У театральному житті Харкова тривалий час мало що відбувалося. Однак от вона, подія — Юрій Одинокий з Києва поставив у Харківському театрі української драми спектакль за Гоголем «РеVIзор».

Спектакль, втім, вийшов не про заїжджого авантюриста, якого прийняли за VIР-персону. Замість визначення «містична комедія» (на афіші), я б віддав перевагу «дияволіаді». Якщо сказати м’якше, це комедія абсурду з домішкою бісівщини.

Відразу обмовлюся, що театральний стиль, який сповідує Ю. Одинокий, мені дуже імпонує. Його спектаклі – театральні фантазії. Фантазії дотепні, на теми, задані автором п’єси, а не ті, що режисер уві сні побачив. Приміром, якщо Городничий у «Ревізорі» говорить про сновидіння з пацюками, які «прийшли, понюхали й пішли», можете не сумніватися, що пацюки в спектаклі справді з’являться. Правда, виловлені городовими й складені штабелями, як військові трофеї. Або розрубаний стілець («Александр Македонський, звичайно, герой, але навіщо ж стільці ламати?»). А якщо мова йде про твердий шматок м’яса, схожий на відірвану підошву, то Хлестаков буде робити вигляд, що зламав зуби, і з дзвінким цоканням вони падатимуть на металеву тацю. За рахунок цього театрального «параду атракціонів» спектакль «розбухає», але не здається затягнутим. Як правило, режисери роблять навпаки: прагнуть скоротити текст, але коли театральної гри немає, виходить цілковита ілюстрація.

Юрій Одинокй уже ставив три роки тому «Ревізора» в Одеському музично-драматичному театрі ім. В.Василька. У Харкові концепція спектаклю збереглася, якщо судити за рецензією, опублікованою у київській пресі 2003 року: «Зневірившись у дієвості й совісності рідної влади, що не тільки інших від хабарництва віднадити не в силах, а й сама піддана пороку казнокрадства, Одинокий вирішив направити в маленьке повітове українське містечко (соняшники недвозначно вказують на те, що дія відбувається в Україні) строгих і непідкупних ревізорів з потойбічного світу.

Хлестаков і Осип є не ким іншим, як чортами, що виконують довірені їм ролі, щоб вивести на чисту воду нечистих на руку чиновників, які не підозрюють, що вони мають справу зі слугами самого Князя тьми».

Те саме відбувається й у харківському спектаклі, тільки замість соняшників на сцені — мальви. А так все збігається – і Хлестаков з Осипом, котрі розмовляють російською мовою, тоді як всі інші — українською. І оркестрова яма, що виконує роль пекла із клубами червоного диму й застрашливою реверберацією їхніх слів. І багато співу з музикою (в основному, пародійного контексту).

Доводилося чути, що Одинокий настільки захопився містичним тлумаченням Гоголя, що навіть сваху в «Одруженні» зробив ледь не відьмою. Звичайно, диявольським втручанням можна пояснити що завгодно. Але режисер послідовний у своєму прагненні виявити нечисту силу там, де хрестоматійна логіка неспроможна. І знаходить!

Раніше «Ревізора» (п’єсу, незручну тим, що в ній немає героя для наслідування) тлумачили переважно двома способами. Режисери, які сміливіші, зверталися до гоголівського епіграфа «Неча на зеркало пенять, коли рожа крива». Тоді й фінальний монолог Городничого з його сумним докором «Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!» міг бути зрозумілий як відбиття «хлестаковщини» у кожному із глядачів. А це подобалося далеко не всім. Інші режисери діяли простіше. Йдучи за висновком класика, що позитивний герой комедії – сміх, вони чекали в театрі школярів старших класів і для них тиражували карикатурних героїв.

Одинокий поставив «Ревізора» як історію тривожного часу. У ній кожний учасник уже вибрав для себе роль і намагається їй відповідати. Як звичайно, провінційна розруха, про яку оповідає Гоголь, починається в головах. Усі чомусь чекають війни з Туреччиною. Начебто своїх проблем мало. Чиновники одягнені хто у що, як на барахолці часів громадянської війни. Але часом щось не складається у гравців цієї «людської комедії». Суперечності криються й у самій грі акторів. Багато хто не вписується в задані обставини. Важко зрозуміти, яку типажність вигадали вони самі, а що обирав режисер.

Приміром, Городничий – Володимир Маляр з першого виходу грає чи то Наполеона, чи то генерала Хлудова з «Бігу» Булгакова. Рефлексує, у своїх домаганнях серйозний по-справжньому, жанровими фарбами спектаклю користується неохоче, а у фіналі й взагалі страждає зі слізьми на очах. Скучив за театром психологічним, зрозуміти можна. Але про такого Городничого не міг написати Хлестаков, що він дурний, як сивий мерин. Чи текст листа Тряпічкіну треба міняти, чи малюнок ролі. Схожа ситуація з головними жіночими ролями. У них мало несподіваного і, з погляду обраного жанру, забагато тривіального.

Несподіванка сталася з першим героєм-коханцем театру Сергієм Бережком, який зіграв гротескову роль Земляники. За такими «безневинними» прикметами, як характерний грим дурнуватого доглядача училищ і пучки зеленої цибулі, якою він «наскрізь протухнув», за режисерським задумом, ховається душа сутенера. Адже, крім хабара, у Земляники припасені для Хлестакова кілька гарненьких гімназисток (явно Гоголем не передбачених). Вони по черзі стають у спокусливу позу Мерилін Монро, плаття якої роздувається знизу вентилятором. Але незабаром падають, вбиті наповал сексуальною енергією Хлестакова. Опікуна богоугодних закладів дуже виразно грає Петро Рачинський. До того ж для нього придумана роль «людини у футлярі», в яку Земляника справді перетворюється. Завдяки костюмові, що трансформується, він ховається туди, як черепаха в панцир.

Для Едуарда Безродного, виконавця ролі Хлестакова, настала зоряна година. Треба бачити, з якою самовіддачею працює молодий актор. Він не тільки в невпинному русі — ексцентричному, безглуздому: ноги роз’їжджаються, як на ковзанах, він метушиться, не може зафіксувати думку або зосередитися на чомусь одному. На допомогу приходить досвідчений Осип (чудова робота Юрія Євсюкова). За п’єсою він — слуга, а насправді – інструктор, і в чомусь навіть режисер. Готуючи Хлестакова до ролі, він майже за Станіславським вимовляє йому сакраментальне «Не вірю!» і вимагає повторення. Чиновникам, що дають Хлестакову хабара, Осип, щоб не дуже набридли, влаштовує японський церемоніал у стилі театру «Но». Сам він одягає кімоно й перуку з довгою шпилькою, приносить самурайські мечі, а Хлестаков демонструє розбивання чолом цеглин, що ніяк не дається бідному судді Ляпкіну-Тяпкіну (Валерій Брильов), а також провокує інші сміховинні трюки.

Спектакль Ю. Одинокого дуже динамічний. І не в останню чергу завдяки музично-звуковій композиції Олександра Курія. На сцені весь час щось рухається, гримить, сиплеться з небес (або зі стелі). Замість однієї безмовної служниці Явдохи у Городничого їх виявляється з десяток, і всі щось труть, пересувають, миють, гасають, як очманілі. Такими ж очманілими голосами нудно співають «Сіла птаха білокрила на тополю», аби розважити Хлестакова місцевим «фольклором».

У фіналі, як і слід було сподіватися, Осип запрошує бідолаху Городничого до «справжнього» ревізора. «Пекельна кухня» скрегоче, пускає червоні дими. Коло, таким чином, замикається. Finita la comedia. Недавно з екрана телевізора відома цілителька порадила не вимовляти в будинку слово на букву «ч», тоді, мовляв, нечиста сила сама не захоче до вас наближатися. Порада корисна. І досі хотілося вірити, що немає такого героя в комедії Гоголя. Але на останніх сторінках гоголівської комедії слово на букву «ч» зустрічається десятки разів. Скільки читали текст Гоголя, але начебто не помічали слів Городничого на початку п’ятої дії: «Ну, зізнайся відверто: тобі й у сні не бачилося – просто з якої-небудь городничихи й раптом... з яким чортом породичалися».

Булгаков, очевидний спадкоємець Гоголя, який теж називав себе письменником містичним, писав у відомому романі, що якщо люди зовсім зневірилися, то готові звернутися по допомогу хоч до нечистої сили. Та і як бути, якщо в нашом загальному домі, як і раніше, ч... знає що діється й ч... знає, коли це скінчиться.