На запитання Лариси Брюховецької відповідає генеральний директор Асоціації продюсерів України Дмитро Колесников.

— Вже кілька років точаться розмови про необхідність запровадження продюсерської системи, без якої наше кіно далі не може рухатися. Про те, що таку систему утворено, засвідчила Асоціація продюсерів.

— Тиждень тому її зареєстровано Мінюстом як громадську організацію з осередками по Україні.

— Як наслідок діяльності незалежних продюсерів ми вже тільки нинішнього року маємо «Прорвемося», «Помаранчеве небо», «Помаранчеву любов», «Happy people» та інші фільми, які дійшли до прокату. Скажіть, що таке в нашій країні кінопродюсери – кількісно і якісно?

— Якщо говорити про те, що є насправді, то стосунки між продюсерами досить складні – в силу специфіки роботи, і знайти точки дотику досить важко. Скільки на нашому кіноринку продюсерів, чи є у нас лідер? На жаль, сьогодні ще такого немає – всі перебувають на стадії становлення. Результату поки що немає. Можна згадати Олександра Роднянського, але він сьогодні працює більше на московський результат.

Що мене спонукало зайнятися створенням асоціації? Побувавши на минулорічному фестивалі «Ялта-2005», я дізнався, що в Росії існує гільдія кінопродюсерів, на «круглих столах» почув, як вона діє. А в нас і кінь не валявся. «Ми зробимо», — заявив я тоді. За слова довелося відповідати.

— Скільки зараз продюсерів в Асоціації?

— 80 чоловік.

— І які плани?

— Насамперед хочемо створити інформаційний центр на Національній кіностудії ім. О.Довженка, систему, яка інформує про все: замовлення, звертання за послугами тощо. Багато продюсерських груп збираються його робити, але це мала бути б ініціатива незаанґажованої кіноструктури, очевидно, державної, найменш зацікавленої в тому, щоб, збираючи інформацію про потік грошей, не тягнути їх у свій бік.

Є вже прокатні результати тих фільмів, що створені на кошти інвесторів. Окрім «Помаранчевої любові».

— І які ж це результати?

— Поки що найбільший збір у «Помаранчевого неба».

— Він окупився?

— Ні, але окупилися затрати на прокат. Бюджет фільму був близько 500 тис. у. о., а зібрали вони близько 200 тисяч. Як на мене, якби існувала система прокату (тобто мережа, альтернативна комерційній), ми могли б збирати більше коштів.

Я вже пропонував голові Держслужби з кіно Ганні Чміль, запровадити таку кіномережу, як у Індії. 300 кінотеатрів, устаткованих через супутниковий сигнал цифрового показу. Ми можемо знайти інвесторів за умови, що 50% коштів візьме на себе Фонд держмайна та Міністерство культури і туризму. Звичайно, ми не говоримо про кінотеатри класу «А», йдеться про приміщення, які більш-менш збереглися в обласних і районних центрах і куди теоретично може піти глядач, якщо йтимуть нові українські фільми. Ця мережа не дуже дорога. І навіть за наявності 150 залів, це давало б можливість заробляти гроші для нашого кіно. Це вже був би гравець на ринку і продюсери могли б взяти участь у створенні такої мережі. Потрібно проаналізувати ситуацію і розробити систему.

Коли говоримо про підтримку продюсерського кіно, також треба рахувати. Якщо бюджет виділяє 50 млн. гривень на кіно, а ще стільки ж становлять інвестиції, то слід чітко визначити кількість фільмів, які продукуються. Кажу про ту кількість, яку ми можемо підтримати.

— Ви підходите з маркетинговими підрахунками, з чіткою установкою на жанрове кіно, виходячи з того, що глядач має чітко визначені очікування. Чи продюсери, які входять до Асоціації, є однодумцями в цьому?

— Звичайно, під час наших зустрічей ми все, що стосується нашої діяльності, детально обговорювали.

— Поки що наявні фільми, а також ті, які незабаром з’являться, поставили вихідці з телебачення чи з кліпмейкерства, котрі не мали спеціальної режисерської освіти, тобто ті, яких стихійно викинув на поверхню ринок. Але в Україні є багато професійних режисерів, здатних робити фільми значно вищого рівня. Чому продюсери їх ігнорують?

— Не зовсім так. Зараз триває робота над фільмом «1911 рік» Сергія Маслобойщикова, ми його намагаємося запустити. Інша продюсерська система працює з Марком Гресем. Залучено також Романа Балаяна, який збирається знімати новий фільм, «Сота-фільм» працює з Кірою Муратовою. Думаю, що приглядаються ще й до інших. Тут така справа: коли вибирають режисера, з ним спілкуються, постає питання особистісних взаємин. Продюсери вже звикли, щоб усе було швидко, крім того, тут зіштовхуються амбіції. Не всі режисери класичної школи погоджуються на умови продюсерів. Тут і починається фаза ринку. І це сувора правда життя.

— Чи бачили ви ігрові короткометражки Алли Пасікової, Олени Бойко, Віталія Васяновича, Тараса Ткаченка? Я вже не кажу про Степана Коваля і Тараса Томенка, чиї фільми пройшли по багатьох фестивалях. Держава дала їм шанс дебютувати в короткому метрі і показати себе. З’явилась нова генерація, сформована в ринкових умовах: ці молоді люди вміють робити якісне кіно, а не гнати халтуру. Продюсери мають великі преференції в тому сенсі, що вибирати є з кого. І майбутнє – комерційного в тому числі, залежить від того, наскільки вони будуть придивлятися до молодих.

— Це дуже важливо, щоб були дебюти. Я підтримував би дебюти, але не обов’язково знімати на плівку, достатньо працювати у дешевих цифрових технологіях, бо все одно це ще навчання. Але для цих молодих важливо, щоб виділялися кошти на постпродакшн, щоб вони донесли свої роботи до глядача.

— Зараз в Україні продюсери достатньо підготовлені в технічному плані. Навіть у плані прокату є цікаві проекти. А чи є служба або окрема людина, яка б займалася полюванням за талантами?

— Будь-яка продюсерська компанія веде свою базу даних. Я був біля витоків становлення такої компанії на «Інтері» — у кожного продюсера є свій список режисерів.

— Але ми є свідками того, що гроші дають чомусь режисерові, на чиїх фільмах на «Берлінале» ніхто не міг досидіти до кінця, а іншому режисерові, який повернувся з того ж фестивалю з нагородою, ніхто співпрацю не запропонував.

— Тут гонитва за тим, хто модний, на слуху.

— Мода на бездарних? Скажіть, де ж логіка — комерційна чи мистецька — наших продюсерів? Адже йдеться про людей, які рахують гроші.

— Іноді гроші дають навіть без логічного пояснення. Факторів – маса. Починаючи від участі коханих і родичів у фільмі. Всі хочуть бути на слуху, і щоб це була якась гламурна історія. Широкій публіці це потрібно.

— Очевидно, ми вийшли за межі професійної розмови. Фільми О.Шапіро і поняття «широка публіка» не поєднуються. Як не поєднується те аматорське кіно, з родичами і коханими, з кіно професійним.

— Шапіро робить фільми, які погано дивляться, але він уміє себе піарити. І завдяки цьому отримує гроші. Я сам допомагав йому.

— Ви можете уявити публіку, яка в 150 кінотеатрах одночасно дивиться «Happy people»? А ви ж повинні працювати з віддачею, хіба ні?

— Чому Шапіро ставить фільми? Не тому, що на нього дав гроші один інвестор. Під його аудиторію йде комерційний плейсмен – слабоалкогольні напої, машини: трендові агентства сканують ринок і вивчають покупців. «Happy people» себе окупив, тому що його продали в Москву, на російський ринок. Ми планували надрукувати 25 фільмокопій, але попередні – «Помаранчеве небо» і «Штольня» – не дали бажаного ефекту, тому ми вирішили обмежити прокат.

Президент нашої Асоціації Олексій Сєрков разом з Яцурою вклав гроші вже в 5-й фільм.

— Хто він, президент Асоціації, якщо не секрет?

— Сєрков очолює рекламне агентство «Стилес», яке обслуговувало «Інтер», а тепер продає рекламний час на СТБ та інші канали, тобто займається продажем рекламного часу на телеканали.

– Чи режисери пропонують вам себе?

— Як правило. Ми їм кажемо: «Якщо не маєте робіт, дуже важко буде вас запустити. Намагайтесь знімати». Багато з них вже розуміють, чого хочуть. Вони прислухаються до завдань, які перед ними ставлять замовники. Родзинка цього процесу полягає в тому, що замовники окреслюють завдання в загальних рисах, а в цих межах ти маєш зробити так, щоб глядач не відійшов від екрана.

— Ви кажете, що скоро з’являться нові фільми, випущені стараннями незалежних від держави?

— Якщо брати, що кожен проект не перевищує в кошторисі 250 тисяч у. о., то за підтримки держави сьогодні можна було б запустити 10 фільмів. А в ідеалі треба шукати шляхи спільного кіновиробництва.

— А який із запущених фільмів найбільш перспективний за якістю, за прогнозами прокату?

— На мою думку, фільм «Моя мама Інді» Олександра Кириєнка з Оленою Бабенко в головній ролі. Він уже на завершальній стадії. Досить перспективний. Я бачив матеріал.

— І останнє. З 4-х українських фільмів, представлених на фестивалі «Ялта-2005», тільки у фільмі «Помаранчеве небо» ми бачимо, що це Україна, що це наші події. Всі інші стрічки позбавлені національного й навіть географічного обличчя. Це тому, що інших пропозицій не було, чи це політика інвесторів разом із продюсерами?

— Ми, продюсери, не замовляємо фільми. Популяризуємо режисерів, продюсерів, робимо ажіотаж. Кожен запускає те, що вважає за потрібне. Кожен продюсер знає, де він візьме гроші і під який проект. О.Янчук працює на діаспору, він знає, що звідти візьме гроші. Інший знає, що його інвестору подобається такий-то жанр. За великим рахунком смак картини визначається смаком інвестора.

— А наскільки патріотичні згадані інвестори?

— А їм байдуже. Або їм подобається цей актор, або цей жанр. Ні, є інвестори, яким подобається українська тема. Наприклад, у розробці є фільм про українських козаків, які воювали під Дюркерном періоду франко-іспанської війни. Є козацьке співтовариство, якому цікавий такий фільм, і воно бере участь у його фінансуванні.