Олексій Богданович – актор театру і кіно. Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (1996). Народний артист України (2006). Закінчив КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого у 1984 році. З 1984 року працює в Національному театрі ім. І. Франка.

Роботи в кіно: «Все перемагає любов» (1986, режисер М. Мащенко); «Останній бункер» (1991, режисер В. Іллєнко); «Злочин з багатьма невідомими» (1993, режисер О. Бійма); «Юденкрайз, або Вічне колесо» (1996, режисер В. Домбровський); «При-рода», із серіалу «Острів любові» (1996, режисер О. Бійма); «Прощання з Каїром» (2003, режисер О. Бійма); «Украдене щастя» (2004, режисер А. Дончик).

Ролі в театрі: Петруччо у виставі «Приборкання норовливої» В. Шекспіра (режисер С. Данченко); Ксанф у виставі «Езоп» (режисер М. Гринишин); Георг IV у виставі «Кін IV» (режисер А. Хостікоєв); Іван Карамазов у виставі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського (режисер Ю. Одинокий).

– Чи бувало так, що, прочитавши сценарій на одному подиху, ви відмовлялися від запропонованої ролі?

– Я не пригадую таких сценаріїв, які запали б мені до душі, а я потім відмовився грати. Можливо, тому, що не так багато сценаріїв мені пропонували (сміючись).

– А бувало, що вам давали прочитати лише декілька сторінок, котрі стосувалися того персонажа, котрого запропонували зіграти?

– Коли пробують акторів, не завжди сценарій завершений, тому й беруть для проб окремі сцени. І тоді вже право актора – погоджуватися чи не погоджуватися. Це залежить від багатьох чинників – від того, хто тобі пропонує, який режисер, яка студія. Іноді запрошують на «кастінг», як зараз кажуть (не люблю це слово), дають тобі шматок тексту, і ти мусиш щось там говорити. Був такий випадок: мене запросила Кіра Муратова, вклала мені в руки якийсь папірець і каже: «Чітайтє...». А там три персонажі, я запитую: «Кого читати?». А вона відповідає: «Ну от читайте, як на душу лягає». Я уточнюю: «Інтонувати голосом?». Бачу, вона починає дратуватися. Кажу: «Принаймні, я хотів би почитати сценарій. А читати я взагалі вмію – закінчив середню школу, непогано закінчив, там читати мене навчили». Поклав папірець на стіл, сказав їй: «До побачення» і пішов. Я розумію, Кіра Муратова – видатний режисер, але я не хочу себе так відчувати, як відчував у тій ситуації.

– Мабуть, було й таке, що ви погоджувались грати, навіть не читаючи сценарій, бо роль пропонувала людина, яку ви добре знаєте?

– Коли Олег Бійма запропонував мені знятися в «Злочині з багатьма невідомими» за твором Івана Франка «Основи суспільності», сценарію на той час, здається, ще не було. Але Олег Іванович писав сценарій на мене – на конкретного актора, він знав мої можливості, а я знав про те, що буду зніматися. Я режисерові безмежно довіряв, довіряв його смаку, його досвіду, і з мого боку абсолютно ніяких запитань не було, до речі, й проб ніяких не було. Зараз ситуація інша…

– Ви сьогодні спілкуєтесь?

– Олег Іванович посів посаду директора студії «Укртелефільм» і вимушений займатися адміністративною діяльністю, думаю, він сумує за кіно, плани в нього є, наскільки я знаю, йому приносять сценарії. Сподіваюсь, що він ще ризикне зняти кіно, тому що він – один із тих небагатьох режисерів, які вміють знімати телевізійне кіно. Шкода, що така людина не знімає, він – український режисер, знімає українське кіно, а не щось невизначене, позбавлене коріння, будь-якої національної приналежності.

– Вас можна назвати майстром крапки. Маю на увазі фінальні епізоди в тому ж «Злочині», «Прощанні з Каїром», «Украденому щасті»; картини закінчуються кадрами, де граєте ви. У такому ракурсі ви ще, мабуть, не розглядали свої ролі?

– Як кажуть у театрі, головне – виразно почати і виразно закінчити (сміючись). Події, що в середині історії, публіка може не запам’ятати, тоді як початок, а особливо кінець, запам’ятовуються. Фінали, звичайно, дуже важливі в кіно, але я не думаю, що це той критерій, за яким я обираю матеріал. Але коли вже берешся за роботу, то мусиш так вибудувати її, щоб вона прозвучала.

– Ваше ставлення до таких серйозних проектів, як «Тарас Бульба» В. Греся та «Агасфер» Ю. Іллєнка?

– Я, чесно кажучи, не дуже вірю в такі проекти, про які говорять, а вони роками (та де роками – десятиліттями!) не реалізовуються. Думаю, це те бажання, яке ніколи не здійсниться, на жаль.

У мене є такий приклад, ганебний для мене. Та й не тільки для мене…

– «Таємниця маестро Березовського»?

– Так, маестро Березовський. Прекрасний матеріал, український, який би хотілося робити з повною віддачею, тому що, по-перше, Березовський – геніальний композитор, по-друге, він – мій земляк, також із Сумщини. Там, правда, багато фантазії, тому що історія цього чоловіка дуже темна й непевна, ніхто не знає достеменно, як усе відбувалося в його житті, можна тільки здогадуватися. Тобто це – матеріал не суто історичний, а художньо оброблений. На жаль, з цього фільму пішов режисер Юрій Ляшенко, який ініціював цей фільм, був співавтором сценарію, а прийшов режисер, який все робить як-небудь і... проект зупиняється. До того ж, коли спершу були витрачені якісь гроші, а на завершення коштів немає, я не розумію, навіщо було розпочинати все це. Узяти й зіпсувати такий дорогий матеріал, про одного з великих українців… Такому прощення немає! І коли я заходжу в адмінкімнату, де сидить якийсь чоловік і переписує сценарій на коліні… Це можна в серіалі таке уявити, де в ході зйомок змінюються персонажі, ситуації, а не в такому серйозному проекті. Я навіть слів не можу знайти. Невже не знайшлося режисера, який пристойно зробив би цей фільм? Таке враження, ніби на зло хтось робить… (фільм «Таємниця маестро Березовського» авторів сценарію Ю.Обжеляна, П.Мовчана і Л.Мужука, режисерів Л.Мужука і М.Федюка завершено і ТРК «Київ» планує показати його в листопаді 2006 року. – Л.Б.)

– Таке ставлення – профанація і це серйозна небезпека для кіно. А є ще один момент: погодьтесь, все, що було великим у кіно, було національним...

– Так. Як можна відірватися від свого коріння?

– Ви працюєте на провідній сцені України, досить часто знімаєтесь. Чим відрізняється робота в театрі і в кіно?

– Якщо в людини є свій світ, якщо їй є що сказати, то вона скаже це як зі сцени, так і з екрана. Інша справа, що в кіно актор більше залежний, бо там є монтаж та інші засоби, за допомогою яких можуть обробити те, що ти хотів сказати. Але хоч як би там було, мені здається, що глядачеві перш за все цікаво слідкувати за емоціями актора, за тим, як трансформується поведінка того персонажа, котрого грає актор, глядачеві не байдуже, які очі в героя в той чи інший момент. Хороший актор – він і в театрі хороший, і в кіно. Якщо в людини є природна органіка, то вона буде цю органіку адаптувати як до театру, так і до кіно. Звичайно, коли виходиш на сцену і перед тобою тисячний зал, то ти свої емоції плюсуєш, бо інтим на сцені ніхто не почує і не побачить, а в кіно – зовсім інша специфіка. Я не поділяю акторів на тих, що працюють в театрі, і тих, що знімаються в кіно.

– Робота у фільмі «Останній бункер» – одна з найвдаліших ваших ролей. Режисер цієї картини Вадим Іллєнко знімав фільм на початку дев’яностих. Сьогодні, у двотисячних, якось перетинаються ваші долі?

– На знімальному майданчику тоді була нормальна творча атмосфера, що нечасто буває в кіно, але продовження нашої співпраці після цієї картини, на жаль, не було. Можливо, якби цей режисер знімав і далі, то, мабуть, ми співпрацювали б, а оскільки цього не сталося, то роль в «Останньому бункері» залишилася просто приємним спомином. Вадим Іллєнко мені дуже симпатичний як режисер, як скрупульозний оператор. Коли приходиш на знімальний майданчик, у нього все розкадровано до дрібниць. Він готується до зйомок, у нього кожен кадр, кожен порух руки написаний. Інша справа, що в ході роботи написане може змінюватися – свої корективи вносять актор, погода, природа, але те, що людина приходить на зйомку з повним баченням сцени, це мене вражало.

– У театрі в яких нових ролях можна вас побачити?

– Це важке запитання (сміючись), бо якби я сам собі планував репертуар, я б відповів, який матеріал мене зараз цікавить, що я хотів би втілити на сцені.

– В одному інтерв’ю Юрій Висоцький, педагог Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, сказав, що в Україні є досить сильна акторська школа і бракує режисерів.

– У режисерів інша думка з цього приводу. Вони кажуть, що є добра режисерська школа і бездарна акторська. Я доволі часто стикаюся з тим, що у приклад ставлять російську школу, зокрема московську, актори якої, мовляв, такі розкуті… Актори кажуть, що немає режисерів, а режисери говорять навпаки. Коло замкнулося. Думаю, що треба не озиратися навколо себе, а працювати з тими людьми, які є. Маєш потребу щось зробити – роби, а не виправдовуй власну бездіяльність.

– Чи суперечить система Станіславського українському акторському менталітету?

– Думаю, ні. Ця система легко адаптується до будь-якої нації. Та ж американська нація (котра абсолютно не схожа на нашу) призвичаїла систему Станіславського. Мабуть, у цьому і геніальність системи: вона може бути адаптованою. Система Станіславського – це та основа, на якій можна будувати все, що завгодно. А коли основи немає, під ногами – болото. Тобто, маючи основу, творча особистість зводить надбудову, яка вже може бути якою-завгодно. Для мене система Станіславського – це та основа, яку актор мусить знати.

– Любите комедійні ролі? Вони вам вдаються, зокрема у «Приборканні норовливої».

– Весь час вважав, що я – не комедійний актор. Бажання грати комедію не було, і комедія була для мене чимось недосяжним. Я ще в інституті думав про себе як про серйозного драматичного актора, грав вселенські проблеми, а потім на третьому курсі зіграв у комедії А.Чехова «Пропозиція». На екзамен прийшов С.Данченко, подивився на мене в цій комедійній ролі й був дуже здивований, бо вважав, що мені таке не властиве. Мені потім повторили слова Сергія Володимировича: «Виявляється, він і це може робити!». Мабуть, після того екзамену він і вирішив запросити мене до театру.

– Він помітив вашу універсальність?

– Можливо, він помітив якусь іншу грань, яка просто йому так припала до душі, що він звернувся до мене із запрошенням грати в театрі імені Івана Франка. Трохи згодом Сергій Володимирович почав пропонувати мені характерні ролі, і це мене насторожувало, я думав: «Це – не моє, я потону!» (сміючись). Проте не потонув, відчув, що публіці подобається моя робота… Але все одно скажу, що мені ближчий серйозний жанр. Комедію більше люблю дивитися, аніж грати.

– Який із постулатів вашого вчителя, Леоніда Олійника, ви й досі пригадуєте, коли починаєте роботу над новою роллю?

– Ці постулати сформулювати дуже важко, бо він не в голову закладав таке, а в душу, він не кодував нас якоюсь термінологією, якимись своїми сентенціями – навчав власним прикладом, огортав власною аурою. Пригадую його слова: «Якщо ви зупиняєтесь, перестаєте працювати творчо, то вам лише здається, що ви стоїте на місці, насправді ви котитесь назад». Тобто не треба думати, що почнеш від тієї точки, де зупинився, треба буде знову починати з азбуки. Рух в акторській професії має бути безперервним, або треба йти з професії тоді, коли зупинився.

– Ваша сьогоднішня робота у серіалі «П’ять хвилин до метро» – бажання не зупинятися?

– Це і досвід, і тренування. Я, до речі, як і всі творчі люди, – авантюрна людина. Подумав: «Ну як це: проживу життя і не спробую, що таке робота в серіалі?!».

– Як сказав Ремарк, «у житті треба багато що спробувати і від багатьох речей добровільно відмовитись»?

– Саме так: добровільно відмовитись. Може, так станеться й зі мною. Я розумію тих людей, які відмовляються від такої роботи – це марафон, страшний марафон, колосальний труд. Але коли вже впрігся…

– Розкажіть, будь ласка, про документальний фільм «Іван Франко». Ви пропускали через себе абсолютно нову інформацію про Франка?

– Розказане в цій стрічці для мене стало одкровенням. Завдяки фільму я довідався про такі речі, які мене шокували. Франка я почав ще більше поважати, побачив його неоднозначність. Ми довгий час мали стосовно Івана Франка узагальнений погляд, тож для мене важливо, що я отримав змогу (завдяки фільму), переосмислити життя Франка. Не буду кокетувати, мені приємно, що фільм не схожий на інші і що я маю до цього причетність. Та коли показали цей фільм? Пізно вночі...

Українську культуру треба робити своїми руками – знімати кіно про того ж Березовського, причому треба, щоб знімали не випадкові люди, які знецінюють тему, а професіонали. Те, що відбувається з українським кіно, для мене – повна загадка.

І ще: ми зробили в філармонії дуже хорошу виставу «Моє море – твої очі», присвячену ювілею Івана Франка. Вона побудована на листуванні письменника з жінками, яких він особливо поважав. Я грав Франка (так уже виходить, що час від часу я до нього повертаюсь).

– Чи є шанс у зацікавлених глядачів десь подивитися цю виставу?

– Її записало телебачення, але оскільки у вистави є певна специфіка (ми грали в напівтемряві), то запис вийшов неякісний. Проте глядачі, які були того вечора в залі, залишилися задоволеними. Кажу це, бо ті музиканти, які працювали зі мною на сцені (до речі, російськомовні люди), після вистави дякували мені, намагалися спілкуватися зі мною українською мовою – так перейнялися долею Франка, який для них, по суті, інша культура. Для мене це було найбільшою нагородою.

Так що з Франком у мене стосунки тривають.

– Ви є головою київського відділення Спілки театральних діячів. Це важка робота для вас як для актора?

– Важка, бо нічого не можна зробити без фінансування, бо інакше все задумане залишається проектами. Кажуть, щоб шукали спонсорів, меценатів. Але уже й шукати їх не так просто. А людей, які прийшли б і сказали: «Ви хотіли провести конкурс молодих читців. Ось вам гроші! Віддавати нічого не потрібно – це заради мистецтва!», на жаль, немає.