самим фактом написання сценарію, який апріорі привносить певну штучність?

— Ясна річ, сценарій — не догма. Він потрібен не для того, щоб показати режисеру, як знімати, а для того, щоб якось впорядкувати, зіставити документальний матеріал, набір фактів. Будь-яке кіно, і документальне також, є мистецтвом. Недарма фільм називають кінокартиною. Треба намалювати цю картину передусім у своїй уяві, створити художній образ. Немає жодної потреби підміняти собою випуски новин. Завдання документального, або, як його ще називають, науково-пізнавального кіно — сформувати образ, а не донести поточні факти, сказати трохи більше, ніж у цих фактах вдається розгледіти одразу. Коли автори фільму розмірковують на основі певного матеріалу, це творче завдання. На відміну від літератури, де автор один, кіно завжди залишається колективним продукуванням. По-перше, якось корелюються погляди сценариста і режисера, які ніколи, звісно, не бувають тотожними. Режисер, якщо йому й близький наш образ, все одно зніме власне кіно. Деякі епізоди сценарію не втиснуться у фільм, деякі ми просто не впізнаємо, але головне, щоб оте невпізнавання залишалося радісним. У цьому плані нам дуже пощастило з Вікторією Мельниковою. А в нашому сценаристському дуеті мені ще й пощастило мати співавтором професійного кінорежисера. Отож за мною літературний бік справи, а Валентин Марченко чітко бачить, як мої словеса можуть перетворитися у зображення. Так що ми вдало доповнюємо один одного. Сподіваюся, що й після «Vox Populi» продовжимо роботу в такому ж складі.