Ім’я відомого сценографа і актора Леоніда Боровика майже загубилося в подіях бурхливого часу. Остаточно встановлено, що він народився 6 січня 1891 р. в Баку в родині службовця. В кінці 1890-х родина переїхала до Санкт-Петербурга, де він закінчив гімназію, а перед 1914 р. – Петербурзьку академію мистецтв. На початку Першої світової війни був мобілізований до російської армії і опинився в чині офіцера на терені України. Проголошення Української Народної Республіки цілковито змінює шлях його діяльності. Заговорило українське походження. Він переходить до складу армії УНР в чині старшини. 1920 року армія переходить Збруч, і Боровик опиняється в таборі інтернованих у м. Олександрові на терені Польщі. Там занотована його участь як сценографа у виставі «Назар Стодоля» Т.Шевченка в березні 1921 року. Наприкінці того року інтернованих було переведено до м. Ципюрно. В таборі Боровик виступав не тільки як сценограф, а й як актор. Треба зазначити, що репертуар складався переважно з побутово-етнографічних п’єс. Звільнення з табору з «нансенівським паспортом» сталося вже наприкінці 1922 року. В сезон 1923 – 1924 Боровик фігурує як сценограф і актор у трупі Ніни Бойко на Волині. Наступний сезон (1925 – 1926) він працює в трупі Ольги Міткевич, сезон (1927 – 1928) – у трупі Йосипа Стадника і в 1929 – 1933 роках – у театрі ім. Тобілевича. Восени 1933-го, ставши мистецьким керівником театру «Заграва», Володимир Блавацький забирає його до того театру з Богданом Паздрієм та Володимиром Короликом для підсилення чоловічого складу. В «Заграві» (1933 – 1938) Боровик як сценограф оформляє всі вистави і як актор виступає у багатьох відповідальних та епізодичних ролях. 1938 р. перейшов з Блавацьким до новоствореного театру ім. Котляревського як сценограф і актор, а з ліквідацією його (1939), увійшов до створеного радянською владою театру ім. Лесі Українки. 1940 вирішив поїхати до Ленінграда у пошуку родини своєї сестри і там скінчив свій життєвий шлях.

Боровик закінчив Петербурзьку академію мистецтв в той час, коли там проявилися в оформленні вистав два виразно окреслені напрями. З одного боку, оформлення мало створювати сценічне середовище, з яким би зливався актор мистецького перевтілення. З другого – оформлення мало б ставати тлом мистецтва удавання, що проявилося в активності митців «Мира искусств». Та основним здобутком слід вважати підкорення виражальних засобів тогочасної сценографії завданням режисера. Боровик опанував обидва напрями, а найбільш виразною була його співпраця з режисером Блавацьким.

Український театр на терені Галичини здебільшого був пересувним. Такий стан змушував відмовлятися від монументального оформлення, й шукати окремі деталі, що створювали б сценічне середовище в основі злиття з акторами. Так, наприклад, у виставі «Батурин» за Б.Лепким Боровик поставив на сцені «спалене дерево на тому згарищі у формі похиленої руки, що ніби простягала її над Україною; там же порубаний козак»1. У виставі «Святе полум’я» С.Моема на тлі полотнища на задникові Боровик почепив лише кілька картин-портретів з того середовища, в якому діють актори на сцені2. Одначе часом Боровик звертався до оформлення тла удавання: задник у виставі «Слово о полку Ігоревім», де створено «ілюзію замку в Путивлі в першій дії»3 та «удаваний ліс» у виставі «Тополя» в інсценізації Г.Лужницького за поемою Т.Шевченка4.

Як говорилося, початок праці Боровика як сценографа датовано 1921 роком. Серед багатьох вистав, які він оформляв у професійних трупах в період 1923 – 1933 років, встановлено, що він був сценографом «Марусі Богуславки» М.Старицького, «Чумаків» І.Карпенка-Карого, опер «Галька» С.Монюшка та «Катерина» М.Аркаса, оперети «Весела вдова» Ф.Легара та ін. В театрі ім. Тобілевича почалася інтенсивна праця Боровика як актора з Блавацьким. Той уводив його до складу всіх вистав, які він режисерував. В опереті «Паяцик» Р.Штольца Боровик з успіхом замінив Блавацького в ролі старого маркіза, коли той не міг виступати. Особливий успіх мав Боровик в партнерстві з Блавацьким та М.Кривіцькою в складній психологічній ролі архітекта Карла Маглера в драмі «Чорт» Ф.Мольнара. В «Мині Мазайлі» М.Куліша Блавацький доручив Боровикові відповідальну роль дядька Тараса, яка у нього «викристалізувалася в рельєфну, єхидно-лукаву, та все ж симпатичну постать»5. З інших ролей в театрі ім. Тобілевича Боровик виступав як Жошу в «Циганському коханні» С.Легара, а в драмах, поставлених Блавацьким, грав Стивенса в «Пурзі» Д.Щеглова та корчмаря в «Несподіванці» К.Розтворовського.

Тріумфом Боровика-актора і сценографа стала його діяльність в «Заграві». Вражає обсяг його ролей – відповідальних і епізодичних. Серез них – князь Меншиков в «Батурині» за Б.Лепким, Хома в «Ой, не ходи, Грицю» М.Старицького, Шуліка в «Ой, Морозе, Морозенку», митрополит Косів та підкоморій Забєгальський в «Думі про Нечая», декан Шалуський в «Муравлях» Г.Лужницького та в інсценізаціях того ж драматурга – Апостол Петро в «Голгофі» за Євагнелієм, Нерон у «Камо Грядеши» за Г.Сенкевичем, Тарас Бульба за однойменною повістю М.Гоголя, заголовна роль в драмі «Тарас Шевченко» З.Тарнавського. Не обійшлося без епізодичних ролей, як, наприклад, емігрант зі Східної України в драмі «Обітована земля» О.Олеся та ін. З не меншим успіхом Боровик виступав у драмах перекладного репертуару: барон Райнер в «Гарно вшитому фракові» Г.Дрегелі, доктор Гарвестер в «Святому полум’ї» С.Моема, Берлюро в «Крамарях слави» М.Паньоля та Л.Нівуа та ін. Про Шевченка–Боровика писала відома акторка Віра Левицька (вона грала Варвару Репніну в діалозі з ним): «Я намагалася стримати моє глибоке почуття до Шевченка, а Шевченко–Боровик був сердечний, братерський, добрий і співчутливий і теж стриманий. Але у фінальній сцені моя стриманість проривалася. Я кинулася йому на шию, цілувала його в чоло, а він бистро вибіг»6.

Акторська активність Боровика в театрі ім.Котляревського дещо уповільнилася, натомість як сценограф він оформляв усі вистави. Як актор брав участь у першій виставі цього театру (корчмар в «Марусі Богуславці» М.Старицького) і мав великий успіх (доктор Жерунович) у драмі «Кірка з Льолео» Ю.Косача. Коли було створено театр ім. Лесі Українки у Львові, Боровик увійшов як актор до творчого складу, але зіграв там лише одну роль – Береста в «Платоні Кречеті» О.Корнійчука, яку охарактеризував Блавацький, що «з мужчин Боровик грав трохи сухо, але поправно Береста»7.

Незабаром він вирішив їхати до Ленінграда і там загинув 1942 р., чи то під час бомбардування німцями міста, чи від голоду в обложеному місті, чи навіть став жертвою співробітників НКВС, що не забули про його діяльність в армії УНР. Треба сподіватися, що колись історія скаже своє вагоме слово про цього талановитого майстра сцени.