Мистецтво кіно, якому трохи більше ста років, відкрило креативний простір новому типу митців. Вони хотіли не лише прославляти й оспівувати життя, а й змінювати його. Радянський революційний фільм подарував нам творців ренесансної розкоші і потенціалу, змінив хід сьомого мистецтва і залишив спадщину, чия духовність і універсальність зачаровує навіть в епоху цифрових технологій.

Кінематографічна авантюра Олександра Довженка почалася вісімдесят років тому, 1926 року. Чільне місце у творчості поета-пантеїста, одного з найбільших епіків світового кіно, посідає батьківщина – Україна. Для нього вона була Всесвітом, місцем зустрічі життя і смерті. Вічним баченням краси.

Той таки Довженко залишився незабутнім у світовому кінематографі. Ейзенштейн, що поряд із Гриффітом вважається Арістотелем мови кіно, Пудовкін – маестро пам— флету і третій із цього триумвірату – Довженко стримано, але всеохопно впливають на творчість багатьох великих кіномитців наступних генерацій. Відомо, що теми і герої, почерпнуті з неперебутнього джерела – української народної творчості, становлять той міфологічний потенціал, що був легким для розуміння у різних культурних і цивілізаційних середовищах. І хоча перші фільми позначені ідеологічною спрощеністю, Довженко ніколи не буде в шинелі революційного фільму.

Можливо, в абсолютному розумінні найвпливовішим є його останній німий фільм «Земля» (1930), який у численних анкетах був з-поміж десяти кращих фільмів усіх часів. Ним захопився Куросава, був зачарований Джон Форд, те саме відчував Вуді Аллен, про що вишукано дав зрозуміти в одному зі своїх найособистіших фільмів – «Манхеттен».

У нашому культурному середовищі його відкрили досить пізно. Відбулося це завдяки показам у Музеї югославської кінотеки і діяльності КЛУБУ КІНО, розташованого у тому ж приміщенні – на Косівській вулиці, 11 у Бєлграді. Ейзенштейнівський монтаж атракціонів і радикальний кіч соцреалізму Александрова довго надихали завжди провокаційного Душана Макавеєва. Славетну ідеологічну безкомпромісність Пудовкіна і поетичність Довженка пізнав і увіткав у оригінальність своїх фільмів Живоїн Павлович, для якого він був противагою поетиці відразливого, іншій каріатиді Павловичевої творчості – Луїсу Бунюелю. Проникливий кінокритик Бранко Вучичевич відкрив глибокий вплив Довженка на Пурішу Джорджевича.

До сьогоднішнього дня сербське культурне середовище зверталося до мистецьких надбань Довженка у монографії видання Югославської кінотеки, в кількох ретроспективних показах, і лише після нещодавного виходу ґрунтовної, присвяченої митцеві хрестоматії «Україна в огні», митець через п’ятдесят років після смерті (1956) по-новому наблизився до генерацій своїх нащадків.

І не лише Довженко-режисер і поет, але й Довженко-філософ, художник, журналіст, воїн, патріот, дисидент, ЛЮДИНА!