Повна назва цього «літературно-художнього видання» виглядає так: «Олександр Довженко вчора і сьогодні. Затемнені місця в біографії» (видавництво «Терен», Луцьк, 2005). І перше враження вельми позитивне: книгу видали у провінції, а не в столиці; призначена вона для поширення в навчальних закладах; і головне – «книга видана коштом славної буковинки Софії Скоп». І це зворушує.

Книжка складається з п'яти розділів. Це насамперед «вибрані місця» зі щоденників Олександра Довженка, переважно воєнних років; стаття покійного Івана Кошелівця «Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка»; стаття Євгена Сверстюка – «Рукописи горять. Але любов триває»; промова Йосифа Сталіна в Кремлі на судилищі 31 січня 1944 року; матеріали з архіву СБУ, присвячені Довженкові, що їх оприлюднив свого часу В'ячеслав Попик. Сам підбір не викликає заперечень, хоча будь-який з розділів можна було б трохи скоротити або розширити. Але такою вже була воля Євгена Сверстюка – упорядника цього збірника матеріалів.

Отож переходимо до менш приємної частини – до закидів, а їх чимало. І головний – напіваматорський характер видання. Щоб не бути голослівними, почнемо з анотації. Скажімо, йдеться там про книгу Івана Кошелівця «Довженко» (Євген Сверстюк, до слова, на с. 121 повторює у своїй статті: «автор монографії «Довженко»»). Направду ж вона зветься «Олександер Довженко», має підзаголовок «Спроба творчої біографії» і вийшла не 1982, а 1980 року (в бібліотеці «Прологу» і «Сучасності» в оформленні Якова Гніздовського). Не прискіпуємось, але гадаємо, що диявол ховається в деталях і дрібницях, що напівзнання гірше від незнання, бо несе далі пагубу під прикриттям істини. Слушно твердить Євген Сверстюк: «Є багато неясних місць і в житті, і в творах. Їх не можуть пояснити автори, що працюють у стилі патетики» (с. 124). Але спираючись на хибні припущення й відомості, осягнути щось навряд чи можна. Тексти Івана Максимовича також не позбавлені неточностей і перекручень, хай навіть вони були незумисні чи неусвідомлені. «Олександер під час перереєстрації на початку двадцятих років не перереєструвався з партії боротьбистів у члени більшовитської партії й автоматично вважався вибулим з її лав. Однак...» і т.д. Себто Кошелівець повторює Довженкову версію з автобіографії 1939 року, що мала на меті затуманити справжні мотиви і події. Тоді як суть полягала в тому, що друзі-боротьбисти, які перебували при владі, як могли рятували свого однопартійця від чергової «чистки», через що й зорганізували йому виїзд (терміновий) до Шумського, який очолював представництво УРСР у Польщі. 16 квітня 1921 року нарком освіти Григорій Гринько телеграфує: «Київ Губ наросвіти Левитському Командируйте негайно до Харкова тов. Довженка для тимчасового закордонного відрядження з тов. Шумським»... Отак починалося відрядження Олександра Довженка, згодом визначене Р.Корогодським як шпигунська спецоперація. На цій темі послизнувся й Сверстюк. Читаємо на с.122: «Глущенко як професійний розвідник був посланий за кордон і там залишений на довгі роки». Зовні все гаразд: посилаючи розвідників за кордон, їх готують, інструктують, дають завдання. От тільки Миколу Глущенка ніхто не готував і не посилав, бо за кордоном він опинився у складі білої, денікінської армії. А вже там 1926 року вийшли на нього фахівці з відомого відомства і запропонували: хочеш повернутись на Батьківщину, спершу попрацюй для неї. Втім, то вже інший сюжет.

Редактором (і водночас дизайнером) видання значиться пан Андрій Криштальський, проте ми не певні, що він (а з ним упорядник) вичитували набрані тексти. Якби вичитували, то не різали б око ляпсуси. На с. 187: «как-будто он шумной»,очевидно, «чумной»); с. 188: «Довженко бил близок к Блакитному (Элланскому)», а може, все ж «был»?; с. 69: цитується нарис Юрія Яновського «Народження майстра»: «Подивишся на цих акторів, тяжко їх запам'ятати» (мабуть, «подивившися»); с. 180: «снимались разные... позорожные» — не одразу втямиш, що мовиться про березільця Олександра Тимофійовича Подорожнього.

Хтось подумає: не варто чіплятись до ненавмисних помилок! А якщо їх, нехай і ненавмисних чи несвідомих, багато? А якщо вони затемнюють зміст, заважають одразу його збагнути?

На с.119 Євген Сверстюк наводить (чомусь у перекладі) лист Олександра Довженка від 22 червня 1937 року до Всеволода Вишневського: «Мені хочеться померти... Шумський поговорював про ліквідацію мене як ставленика Постишева». Шумських ми знаємо двох – Юрія (актора) і Олександра (політика). Втім, у даному випадку, напевне, йдеться про Бориса Шумяцького, старого більшовика і керівника радянської кінематографії. Це про нього запис у щоденнику від 30 грудня 1954 року: «Запам’ятайте, Юлія Іполитівна, – сказав у 1935 році моїй дружині керівник кінематографії Ш., – поки я живий, ніхто з рук вашого сіроокого вовка (сиріч мене) у кінематографію не увійде».

На с.130 дивне висловлювання: «До речі, соціалізму без людини жодними гарматами не встановити». Знов-таки, не одразу дотумкаєш: то ж перекручена «Антистрофа» зі збірки «Замість сонетів і октав» П.Тичини. Починається вона словами: «Я ніколи не покохаю жінку, якій бракує слуху», а завершується – «до речі: соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити». Ні, то не одне й те саме! Цитувати класиків треба точно.

С.134: «Виступ Й.В.Сталіна на пленумі ЦК ВКП (б) 31 січня 1944 року». То був не «пленум», а «засідання Політбюро».

І ще: навіщо було перекладати сталінський текст українською? Хіба великий вождь промовляв у Кремлі українською мовою, як дехто міг би подумати? Сказане стосується не лише виступу Йосифа Віссаріоновича. «Мы родились, чтоб сказку сделать былью» – нехай невелика, але поезія все ж. «Родились ми творити з казки дійсність» – лише кострубаті рядки без жодного грама поетичного.

1994 року Євген Сверстюк написав розлогу розвідку «Розіп'ятий праворуч», що викликала, крім схвалення, ще й здивування.

«Коли під такою назвою побачив світ мій есей до 100-річчя Олександра Довженка, один знайомий запитав: «Отже, він все ж таки розбійник?»

Я задумався... Замислюватись необхідно як після, так і до писання. Безперечно, Довженко не був Ісусом Христом (а хто зважиться претендувати на це?). Але й розбійником він не був – ані тим, що висів ліворуч, ані тим, що праворуч. Олександр Петрович був геніальною особистістю, розіп'ятою на хресті божевільної епохи. Не майте того за зле, але написане бажано вичитувати уважніше.