Не менш промовистим був також образ матроса Крима в «Калиновому гаї». Сама поява Миколи Яковченка на сцені викликала бурю емоцій. Вісім реплік в одній сцені, а зал наповнюється оплесками і сміхом, а в народ мандрує його фраза: «Клянусь головою акули»… Можливо, вихована з юнацьких років звичка серйозно ставитися до всіх ролей, не поділяючи їх на головні й другорядні, становила секрет успіху Миколи Яковченка – видатного актора епізоду.

Незмінними домінантами життя українського сміхотворця, сповненого сподівань, мрій, напруженої праці, були Сцена і Родина – кохана дружина і двоє чарівних донечок. Репетиції й вистави займали левову частку життя акторського подружжя. Щоб не залишати дівчаток на самоті, до них часто навідувалася молодша сестра Тетяни – Віра. Сусіди жартома називали її «маленькою бабунею» (їй не виповнилося й десяти років) – вона й дітей доглядала, й обід вміла зварити.

Початок Другої світової війни застав театр ім. І.Франка на гастролях у Москві. Більшу частину складу трупи (163 особи – «всі народні та заслужені артисти республіки, орденоносці, провідні творчі сили, та начальники деяких виробничих цехів»33) одразу після припинення гастролей було переведено на «тимчасову роботу» до Тамбова. Решта артистів повернулася до Києва. Одночасно розпочалося формування Першої фронтової бригади артистів під керівництвом Гната Юри, яка незабаром виїхала на фронт. До її складу Микола Яковченко не потрапив. Родина Яковченків вирушила в евакуацію. У Тамбові роботи вистачало. Акторів надихало бажання допомогти своєю творчістю фронту. Захист Вітчизни став домінантною темою художньої творчості. На сцені місцевого театру франківці поставили написану Олександром Корнійчуком за два воєнні місяці п’єсу «Партизани в степах України». В ній яковченківський Довгоносик набув нових якостей. У п’єсі «Богдан Хмельницький» Микола Яковченко створив образ дяка Гаврила, який закликав до боротьби з окупантами.

15 жовтня 1941 року колектив театру евакуювали до Семипалатинська. Й тут одразу розпочалася робота на сцені місцевого казахського театру, виїзди до фронтовиків та місцевого населення. Франківці працювали без вихідних, що дозволило їм зібрати додатково у фонд оборони 200 тис. руб34. Лише за другу половину жовтня «артистка II категорії» Тетяна Яковченко мала 30 виступів перед фронтовиками, що було майже рекордною кількістю – більше встигли виступити лише Марія Шульга (31) та Решетник (33). Ніхто з акторів не думав про відпочинок. Сили митців підтримували хіба що харчі з їдальні обкому, до якої вони були «приписані»35. Незабаром, після повернення першої фронтової бригади до Семипалатинська, Микола Яковченко вирушив на фронт, залишивши Тетяну Марківну з доньками в евакуації.

До складу другої фронтової бригади театру ім. І.Франка на чолі з Амвросієм Бучмою, крім Миколи Федоровича, увійшли Олександр Юра-Юрський, Антоніна Дринь, Петро Пастушков. Актори виїхали з Семипалатинська на початку жовтня 1942 р. і були відряджені на Донський фронт під командуванням К. Рокосовського, під Сталінград. Напередодні визначальної Сталінградської битви актори виступали в штабі фронту і батальйонах, на призовних пунктах і в госпіталях, у прифронтових селах: в шкільних приміщеннях, у землянках і бліндажах, під час коротких перепочинків між боями. У репертуарі були сцени з вистав, художнє читання, музичні номери. Часто доводилося виступати (з огляду на фронтові обставини) на пересувному майданчику, утвореному з кузовів двох поставлених поруч вантажних автомобілів. Намальований задник, як правило, приладнували до кузова машини, обмежувалися найнеобхіднішими декораціями. Якось під час обстрілу така ненадійна декорація впала на Миколу Яковченка, коли той виконував арію Миколи з «Наталки Полтавки». Артист не розгубився й навіть пожартував: «Якщо снарядом не вб’є, так хатою задавить!» Почуття гумору не зраджувало його в різноманітних ситуаціях. Побував він навіть у Хрущова, котрий пригощав артистів, цінуючи їхній внесок у майбутню перемогу.

Незабаром Миколі Яковченку довелося побувати не лише під Сталінградом, а й працювати в складі четвертої фронтової бригади під керівництвом Дмитра Мілютенка (1944)36, бути свідком і учасником визволення Будапешта. Тоді вкарбувалися в пам’ять назви вулиць і провулків угорської столиці, з’явилося усвідомлення своєї місії. Він вважав, що митці разом із бійцями здобули перемогу над ворогом. Згодом мріяв написати про пережите книгу, але не встиг. Натомість численними бувальщинами з фронтового життя артистів часто веселив публіку.

Повернувшись до Києва 1944 року, Микола Федорович за сприяння Олександра Корнійчука отримав помешкання з двох кімнат у великій комунальній квартирі № 10 в «акторському» будинку на вулиці Ольгинській, 2/1. По сусідству мешкали родина Євгена Коханенка та ветеран театру актриса Е. Ожеговська, а згодом – Нонна Копержинська з чоловіком і сином.

У рік Перемоги театр імені І. Франка відзначав 25-річчя. З нагоди ювілею театру Микола Яковченко отримав бойові нагороди – медалі «За оборону Сталінграда» та «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941– 1945 гг.». Так було відзначено його «доблестный и высококачественный труд и активное участие в общественной работе по культурно-шефскому обслуживанию Красной Армии»37. Надалі знову щоденна робота: вистави, виїзди до N-ської військової частини, підшефного кабельного заводу38.

Перший повоєнний рік, крім нестримного примноження успіху, приніс втрати. Щоб пережити їх, вгамувати біль, потрібно було знайти сили. В середині 1945 року з’явилися перші прояви хвороби Тетяни Марківни. На допомогу знову прийшов Олександр Корнійчук, який опікувався її лікуванням.

1946 року в розквіті життя Тетяна Яковченко пішла в інший світ. Відтоді не забувалися чоловікові й друзям родини труна з тілом Тетяни Марківни, на полуторці з відкинутими бортами, наче закам’янілі силуети дівчаток, сповнені співчуття очі друзів: Наталі Ужвій, Євгена Пономаренка, Віктора Добровольського, Галини Ніколенко. Її поховали на Лук’янівському цвинтарі. Але душа Тетяни назавжди залишилася з коханим чоловіком. Миколі Федоровичу доводилося бути і батьком, і матір’ю 14-річній Іринці та 9-річній Юнночці. Осиротіла родина переживала скруту. Сусіди, родичі й знайомі допомагали чим могли, хоч і самі не мали достатку. Деруни, насмажені Галиною Ніколенко, якими вона часто пригощала дівчаток, були для них найсмачнішою їжею. А батько, повернувшись пізно додому, стомлений від вистави й турбот, розповідав дівчаткам «різні історії, сповнені оптимізму, ні на хвилину не показуючи маленьким донькам, як йому важко дивитись в їхні голодні очі й на подерту ковдру, під якою вони лежать»39. В ці голодні повоєнні роки, «коли купити книгу означало – відмовитись, принаймні, від вечері для себе»,40 Микола Федорович зробив Юнночці один із найцінніших подарунків – збірку одного зі своїх улюблених письменників – А. Чехова. Вона зберігалася в родинній книгозбірні як сімейна реліквія. Можливо, з цієї книги почалася їхня унікальна приватна бібліотека.

У найтяжчі хвилини життя у шквалі оплесків Микола Яковченко відчував підтримку глядача, без якої, здавалося, плин часу зупинявся. В акторській долі Яковченка знову домінує творчість О. Корнійчука – він грає в п’єсах «Макар Діброва» (1948) та «Калиновий гай» (1950). Сорокавосьмирічний актор виконує роль старого шахтаря та діда Гервасія. Обидві п’єси були удостоєні (1949 та 1950 р.) Державної премії СРСР. Вони записуються як радіовистави, й до голосу Миколи Федоровича звикають радіослухачі.

Однак життєва драма спровокувала нову – Микола Федорович призвичаївся до чарки. Топив горе в оковитій. Найчастіше його зустрічали в ресторанчику «Театральний» на вулиці Миколаївській (тепер Городецького). Керівництво театру (директор Дмитро Мілютенко та головний режисер Гнат Юра) намагалося вплинути на актора, та він щоразу щиро обіцяв виправитися й зі сцени не сходив.

1950 рік приніс Миколі Яковенку ще один успіх – роль Протасія Пеньонжки в п’єсі І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля».

Того ж року він взяв участь у гастролях театру імені І. Франка у Польщі – до Кракова та Лодзі. Але незабаром потрапив на лікування до Львівської психоневрологічної лікарні. Погрози керівництва театру залишити його за порогом набули реальності після чергового «зриву», коли він не втримався від запросин акторів Чернівецького театру відзначити закінчення гастролей. І тоді Микола Федорович наприкінці жовтня 1951 року знову звернувся до Олександра Корнійчука: «Клянусь Вам, що більше помилки не буде. Даю Вам клятву. Допоможіть мені в останній раз. Хочу працювати, хочу добре грати на сцені. Від Вас залежить моє життя і життя моєї сім’ї»41.

На сцені він таки залишився. Грав актор чи жив, граючи? Як згадує О. Пєтухов, «Микола Федорович не переставав грати ніколи. Він грав на сцені, за кулісами, грав у коридорі, в буфеті, у сквері, в купе, коли їхали на гастролі. Йому було достатньо пари очей, і він відразу починав грати, щось розповідав, якісь історії про себе, про колег. І це дуже захоплювало. Весь час він створював навколо себе тепло, радість, життя і свято»42.

«В моєму акторському житті всього було – і доброго, і лихого, і смішного, і сумного. Та я маю щасливу вдачу – лихе забуваю, добре пам’ятаю. Комедійний актор мусить бути оптимістом. Навіть коли потрапляє в ситуацію, в якій не до сміху», – говорив сам Микола Федорович43.

1952 року Яковченка знаходять для кіно. Франківці брали участь у створенні фільмів-спектаклів, які стали своє- рідною ознакою певного етапу розвитку українського кіно. Серед кращих робіт цього жанру – «В степах Украї-ни» (1952) та «Калиновий гай» (1953) режисера Т. Левчука, «Мартин Боруля» О. Швачка та ін. Починаючи від епохального «В степах України» аж до не випущеного свого часу на екрани «Діда лівого крайнього» Леоніда Осики в 1973 р. Микола Яковченко був досить затребуваним, хоч центральні ролі йому не діставалися. Участь у 2 — 3 стрічках щороку – така інтенсивність роботи Яковченка-кіноактора: «В степах України» та «Украдене щастя» (1952), «Мартин Боруля», «Калиновий гай» (1953), «Полум’я гніву» та «Максим Перепелиця» (1955), «Штепсель женить Тарапуньку» та «Шельменко-денщик», «Загін Трубачова бореться», «Кінець Чирви-Козиря», «Координати невідомі», «Правда» (1957), «Весела змова», «Перший парубок», «Літа молодії» (1958), «Чорноморочка» (1959), «Рятуйте наші душі» та «Рижик» (1960), «За двома зайцями», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Наш спільний друг», «Серце не вибачає» (1961), «Велика дорога», «Яблуко розбрату», «Срібний тренер» (1962), «Королева бензоколонки», «Стежки-доріжки», «Лушка» (1963), «Зірка балету» (1964), «Місяць травень» (1965), «Формула райдуги» (1966), «Вій» (1967), «На Київському напрямку» та «Варчина земля» (1968), «Та сама ніч» та «Ніч без світанку» (1969), «Між високими хлібами» (1970), «Веселі жабокричі», «Лада з країни берендеїв» та «Захар Беркут» (1971), «Тут нам жити», «Дід лівого крайнього» (1973). Розпочавши свій шлях у кіно з фільмів-спектаклів, що створювалися у співпраці театру імені І.Франка з Київською кіностудією, Микола Яковченко набув популярності (з огляду на його амплуа) переважно в комедійних фільмах. Він знімався у Тимофія Левчука, Анатолія Граника, Віктора Іванова, Іллі Фреза, Сергія Параджанова, Івана Пир’єва, Олександра Роу, Олексія Мішуріна та Миколи Літуса, Анатолія Буковського, Леоніда Осики. Його запрошували «Ленфільм», Одеська та Ялтинська кіностудії, Укртелефільм, кіностудія ім. О.Горького, «Мосфільм», та більшість його ролей створено на Київській кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. В кіно, як і в театрі, для Яковченка не існувало другорядних ролей. В кожній він знаходив щось своє, неповторне, впізнаване. Крім новизни поля для самореалізації, був і матеріальний стимул. За контрактом Микола Яковченко отримував від 1000 руб. (роль Трандалєва в «Мартині Борулі») до 5650 руб. (роль Скрипки в «Веселій змові»)44.

Робота в кіно допомогла пережити чергову розлуку з театром. За поданням нового директора театру ім. І. Франка М. Компанійця, з метою «упорядочення творчого складу театру» для виконання «рішення Уряду про перехід театру ім. І. Франка на бездотаційну роботу» його разом із народними артистками Є. Петровою та Ф. Юрою-Барвинською, заслуженими артистками УРСР В. Божеською, О. Рубчаківною-Юрою, В. Рубашкою-Чайкою, заслуженим діячем мистецтв УРСР В. Мелярем вивели за штат трупи з наданням підвищеної республіканської премії та обіцянням використовувати на творчій роботі за засадах разової сплати45. Микола Федорович дуже болісно сприйняв випроводження на пенсію.

У другій половині 1960-х років актор переїхав разом із Юнною та Володею Бохонком (вони побралися 1965 року) до нової трикімнатної квартири № 49 на Брест-Литовському проспекті в будинку № 49. Юнна, котра була прекрасною господинею, зуміла створити в новому помешканні справжній затишок. Вона встигала працювати в «Робітничій газеті», грати в театрі, багато читати. Тут 1967 року народився й онук, якого на честь діда назвали Миколою. Авторитет (навіть культ!) Миколи Федоровича в родині був незаперечним. Його колоритні фотопортрети «поглядали» зі стін власного кабінету. Та для самого Миколи Федоровича важливішим був портрет Фернанделя – французького кіноактора Фернана Контандена (1903 – 1971), його кумира. Творчість цього видатного актора яскраво відображала народні типи Прованса і водночас тяжіла до драматичних, психологічно складних образів. Поза сумнівом, вони були підвладні таланту Миколи Яковченка, найяскравіша особливість якого полягала в почутті гумору, подарованому природою і відшліфованому акторським буттям. На думку заслуженої артистки України Ніни Антонової, «Микола Яковченко й сам був нашим українським Фернанделем»46. Водночас йому були притаманні ліричність і задушевність. «Соковитий, яскравий актор на комедійні та характерні ролі, т. Яковченко М. Ф. має в своїй акторській палітрі також барви драматичні, в його можливостях виконання і складних психологічних ролей», – зазначалося в одній з його офіційних характеристик47.

Можливо, ці не вповні реалізовані здібності спонукали Миколу Федоровича умовити тодішнього директора театру (нині віце-президента Академії мистецтв України) І. Безгіна дозволити йому привітати світову знаменитість – грецьку трагедійну актрису Аспасію Папатанасіу. На київській сцені вона грала головну роль у виставі театру імені І. Франка «Антігона» Софокла. Цей вчинок Миколи Яковченка вразив своєю несподіваністю. Він зворушив присутніх (а надто – саму Аспасію) виголошеними грецькою мовою віршами, видобутими з глибин пам’яті й акторської фантазії. Ймовірно, це теж була гра, а можливо, Яковченко прагнув доторкнутися до омріяного і не здійсненого – іншого амплуа.

Любов до французького мистецтва подарувала ім’я улюбленцю Миколи Федоровича – песику Фанфану. Виконавець головної ролі у відомому фільмі «Фанфан-тюльпан» Жерар Філіп, мабуть, не уявляв, яке втілення здобуде цей образ у Києві. Фанфаня (як ласкаво називав песика Микола Федорович) став обов’язковим доповненням постаті актора й водночас його найвідданішим другом.

Про теплі стосунки між Миколою Федоровичем, Юнною та Володею свідчили й жартівливі магнітофонні записи з голосами всіх членів родини. Були в домі й велика фонотека платівок класичної й естрадної музики та унікальна книгозбірня. В цій затишній оселі часто бували Олександр і Марина Корнійчуки, Леонід Осика, Марина Герасименко і Степан Олексенко, Анатолій Буковський і Ніна Антонова. А під час спільної роботи «Мосфільму» з чехословацькою кіностудією «Баррандов» над кінострічкою «Велика дорога» (1967) у київській квартирі Миколи Яковченка гостювали чеські актори Рудольф Грушинський та Йозеф Абрхам. «Я, радий приємному знайомству, пропоную заїхати до мене в гості, – згадував Микола Федорович. – І от ми вдома. Жарти, дотепи, сміх. Задзвеніла гітара, залунали чеські та українські пісні. «Скільки ніжності й краси в українських піснях», – захоплювався Грушинський. Багато тостів піднімали ми того незабут-нього вечора за красу і мистецтво, за братерство і взаєморозуміння.

Спілкування з друзями й шанувальниками (часто з чарчиною) було вагомою складовою буття актора, що псувало репутацію й породжувало анекдоти.

Та справжня дружба витримувала всі випробовування. А дружбу він цінував над усе. Амвросій Бучма, Олексій Ватуля, Дмитро Гнатюк, Юрій Шумський, Олександр Корнійчук були чи не найдорожчими (після рідних) людьми, з ким він розділяв і радість, і горе. О. Корнійчук спеціально для Яковченка писав деякі ролі. Так було з виставою «Мої друзі». Так сталося і з поверненням Миколи Федоровича до «Калинового гаю». Олександр Євдокимович дописав для нього роль діда Гервасія. Передаючи текст ролі 24 квітня 1966 року, драматург написав на ній: «Блискучому артисту, дорогому другу – Миколі Яковченку. Я написав цю роль і сподіваюся, що Ваш великий талант ще раз порадує нашого читача. Роль маленька, але… Ваш Олександр Корнійчук». А коли Микола Федорович дізнався про підготовку в Москві українського мистецького свята, він написав драматургу про бажання виступити у п’єсі «Над Дніпром» і просив, щоб йому було «доручено одну з комедійних ролей»48.

Він радо брав участь у великих офіційних зібраннях (Всесоюзному фестивалі радянських фільмів у Каневі 1966 р., II з’їзді кінематографістів УРСР у Києві 1966 р.), камерних імпрезах – ювілеях друзів. На ювілеї П. Саксаганського він виконував арію Миколи з «Наталки Полтавки» на сцені оперного театру разом із такими видатними оперними співаками, як О. Петрусенко, І. Паторжинський, М. Донець. А свою колишню партнерку по сцені Київського театру музичної комедії Віру Новинську він вітав із 70-річчям куплетами Пелікана.

1968 року голос Миколи Яковченка почав лунати в гумористичній передачі «Від суботи до суботи», ставши її візитною карткою. Найпопулярніша на той час передача народжувалася в тісній студії завдяки зацікавленій співпраці зіркового колективу. Головний режисер передачі – Володимир Бохонко (чоловік Юнни) – згуртував навколо свого дітища прекрасних акторів: Георгія Бабенка, Валерія Бесараба, Нонну Копержинську, Миколу Шутька, Валентина Дуклера, Анатолія Скибенка, Анатолія Пазенка, Наталію Лотоцьку, Олега Комарова, Станіслава Станкевича. Йому вдалося знайти чи не найвідповіднішу роль для Миколи Федоровича. Поява Яковченка в дверях студії, його традиційні сандалі, метелик й, звісно, характерна посмішка звеселяли всіх і додавали наснаги. Попри родинні стосунки, головний режисер був вимогливим до тестя не менш ніж до інших: він «вимагав повторювати якусь фразу, якийсь шматок тексту безліч разів, поки актор не знаходив те, що від нього вимагали»49. Український сміхотворець зумів точно втілити авторський задум. Його Козак Мамай справді став уособленням народної мудрості, дотепу, винахідливості, символічним втіленням найяскравіших рис українця. Навіть традиційне привітання «Моє шануваннячко, добірне товариство» мало суто яковченківські ознаки й мандрувало як крилата фраза.

Систематична робота на радіо розширила коло шанувальників Миколи Яковченка. Показовою щодо його всенародного визнання стала участь у республіканському кінофестивалі українських фільмів 1968 року в Кіровограді. Сюди учасників розкішно доправили літаком. Улюблених акторів на аеродромі зустрічала сила-силенна народу. Київська делегація на чолі з Миколою Мащенком залишила салон літака, аж раптом – шквал оплесків, котрий майже заглушив виконуване духовим оркестром «Прощання слов’янки». Це на верхній сходинці трапу з’явився Микола Яковченко у вільному світлому пальті з вишуканим капелюхом у руках. Він затримався на трапі, потішаючись щирим виявом емоцій, без яких не уявляв існування.

А тим часом, до чергового удару долі залишалося зовсім мало часу. 15 січня 1970 року померла від раку старша донька Ірина, яка хворіла вже шість років. Тетяни не стало, коли їй було 36, Іринка пішла в 38. Страшна закономірність. Ніби як розплату за невідомі гріхи хтось всесильний забирав у нього найдорожче. Збираючись до лікарні, Юнна попросила свою подругу Марину Герасименко прийти розважити батька. Через кілька годин та зателефонувала з лікарні: «Іри вже немає. Батькові поки що нічого не кажи». «Я однозначно їй відповідала, — згадує Марина, — намагаючись, щоб він з мого тону не здогадався, що сталося. Та Микола Федорович усе зрозумів. Пішов до кухні, дістав пляшку горілки: «Треба Ірку пом’янути”»50. Незабаром Микола Федорович переніс інфаркт. Поряд із ним залишалися Юнночка і Володя.

А невдовзі йому нарешті було присвоєно звання народного артиста УРСР. Урочисте святкування його 70-ліття та 50-ї річниці творчої діяльності засвідчило його шалену популярність. Водночас, як згадувала Юнна Яковченко, ювілейний вечір у приміщенні театру імені І. Франка «вражав і глядачів, і знавців якоюсь не ювілейною атмосферою, так би мовити, домашністю, сімейністю»51. Колеги приготували ювіляру жартівливе вітання:

На екрані завжди модні

Персонажі благородні.

А коли вже щось не той,

То говорять: «Не герой!»

Він не грав героїв дивних,

Він – все більше негативних.

Й хоч не грав

Фанфан-Тюльпана,

Але й він – герой екрана!

Не відставали від них і газетярі.

«Коли виходить він на сцену,

По залу йде дев’ятий вал,

У нашій сонячній системі,

Він як артист-оригінал», –

писала про Миколу Яковченка газета «Вечірній Київ».

Микола Федорович звернувся до переповненого залу театру імені Івана Франка словами одного зі своїх героїв – лікаря Терентія Бублика: «Я вислухав дев’яносто тисяч сердець, дев’яносто тисяч пульсів». Зал стоячи вітав сміхотворця. «Дорогі мої! Ви навіть не уявляєте, що відчуває в душі артист Яковченко…», – завершив він. І низько, до землі, вклонився всім присутнім.

У золотому фонді українського радіо залишилася записана 23 лютого 1971 року передача «В гостях у своїх героїв», в якій Олександр Корнійчук та Микола Яковченко згадували записи на радіо вистав «Макар Діброва», «В степах України», «Платон Кречет», «Калиновий гай», «Мої друзі». «Ах, дорогий Олександре Євдокимовичу, понад тридцять років пройшло від першої вистави «В степах України». До цього часу я в концертах граю Филимона Довгоносика, і публіка реагує, як і на першій виставі…», – ділиться думками Микола Федорович з драматургом. І раптом зовсім особисте: «Люди не зорі, де зірвешся, ніколи не знаєш. Але єсть такі хвеномени, що ніколи не зриваються»52.

1973 рік закарбований у долі Яковченка спробою створити омріяний образ. Нехай не короля Ліра, але мудру, досвідчену людину. Вважаючи талант актора не вповні розкритим у кіно, Леонід Осика запрошує його на головну роль у фільмі «Дід лівого крайнього» (робоча назва – «Пензель старого майстра») за сценарієм Івана Драча. «Знімати «Діда лівого крайнього» я взявся з двох головних причин. Перша з них – те, що я давно збирався освідчитись у коханні Києву… І ще одне освідчення в коханні – акторові Миколі Яковченку, заради нього я взявся робити цю картину», – говорив кінорежисер53. Герой стрічки – літній маляр Трохим Іванович Бесараб – фарбує фасади будинків, змінюючи обличчя рідного міста. Він реалізується в улюбленій справі – й це робить його щасливим. Трохим Бесараб – батько трьох синів: ученого (Василь Симчич), телекоментатора (Кость Степанков) та маляра (Борислав Брондуков) і дід онука-футболіста (Леонід Бишовець). Поряд із батьком працювала на знімальному майданчику й Юнна, котра тоді грала в театрі імені І. Франка й закінчувала театрознавчий факультет Державного інституту театрального мистецтва УРСР імені І. Карпенка-Карого. Музику до фільму (й зокрема відомий «Старокиївський романс») створив композитор Володимир Губа. Завершений фільм на екранах так і не з’явився.

Робота в театрі, кіно, на радіо, участь у численних концертах давала розраду й тримала на світі. Здавалося, Микола Яковченко мав би почуватися всебічно реалізованим артистом. Та він не міг жити без театру, без постійної роботи. Микола Федорович охоче погоджувався навіть на безплатні концерти заради зустрічі з глядачем. Без роботи не міг зосередитись: ходив по кімнаті, хапав телефонну трубку, сідав за письмовий стіл. Його дивний щоденник не стільки фіксував події, скільки відображав стан душі. «Нічого цікавого. Туга. Немає роботи», «Сумую без роботи», «Немає роботи…», «Тужу» і поодинокі записи червоною пастою «Концерт у Пушкінському парку», «Концерт у філармонії». Останній запис датовано серединою серпня 1974 року.

А 11 вересня 1974 року Миколи Федоровича Яковченка не стало. «Швидка» довго возила його по Києву з нападом апендициту, а коли взялися оперувати, було пізно. Завжди побоюючись лікарів, він намагався не мати з ними справи, а за сумним збігом обставин помер на операційному столі. «Блазень іде на манеж» – цими словами артист Яковченко попрощався зі світом.

Готуючи некролог Миколи Федоровича до газети «Вечірній Київ», колеги марно намагалися знайти офіційне фото. «Скрізь були фото його в ролях, або на рибалці, або ще якісь, та ще й скрізь він всміхається на всі зуби. В Міністерстві культури і редакції газети всі фото забракували», – згадував І. Безгін54. З допомогою Володимира Бохонка було знайдено потрібне фото, але сорочку, краватку й піджак довелося домалювати. Відтак було здобуто дозвіл ЦК КПУ на друкування некролога. Яковченко й після смерті залишався самим собою.

«Творчу лабораторію» Миколи Яковченка, особливості його роботи над образом (а ним зіграно понад 200 ролей у театрі ) ще належить вивчати. Його, як відомо, цей термін потішав. В одному з численних анекдотів про нього згадується, як Микола Федорович шукав пробірки в гримувальній великого Шумського, почувши, як той розповідав журналістці про свою творчу лабораторію. Однак поза жартами в акторській майстерності Миколи Яковченка були унікальні грані. «Неабияку роль у формуванні особистості актора відіграла масштабна пам’ять, – наголошувала Ю. Яковченко. – В 74 роки він пам’ятав всі ролі, всіх режисерів, акторів, події з усіма подробицями»55. Кожну з понад 200 ролей у театрі та близько 60 у кіно Микола Федорович зробив неповторною. Всі, хто знав його особисто, сходяться на тому, що Яковченку притаманний особливий контакт з глядачем, своєрідний магнетизм. Природний дар і шалена закоханість у театр тримали актора на сцені майже півстоліття. Недарма в одному з листів до Олександра Корнійчука він назвав себе «відомим українським артистом, який віддав все життя театру»56.

На початку 1980-х років Євген Пономаренко писав: «Я щиро шкодую, що досі не написано монографію про творчість Миколи Яковченка, що мистецтвознавці не провели глибокі дослідження секретів його майстерності. Адже було в цьому художникові щось загадкове, повністю не розкрите, не відоме навіть найревнішим шанувальникам його таланту»57.

Та першу таку спробу на той час уже було здійснено. 1974 року Юнна Яковченко під керівництвом на той час кандидата мистецтвознавства І. Волошина захистила дипломну роботу «Вплив радянської драматургії на формування обличчя актора (художні особливості акторської майстерності М. Ф. Яковченка)». А 3 березня 1980 року померла й Юнна. Вони поховані в одній могилі на Байковому цвинтарі, поряд із Іриною Яковченко – Микола Федорович, Юнна і Володимир Бохонко...

Як стверджують астрономи, світло згаслої зірки ще довго лине до землі. Та, здається, зірка Яковченка не згасла, тому є перспективи відчути її світло, як і переконатись у справедливості слів одного з улюблених письменників Миколи Яковченка – А.Чехова: «Де мистецтво, де талант, там немає ні старості, ні самотності, ні хвороб, і сама смерть – не смерть».