Кадр із фільму «Оксамитовий сезон». Режисер Олександра Хребтова. Ялтинська кіностудія.

Кіно вважається масовим мистецтвом, але українське кіно сьогодні стало елітарним. Мало хто з українців сподівається на те, що зможе де-небудь переглянути новий український фільм. Не показують їх ні по телебаченню, ні в кінотеатрах. Але запевняю вас: українські фільми виходять, щоправда останнійм часом короткометражні. Маю нагоду їх переглядати — чи на прем’єрах у Будинку кіно, чи в кіноклубі, чи в Міністерстві культури і туризму, тобто в місцях, не дуже доступних широкому загалу. Трапляється це не часто, бо фільмів за державні кошти виробляють мало: 2005 року лише два («Секондхенд» та «Украдене щастя») ігрових повнометражних. Зате щойно за державні кошти випущено низку короткометражок: 4 ігрові й 3 науково-популярні, з яких поки що тільки одна мала прем’єру (успішну) в Будинку кіно.

Хто прийшов?

Кілька років тому наше Міністерство культури взяло курс на молодь. Справді, українське кіно потребує нових сил, нових ідей, зрештою, нової стилістики, яка вже давно запанувала в образотворчому мистецтві, літературі, театрі, музиці. Щоправда, у згаданих мистецтвах, окрім хіба літератури, не відчувалося такого розриву між поколіннями, як в кіно. В кіно поки що тільки Юрій Іллєнко показав вражаючий приклад самооновлення, того, як може стилістично змінюватися режисер. Але цей режисер в усі часи був авангардистом. Якщо ж згадати «Чорну раду», «Татарський триптих» чи той самий «Секонд хенд», то це та продукція, яка засвідчує, що їх творцям уже пора йти на заслужений відпочинок. Середнього ж покоління в нашому кінопроцесі немає, воно випало в часи, коли кіно не фінансувалося. Перспективні Андрій Дончик та Сергій Маслобойщиков воліють займатися більш прийнятними для них, аніж кіно, справами, імена Наталі Андрійченко, Сергія Лисенка майже забуті, щоправда з’явилась надія, що вони ось-ось почнуть знімати.

Є ще одна причина, чому взято курс на молодих. Вони не настільки вимогливі, не знають, як було колись, і задля проби сил згодні працювати за будь-яких умов і не висловлювати претензій до грошедавців.

Отже, всі сім фільмів, про які йтиметься, поставили молоді режисери, хоча імена декого з них уже з’являлись, принаймні в кінематографічних колах.

Алла Пасікова закінчила режисуру і виявила неабияку волю, щоб зі своїх навчальних етюдів 2002 року скомпонувати фільм «На краєчку світу», який і став її дипломом. Двочастинна «Філософія» — її режисерський дебют, поставлений в об’єднанні «Дебют» кіностудії ім. О.Довженка. Об’єднання, яке після 12 років небуття, нині реанімоване. Очолює його кінорежисер Віктор Гресь.

Ім’я Надії Кошман — також уже звучало в українських кінематографічних колах ще в другій половині 90-х, зокрема як лауреата кінофестивалю «Відкрита ніч». А нову роботу — тричастинні «Світлячки» — вона зняла на студії «Кінематографіст». Олександра Хребтова — випускниця курсу В’ячеслава Криштофовича — також заявила про себе як перспективний митець в середині 90-х — тоді вона написала п’єсу, яку поставило кілька театрів в Україні та Білорусі. Щоправда, знімати фільми тоді можливості не було й Олександра чекала свого часу. Режисерський дебют — двочастівку «Оксамитовий сезон» — зняла на ЗАТ «Ялтинська кіностудія». Наталя Ковальова – одеситка, вона дебютувала на Одеській кіностудії також із двочастинною стрічкою «Старша сестра».

Як бачимо, в ігрове кіно прийшли жінки. Тоді як чоловіча частина молодої кінорежисури, що спробувала свої сили в проекті «Любов – це...», або пішла на телесеріали, або зачаїлась до кращих часів, або шукає собі заробітку закордоном. Усі четверо — Пасікова, Кошман, Хребтова і Ковальова — не злякались труднощів співпраці з Міністерством культури, пов'язаних із оформленням документів (так, наче фільм коли-небудь і де-небудь давались легко). І маємо результат: всі чотири дебюти – успішні.

В якому сенсі — успішні?

Якщо б сталося диво і телеканали справді показали ці фільми, діалог з широким глядачем виник би. Не сумніваюсь, що ці молоді режисери посилатимуть свої стрічки на міжнародні кінофестивалі, й не виключено, що там їх помітять. Та все ж, ці роботи як вміло і професійно зроблені житейські історії призначені насамперед глядачеві.

«Філософію» знято за сценарієм Олени Урсакі, також кінорежисера. І тому ця стрічка нагадує її «Прикордоння» — героями є так само маргінали і сільські диваки, люди «не від світу цього». Щоправда, у «Прикордонні» дія (не скажу події, бо їх там немає) розгорталась довкола літнього чоловіка, шо виявляв свою закоханість у молоду вчительку. У «Філософії» є два персонажі: такі собі сільські дядьки, що не нажили ні статків, ні родинного блага, але не втратили потягу до чогось, що виводить їх за межі буденності. Якщо хочете уявити фільм без сюжету, то саме ним і є «Філософія». Назва — від книжки, яку знайшов у себе на горищі один із них (Ярослав Гаврилюк). Уже немолодий чоловік, з паличкою, живе самотній у маленькій хаті, з людьми майже не спілкується («Та я вже три дні в магазин не виходив»). Хіба що хтось випадково загляне, як цього разу — сільський музикант з трубою, що на похороні грав (Микола Боклан). Господар його пригощає, той відмовляється, мовляв, лікарі сказали, щоб не пив, бо цироз печінки. Та якось у процесі розмови сам собі дав дозвіл — і допив решту горілки. Господар же й не торкнувся. Поки гість розповідав про свій намір вступати до консерваторії і про свою роботу над етюдами, господар поцікавився, кого ховали. Музикант байдуже назвав ім’я покійниці, закусюючи картоплею в мундирах і розповідаючи, що гра на похоронах — то халтура, а от він вступатиме і вчитиметься на справжнього музиканта (щоправда, сорокарічного чоловіка уявити абітурієнтом консерваторії важко). Господаря звістка вразила: виявляється, він до тієї жінки в молоді роки сватався, але її батько його прогнав... Врешті гість іде собі (ми бачимо порожню вулицю занедбаного поселення поблизу залізничного полотна) і, зупинившись, дістає баян і починає грати свої етюди. Господар, пожурившись, береться за свою книжку.

«Філософія» виявляє прагнення авторів зняти будь-яку перешкоду між реальним життям і фільмом, який претендує на замальовку з натури, на шматок необробленої реальності, в яку автори стрічки разом з акторами не бажають втручатися, не виявляють свого ставлення до зображуваного. Даючи глядачеві можливість самому розібратися з побаченим. Мені ж ця замальовка здалася моделлю суспільства в мініатюрі. Суспільства нереалізованих талантів, суспільства нездійсненого кохання, суспільства, приреченого на самотність у загубленому поселенні, повз яке на великій швидкості пролітають поїзди. Був колись фільм Артура Войтецького «З нудьги», де також показано загублений в степу полустанок, але знімався той фільм задля того, щоб показати жорстокість людей, немилосердне нищення собі подібних, і навіть не через зло як онтологічну властивість людини, а просто так, з нудьги. Тут маємо ситуацію аналогічну, але з інакшим наповненням. Йдеться не про жертви і не про винних. Йдеться про абсурдність життя, яким воно склалось, йдеться про самознищення. Читатиме один із персонажів той старий підручних з філософії і виконуватиме свої етюди на баяні інший. Минатиме життя. Нічого не зміниться в ньому. Ніхто нікуди не поїде вступати: от хіба що попередження про цироз печінки може збутися.

Уже в самій назві «Світлячки» – інша атмосфера й інший настрій. У фільмі Надії Кошман ідеться про дітей, про першу прив’язаність семирічного хлопчика і такого ж віку дівчинки. Йдеться про те, що щирість дитяча, здатність до гри як стану душі і способу життя долає мовні відмінності, відмінності «між містом і селом». Батькам треба зробити в квартирі ремонт, і вони привозять маленького Сергійка в село до бабусі. Змістом фільму і стає те, як міська дитина, вперше потрапивши в село, сприймає цей світ. Оператор стрічки прагне показувати його очима маленького героя. Це виправдано, хоча не зрозуміло, чому ні батьків дитини, ні його бабусі він так і не зняв ні крупним, ні навіть середнім планом — все на загальному. І не через вищезгадану мотивацію, адже є у фільмі крупні плани матері дівчинки та навіть зовсім випадкових жінок біля крамниці. А от Любові Куб’юк, яка грала бабусю, просто не пощастило, залишалося насолоджуватись її приємним, «бабусиним» голосом, що втішав, заспокоював, пояснював Сергійкові незнайомі йому реалії життя. Вважається, що знімання дітей — найсуворіший іспит для режисера, бо наскільки природними будуть юні артисти, настільки вдалим буде й фільм. У «Світлячках» діти, особливо дівчинка, чудові. Вони передають внутрішні стани своїх героїв — і захоплення, і розпач, і смуток. На жаль, у фільмі є характерна для кіно молодих сюжетна анемія, що стане на заваді до сприйняття фільму дитячою аудиторією, та все одно фільм повинен знайти свого адресата, якщо не проб’ється на великй екран (через короткометражний обсяг), то він є претендентом на щорічний фестиваль дитячого кіно в Артеку.

Якщо Надія Кошман звернулася до почуттів дітей, то героями «Оксамитового сезону» Олександри Хребтової є немолоді люди, які, проживши разом життя, не втратили взаємності. Історія так само камерна і, на відміну від «Святлячків», позбавлена бодай найменшого натяку на романтичний настрій. Навпаки, нас занурюють у безпросвітну буденність. Не дуже заможна жінка, яка доглядала хвору тітоньку і всі дні якої були схожі, після її смерті одержала несподівано спадок: американські долари. На ці гроші вона разом зі своїм чоловіком їде на оксамитовий сезон на південний берег Криму. Актори не виявляють емоцій. Очевидно, через те, щоб якомога повніше глядач у фіналі міг відчути щастя, коли обоє купаються в морі, на безлюдному узбережжі.

Реалізм домінував в обох попередніх фільмах. Стара хатина, в якій жив герой «Філософії», і вигляд занедбаного поселення нагадав повоєнні італійські фільми. Звичайна сільська хата, коротка, але виразна згадка про бабусиного брата-п’яницю, похід в крамницю за цукерками і чаєм як подія — все це також свідчило, що режисер «Світлячків» переймається буденним життям. У фільмі «Оксамитовий сезон» реалізм сягає апогею: герої розчинилися у побуті остаточно. Квартира їхня, де меблі куплені не менше тридцяти років тому, халупка, яку вони іменують дачею, характеризують персонажів фільму, їхнє життя, адже жінка багато років була прив’язана до лежачої хворої, тож чи не єдиною втіхою була робота на дачній ділянці.

Виразно вимальовується ще одна риса, характерна для усіх трьох фільмів — гуманістичне спрямування. Воно проявляється насамперед у виборі героїв, нічим не примітних, позбавлених зовнішнього блиску. Уже не раз доводилося говорити про відрив від життя значної частини української культури, про її естрадоцентризм з фальшивим блиском переважно фальшивих цінностей. На цьому тлі творче кредо «найскладніша людина – проста» виглядає сміливим відкриттям.

Нарешті четвертий ігровий фільм — «Старша сестра» Н. Ковальової. Тут присутня чітко окреслена історія, але, хоч як це парадоксально, вона виштовхнула фільм на межу між правдою і неправдоподібністю. Історія житейська, з тих, які можуть смакувати жіночки, що полюбляють сидіти біля під’їздів.

...Вулицею селища досить тривалий (як для короткометражки) час їде таксі. Нарешті зупиняється і модно одягнута молода жінка (Ольга Сумська) стукає у хвіртку. Не дуже привітна жінка впускає її у двір, і поки не з’явиться її чоловік, встигне накричати на внука, замученого хлопчика, який без дозволу їв варення просто з банки. Поява симпатичного, хоча геть занедбаного чоловіка (Сергій Романюк) також контрастує з парадним виглядом гості. Чоловік запрошує гостю до хати, і там з’ясовується, що це його дочка, яка народилась в далекому Архангельську, де той служив на флоті. Про це перед смертю їй розповіла мати і попросила навідатись до нього. Ось тому вона тут. Жодного разу слово «батько» не прозвучало, але тим сильнішим було враження.

Це акторський фільм, і віддамо належне акторам. Хіба що Ольга Сумська скидається більше на топ-модель, зате Сергій Романюк не залишив сумнівів у тому, що його герой пережив справжній стрес, адже найбільшим його гріхом є те, що він зрадив своє кохання і тепер у вигляді цієї красуні прийшла розплата. Дещо затягнутий початок, та ще й у супроводі «відповідної» пісні про кохання, підриває довіру до реалістичності, хоча виправляють становище актори, а особливо виконавець чоловічої ролі.

Дива поруч

Саме такими словами можна об’єднати всі три науково-популярні фільми, кожен з яких вводить у незвичайний світ, і кожного разу ми відчуваємо зачарованість авторів. Олена Бойко вразила фестивальну аудиторію своїм дипломом «Viva Vita, або Доктор Рижик», де тонко і без зайвих слів передала радість хворих дітей від спілкування з кіньми. Її новий фільм випромінює аналогічну радість героя Олександра Дубчака від спілкування... зі страусами. Фільм «Жили собі були» — це вишукана операторська робота Артема Васильєва, яка свідчить, що диво краси можна здобути зі звичайного літнього краєвиду, що можна викликати гостре бажання опинитися серед тієї краси й забути про урбанізацію і всю суєтність міського життя. Саме так зробив Олександр Дубчак, який цікавий уже тим, що на початку 70-х брав участь у зйомках знаменитих фільмів Фелікса Соболєва «Мова тварин» і «Чи думають тварини?» Тепер він має свою ферму, де розводить страусів. Його розмови з ними викликають аналогію з казковим персонажем, який чомусь потрапив у наше реальне життя. Очевидно, непросто було знімати цих птахів, однак красуються в кадрі не тільки вони, а й пташенята, і страусині яйця. Думаю, що молодий режисер сміливо підхопила плідну традицію «Київнаукфільму», олюднивши природу й облагородивши людину, яка з тією природою спілкується.

«З найкращими побажаннями! Енвер» — також друга стрічка Вікторії Мельникової та оператора Віталія Мельниченка (Національна кінематика України). Енвер Ізмайлов — це наше сьогоднішнє мистецьке диво. Тому що так грати на гітарі, доступно лише йому. Винайшовши власний спосіб, він може передавати найтонші нюанси національної музики, і насамперед кримсько-татарської, бути солістом джазового ансамблю з його чудовими варіаціями, що викликають захват у публіки, бути хорошим сім’янином і сином своєї батьківщини. Про все це розповідає сам герой фільму: переважно ця розповідь звучить за кадром, а в кадрі візуальні відповідники його рухливої, стрімкої, емоційної музики — діти на вулицях кримського села, виноградні грона, стрімкі річки й гірські водоспади, наречена і весільний танець. У цій півгодинній стрічці режисер та оператор, як і в попередньому своєму фільмі «Консонас» тієї ж студії, виявили великі можливості насиченої інформаційним та емоційним зображенням кінематографічної мови. І ще важливо відзначити надзвичайну мистецьку чутливість, яку проявили українські кінематографісти до культури національної меншини, яка проживає в нашій мультинаціональній країні.

І нарешті останній фільм — «Замки України» («Укркінохроніка»). Ця назва може викликати в уяві завчену лекцію екскурсовода. Якщо ви так подумали, то помилились. Фільм — без жодного слова. Сценаристу Олені Азаровій та режисеру Артему Сухарєву слова не потрібні, тому що мова зображення і музики значно більше може розповісти і про замки, і про їх власників, ожививши давнє і таємниче життя. На допомогу приходить комп’ютер, який і вносить динаміку руху в статичні зображення, змушує відчиняти і зачиняти вікна замків, оживати зображених на картинах чи кахлях людей, тварин, птахів. Звучання музики ХVІ — ХVІІ століть, яка виконується на старовинних інструментах, закріплює враження кінематографічного дива — і хочеться негайно їхати в Олеський, Підгорецький, Свіржеський, Хотинський, Кам’янець-Подільський замки і вслухатися в подих століть, уявляти предків, які колись, як і ми, раділи життю і залишили нам як величне втілення тієї радості монументальні архітектурні споруди.

Усі сім фільмів засвідчили професійність режисерів, операторів, перспективність і самих кінематографістів, і українського кіно. Головне, не зупинятися.