Петро Панчук

Розмовляти з Петром Панчуком тільки про творчість неможливо, та й чи варто? У нього за плечима майже двадцять років масовки й епізодичних ролей, і лише сім років серйозного театрального життя. Серйозного в тому розумінні, що нарешті режисери помітили його талант, а глядач почав ходити у Національний театр ім. Івана Франка на вистави з Панчуком. Він навчився не думати про нереалізовані роки й живе лише теперішнім, бо майбутнє — ще не написана п’єса.

Освіта: 1976 рік — Луцьке культурно-освітнє училище, режисерський факультет самодіяльних театрів, 1980 — закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого.

Професія: З 1984 року й донині працює в Національному театрі ім. Івана Франка.

Ролі: Князь Мишкін («Ідіот» за Ф.Достоєвським, реж. А.Жолдак), Тарас Шевченко («Божественна самотність» за О.Денисенком, реж. О.Білозуб), Григорій Сковорода («Буквар миру», реж. О.Ануров), ротмістр («Батько», реж. Петро Панчук), Каїн («Каїн» за Дж.Байроном, реж. А.Приходько), Возний («Наталка Полтавка» за І.Котляревським, реж. О.Ануров), Іван Бездомний («Майстер і Маргарита» за М.Булгаковим, реж. І.Молостова), Омелько («Мартин Боруля» за І.Карпенком-Карим, реж. П.Ільченко), Онисим («Кохання в стилі бароко, або Любов з неохоти», за Я.Стельмахом, реж. С.Данченко), старець Зосима («Брати Карамазови», реж. Ю.Одинокий).

– Петре Фадейовичу, останнім часом про вас багато говорять. Що потрібно зробити для того, щоб актора помітили?

— Потрібно давати актору грати, і якщо людина має талант, то він неодмінно проявиться. А якщо я до сорока двох років грав лише в масовці, було важко побачити талант. Треба дати кілька головних ролей, і буде видно, чи актор справляється з цим, чи не справляється.

— Широкому загалу вас відкрив Андрій Жолдак. Розкажіть про вашу співпрацю.

— З Андрієм я познайомився, коли він уперше прийшов до нас у театр (тільки закінчивши студію при театрі Васильєва у Москві), пам’ятаю, він тоді ставив спектакль «Момент». Ми познайомились і відразу знайшли якісь спільні внутрішні відчуття театру, і він з того часу запрошував мене у всі проекти, які ставив. Я не кажу, чи зіграв я там, але Андрій мене запрошував. Після «Моменту» була робота «ООИ» (голосні літери зі слова «Чорнобиль»), туди він запросив провідних акторів театру Франка та Лесі Українки, але вийшло так, що на прем’єру залишився я та студенти, інші відсіялись (з різних причин). Потім запрошував на «Короля Ліра», спектаклі «Не боюся сірого вовка», «Кармен», «Три сестри», останнє запрошення було на роль у «Гамлеті», який він ставив у Харкові, але на той час у мене були проблеми, і ми не знайшли точок дотику.

— А чим же ви Жолдаку так сподобались?

— Він мені про це не розповідав. (Сміється). Пригадую, коли ми працювали над «Ідіотом», пройшло трохи репетицій, а він каже: «Петя, ти уявляєш, як ти повинен грати? Я тільки-но давав інтерв’ю і сказав, що ти — кращий артист України...» (Сміється). Потрібно було це якось виправдовувати.

— Князь Мишкін — це була омріяна роль?

— Ні. Я ніколи ні про які ролі не мріяв, але ще років за двадцять до цього у мене було передчуття, що я цю роль зіграю. Коли я ще навчався, мені один студент сказав: «Який ти князь Мишкін? Ти — Рогожин». А ми в одній кімнаті жили, і він ніби мене знав. У мене було відчуття, що я цю роль зіграю, і це при тому, що на той час я навіть не дочитав роман.

— А чому не дочитали?

— Тоді не вистачало терпіння, не вистачало освіченості. Але це добре, що людина бере щось більше за свої сили — вона пробує «недосяжне» знову і знову. Зараз я Достоєвського вже прочитав.

— Є актори, які в перевтіленні не експлуатують власну душу, кажуть: працюємо на техніці. У ваших ролях є частинка Петра Панчука?

— Звичайно, для мене це найголовніше. Коли я ще був у шкільній самодіяльності, один учитель сказав іншому: «Чого ти не був на «Голубому вогнику»? От там Петро давав, ми зі сміху качалися. Він такі пики корчив, ну, як Нікулін. Так придурювався!» І в мене з’явилось двоїсте відчуття: когось це захоплювало, і мені це подобалось, а ось слово «придурювався» — не дуже. Потім я вже вчився в Києві, і коли приїхав додому, одна тітка з села запитує: «Де ти вчишся?» «В театральному інституті», — відповідаю. «А ким ти будеш?» — «Артистом.» — «А! То будеш брехати?». Люди думають, що в цій професії потрібно «придурюватись або брехати», і це мене довгий час муляло, я не хотів із цим погоджуватись. Поступово прийшов до того, що, готуючи якусь роль, треба приділяти значення невидимим засобам впливу (видимі — це текст, мізансцена), те, що в мене є в серці, це те, з чим я виходжу на сцену. Коли у мене спектакль, я мушу ні з ким з ранку не зустрічатися, не розмовляти, піти до церкви, очистити свої думки — підготувати душу до виходу на сцену.

— Це ритуал до кожної вистави?

— Так. Я працюю як режисер і сварюсь з акторами, бо бачу, що вони почали грубо грати, стали такі амбітні, хвалькуваті. Тож запитую: «А що ж ви винесете глядачеві?» Я навіть відмінив здачу вистави. Насправді оце невидиме глядач відчуває, і я готуюсь до кожної вистави. На виставу приходить глядач, і він відкритий (як дитина), він заплатив за це гроші, йому потрібно дати хороший «товар», а «товар» — це позитивна енергія, яка може йти лише через чисту душу. Це для актора дуже важливо.

— Знаєте, Петре Фадейовичу, нестандартна відповідь на звичайне запитання...

— Я нічого нового не сказав, ось дивіться у Довженка (дістає книгу) про діда з кіноповісті «Земля»: був собі дід такий, нічим не визначний, грушки любив і помер (зачитує). Він пише: «Артист, який являтиме людству незначну дідову персону, повинен, проте, мати ряд особистих достойностей, без яких жодні мистецькі хитромудрості не поможуть йому зберегти усмішку після смерті». І ось він пише, яким має бути актор, щоб зіграти його діда: «... щоб вмів цей артист орудувати косою, вилами, ціпом або зробити хату чи змайструвати воза без єдиного шматочка заліза, і щоб не боявся ні дощу, ні снігу, ні далекої дороги, ані щось важке нести на плечах. На війні, якщо артиста буде призвано, щоб не лінувався ходити в атаки і контратаки чи в розвідку, та вмів не їсти по три-чотири дні — не втрачаючи сили духу. ... щоб умів розмовляти приязно не тільки з начальством чи з простими людьми, а з конем, телятами, з сонцем у небі, травами на землі, тоді це буде вилитий дід. Коли ж не пощастить знайти такого артиста, і зображатиме діда підтоптаний п’яничка або хвалько, який в загальній ситуації підпав під якесь нагородження і зразу ж задер ніс, якщо буде артист, для якого світ існує остільки, оскільки він обертається навколо його лицедійської особи, тоді не нарікайте на небіжчика — винувате мистецтво». (Сміється). Ось які високі завдання ставить актору Довженко!

— Ви побачили, що ваші думки збігаються після того, як почали читати книгу?

— У Довженка я знайшов цьому підтвердження. Ще в часи навчання читав: актор повинен бути громадянином. Зараз трохи перефразовують: актор повинен бути патріотом. А чому так говориться? Просто в певний час є якась соціальна цінність, і хтось каже «громадянином», а хтось — «патріотом». Я вважаю, що актор повинен мати чисту душу — для мене це найбільша цінність.

— Читала, що в юнацтві були неслухняним, в чому це проявлялось: били вікна, хуліганили, йшли проти партії?

— Саме так. Я не кажу, що це була гарна якість, мабуть, для певного розвитку це було необхідно — бути проти всіх. Я мав свої уявлення про правду і в будь-якій ситуації цю правду відстоював (у школі, на військовій службі, в училищі, в інституті), і особливо я не любив начальство, мабуть, це передалось від батька. Я зі всіма воював, у тому числі й у театрі, тому до сорока двох років ніде й не грав, а вже після сорока двох більше уваги почав приділяти своєму внутрішньому світові.

— Розкажіть про конкретні ситуації вашої «війни».

— Мені тоді було років шість. Наш дім стояв навпроти школи. Іде директор школи і питає: «Петре, а де батько?» Я відповідаю: «Вдома». Він вдруге: «Де батько?» Кажу: «Вдома». Я по цей день не розумію, чому він мене втретє те саме запитав, ну я йому і сказав: «У сраці». Навіть не знаю, чому дитина так себе проявляє. В школі я дуже любив грати на трубі по весіллях (і мій батько грав) — там такі ситуації, такі люди, там є свій театр. А в школі цього не дозволяли робити, бо директор вважав, що ми поспиваємось, а я на зло йому не п’ю і не курю по цей день. Якось він мені читав лекцію про шкоду гри на весіллях і завершив нотацію словами: «Не буде з тебе людини», тож вирішив на зло йому стати людиною. Надумав вступати до військово-морського училища, він дав мені погану характеристику, я не вступив. Потім на зло директорові вирішив вступати до Вищого прикордонного училища КДБ у Москві (думав, що для того, щоб «стати людиною», потрібна дисципліна), директор у характеристиці написав: «Хороший організатор. Неодноразово організовував товаришів на погані вчинки». (Сміється).

— На трубі грали лише у «Наталці Полтавці»?

— У театрі — так. Раніше грав в оркестрі штабу Чорноморського флоту. Там люди всі з освітою працювали, а я — самоук. Після служби так і не грав (майже тридцять років). Ось випала нагода.

— Особисто я прийшла на «Наталку Полтавку», тому що в ній бере участь Олег Скрипка. Після вистави зраділа тому, що познайомилась з вами. Вас не ображає, що значна частина залу прийшла на фронтмена гурту «ВВ»?

— Не ображає. Моє діло чесно працювати, а вже хто як сприйняв — це їхнє право. Олег трохи показував мені, як потрібно співати, а я йому трохи підказував, як потрібно грати — у нас з Олегом хороші стосунки.

— Що вам дала участь у масовці та епізодичних ролях?

– Я ніколи не заздрив, а тут, коли вісімнадцять років граєш у масовці, раптом починаєш заздрити. Потім відчуваєш злість і ненависть до інших, ти думаєш: чому тобі, такому талановитому, не дають хороших ролей? Оце негатив. А позитивне – те, що я навчився у короткий сценічний час вкладати все, що міг, і в зал виходив сильний енергетичний заряд — я навчився доцільніше використовувати свої вміння. Професіонали бачили цю «наповненість» у невеликих ролях, і це мені давало сили не залишити цю професію.

— Ще десь себе в той період намагалися реалізовувати?

— Це я тут не був зайнятий, і мало хто знає, що я працював з американськими акторами, японцем, грав з чудовою італійською актрисою Крістіною Коломбо. Якось запропонували поїхати на Каїрський фестиваль експериментального театру. До відльоту два тижні, а в мене немає вистави, з якою б я міг виступити. Я запропонував: глядачі будуть казати якесь слово, а я вже буду робити театр на місці — це ж експеримент. Виявилось, організатори вже заявили, що це має бути «Саломея», тоді я подумки вибудував виставу і вже в Каїрі, без підготовки та репетицій вперше її зіграв. Наприклад, я знав, що в мене буде йти текст з «Ідіота» чи «Букваря миру», знав, що на сцені буде борошно і я маю по ньому вдарити, але я не знав, що борошно піднімається й потрапляє в очі та ніс. Добре, що там стояла миска з водою, я міг помитися і грати далі, але це також не було заплановано. (Петро Фадейович встає і починає показувати сцену з «Саломеї»). Я не знав також, що хтось придумає задіяти у виставі курку. І ось я читаю монолог із Достоєвського (на вустах слова про вбивство), в руках ніж і курка на шнурку, а зал сміється. Коли підхожу ближче і дивлюсь в обличчя, замовкають, вони ж мови не розуміють, але бачать, що я «наповнений», як тільки відходжу, починають сміятися. Я ж не знав, що курка, яку прив’язали за одну ногу, не йде, а, мов балерина, тягнеться по мармуровій підлозі. І ось так я працював до сорока двох років. Потім намагався зробити щось нетрадиційне в Україні, але не виходить — наші актори не можуть нестандартно мислити, не можуть експериментувати без тексту.

— Читала, що Богдан Сильвестрович «подарував» вам Малу сцену театру імені Франка. Це правда?

— Коли Богдан Сильвестрович прийшов, мені казали: «Ну все, Петре, і так нічого не граєш, а тепер зовсім не будеш грати.» На зустрічі я сказав, що можу ставити вистави (десь там буду в закапелочку сам грати, сам спектаклі ставити). Поставили Стрінберга, Богдан Сильвестрович дозволив ставити «Дредноути». Гришковець уже дав усний дозвіл, залишається казуїстика.

— Ви і Богдан Сильвестрович — конкуренти?

— Я зараз вже нікому не конкурент. Ми якось із Жолдаком зчепилися, і він сказав: «Ти побачиш, ким ти будеш без мене!» Я кажу: «Андрію, з тобою чи без тебе, я просто є». Колись був дуже бідний чоловік, він на листочку написав: «Завжди так не буде» і повісив на видному місці. Той чоловік розбагатів, але листочок так і не зняв. Я знаю, що завжди так не буде. Коли мені почали давати ролі, я вже не хотів грати — перехворів.

— Але ж грати – це призначення актора!

— Василь Шукшин в якомусь оповіданні написав: «Сначала кричать хочется, а потом уже все равно». Замолоду я ставив себе в центр Всесвіту, думав, що всі навкруги винні, тому: «Не судите, да не судимы будете». Я вже прийняв те, що вже нічого не граю, я з цим змирився, а потім з’явились ролі.

— Петре Фадейовичу, в яких нових проектах вас можна побачити найближчим часом, можливо, є пропозиції кінорежисерів?

— Є, але я не хочу про це говорити до того, як робота відбудеться. Сценарій мені подобається. В театрі... Не знаю, що буде завтра, я така істота, яка не будує планів. Потрібно жити, і життя саме підкаже, що потрібно робити і як жити.

— У вашому житті є місце для режисури?

— Це вже залежить від того, як там всередині викладеться. Поставити професійно спектакль мені під силу, зараз я бачу проблему форми. Я не знаю, чи душу потрібно легенько (без наворотів) подавати, чи треба шукати нові форми. У мене зараз внутрішні вагання.

Лютий, 2006 р.