Олесь Санін – актор, режисер. Народився 1972 року в м. Камінь-Каширський (Волинська обл.), закінчив акторське (курс Валентини Зимньої) та режисерське (курс Леоніда Осики) відділення Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

Зняв фільми: «Мамай», «День сьомий», низку короткометражних стрічок.

– Ви написали літературний сценарій «Кобзарі». Розкажіть, будь ласка, про цю роботу.

– Я написав окремий твір – новелу, а потім на її основі – кіносценарій. Це напівпродукт. Доопрацьовую діалоги, драматичні колізії, розвиток дії. Це робота і для мого співавтора, яким, найімовірніше, буде американський або британський сценарист. На сьогодні сценарій існує лише в літературній формі, але він поступово крокує до фільму.

– Плануєте видати?

– Можливо, колись. Сценарій – це дуже утилітарний твір, який призначений для постановки й подальшої інтерпретації.

– Російський сценарист Валентин Черних каже, що сценарії не пишуться, а будуються…

– Звичайно, сценарій – це конструкція. Виробництво фільму можна порівняти з будівництвом корабля. Хтось знаходить щось, що може бути цікавим для постановки в кіно, потім цю ідею бере драматург і створює кон-струкцію. Конструкцію, яка виглядає на папері дуже ясно, як щось стійке, струнке. Потім, вже за допомогою режисера, художника, акторів, це все починає розмовляти, дихати, жити (якщо це роблять талановиті люди), і тоді з’являється кіно. Тобто кіносценарій – це …

– … річ технічна?

– Це річ дуже творча, але в ній технологія важить дуже багато, зокрема тривалість діалогу. Драматург дуже чітко має собі уявляти реальний час і зміну цього часу, тому що в нього є конкретні герої, а не герої, які живуть у його думках. Він має зробити ці тексти зручними для постановки й такими, щоб ці герої були реалістичними, справжніми. Він має дуже чітко слідкувати за темпоритмом викладу історії, за структурою, за довжиною сцен, за монтажністю, це – окрема професія, звичайно.

– Чи можна зробити щось на кшталт тієї самої драми, але користуючись простішими засобами?

– Я думаю, що сценарій «Відьми з Блер» – не більше сторінки. Чи стояла там серйозна драматична колізія? Драматургія кіно відрізняється від драматургії класичного театру тим, що в кіно є крупність, чого майже немає в літературі й зовсім немає на сцені. Сценарист може наближати героя, але не може писати його внутрішній монолог. Він не може писати: «герой дивився і йому здавалося…». Він пише: «Він дивиться». Наступна сцена – «герой бачить». «Закадровий текст». Тобто автор кіносценарію, з одного боку, дуже обмежений у частині літературних форм, а з іншого – пише те, що можна побачити й почути. Щоб передати те, що думається, відчувається, треба знаходити іншу форму. Але кожен, хто починає нове кіно, каже: «Я зламаю всі канони драматургії!». І зрештою приходить до простої речі: треба якось залагодити існування цих чоловічків на екрані, які повинні доносити якісь думки.

– Вас поезія надихає?

– Я добре знаю поезію, музичну структуру… Мене багато що надихає, на жаль, я дуже натхненна людина (сміючись)…

– Чому «на жаль»?

– Тому що я переймаюся всім (хоча я вчусь, може, не завжди вдало, ховати свої емоції). Я – дуже емоційна людина. Це просто частина професії. Професія: інтерпретатор світу. І коли ти на знімальному майданчику чи за письмовим столом, усі твої органи спрямовані на роботу з прекрасним.

– Погодьтеся, що в житті, як і в мистецтві, головне – настрій?

– Напевно. Ми живемо не настроями, живемо вчинками, але кожен із вчинків змінює наш настрій у той чи інший бік.

– Вчинок – наслідок настрою?

– Вчинок у драматичній історії є першоджерелом, а настрій – від того, як ти сприймаєш те, що відбувається з героями з приводу цього вчинку. Саме народжений настрій і керує далі емоцією людини до наступного вчинку (чи до відсутності вчинків).

– Що вас надихнуло на проект «Кобзарі»?

– Він має назву «Поводир», або «Квіти мають очі».

– Досить поетична назва…

– Це історія, яку я сам переживав, коли короткий час був поводирем в одного сліпого лірника, в якого я вчився грати. Закарбувалася в пам’яті одна історія, пов’язана з ним. Рано-вранці він стояв біля стіни і своїми сліпими зіницями ловив перші промені сонця, яке сходило. Своїми мертвими очима ловив сонце. Усі сліпі так роблять. Так само кожного ранку всі на світі квіти повертають свої голівки до сонця. Воно ще не зійшло, а вони вже чекають… Так само проводжають його на заході. Вони мають очі — у своїх серцях, може, заховані десь усередині їхніх душ. Мова про це – про душі людей, які відкриті сонцю. Йдеться про те, що завжди ти повинен мати надію: ранок твоєї душі настане. Основа майбутнього фільму – історія надії. А вона вже покладена на драматичну колізію, яка передувала історичним подіям. Події, про які розповідаю, звичайно, відбуваються в дуже драматичний час, страшний, дуже гнітючий, але фільм не про це. Він про те, що люди все-таки це витримують, тому що мають надію в серці. Один із моїх героїв, сліпий кобзар, все робить для того, щоб його поводир, маленький хлопчик (за якого герой несе відповідальність) виріс світлою людиною, щоб його душа залишилась чистою, щоб вона не зачерствіла від того, що він бачить своїми очима. Кобзар переповідає хлопчикові історії, казки, що начебто той світ, який він бачить реально, інакший, всі речі – інші. І ми визнаємо, що людина незряча може мати ширший світогляд і реальне бачення того, що є в світі, ніж той, хто має очі. Сліпий кобзар знає, з якого боку сходить сонце…

– У якому стані зараз робота над фільмом?

– Зараз починаються підготовчі роботи – юридичні. Це, звичайно, катастрофа для будь-якого художника. У мене є вже велика група людей, які хочуть і, маю надію, будуть зі мною працювати. Працюємо з художниками, з оператором Сергієм Михальчуком. Не хочу називати зараз прізвище художника, бо ще обговорюємо кандидатури. Проект буде міжнародний, передбачається декілька джерел фінансування. Особисто я перебуваю зараз у стані вагітності, тільки ніхто з лікарів не може сказати дату (сміючись)… Але шляху назад немає. Адже героєм стає та людина, яка здійснює свої обіцянки, котра вірна собі і своєму слову, в яку вірять інші люди.

– Ви спершу планували зробити документальний фільм?

– Зараз є можливість зробити й документальний фільм (можливо, так і станеться), але це буде документальний фільм про британського журналіста Каретта Джонса. Проте це зовсім інша історія, вона дотична до історії, що в художньому фільмі. Кіно, навіть документальний фільм, робиться не для того, щоб розказати, як воно було, а щоб ми з того зробили якісь висновки. Я роблю фільм абсолютно художній. Душа людська завжди розкривається у критичних ситуаціях, в ситуаціях проблемних, коли твій вчинок може радикально змінити як твою власну долю, так і долі інших людей. У фільмі – драматичні події (війна, якісь страшні людські колізії, катастрофи). Кіно – це той вид мистецтва, який, на жаль, таке дуже експлуатує. Та навіть режисер, який знімає лише заради грошей, глибоко в душі вірить, що він – ще один невизнаний Фелліні…

– І все ж, чому є дві назви – «Кобзарі» й «Поводир»?

– Назва «Кобзарі» виникла перед презентацією самого проекту. На сьогодні є домовленість, що проект називатиметься «Поводир». Він включатиме книжку і, напевне, історію з документального кіно, з усіма правдивими драматичними подіями, може, ще якісь музичні акції. Це не так проект, як для всіх зацікавлених інформація, про що йдеться. А щодо шароварно-козацької прив’язки, то її у фільмі немає. Тобто вона є, але в дуже іронічній формі, в дуже неочікуваній для багатьох людей.

– Чому в головній ролі Джек Пелланс?

– Він дуже підходить для запропонованої йому ролі. Його життя – життя людини, якій випало чимало випробувань. Він воював, обгорів, дуже багато пережив, але крізь усе життя проніс надію, усвідомлення себе українцем, знає про сам фільм, про події, що будуть у фільмі, дуже хоче зніматися. Для фільму це знакова постать. Ми знаємо Джека як того, хто грає піратів, а для Сполучених Штатів – це людина зовсім іншої долі. Усі знають, що він українського походження, і це як для американців, так і для нас – знак якості фільму. А для мене важливо розказати цю історію з його вуст. Він для мене – показник правди фільму. Завжди, коли вибираєш актора, враховуєш, що є такі речі, які не можна зіграти, бо камера така річ, яка тобі не дасть у кіно збрехати. Звичайно, є перевтілення, але є речі, які потребують більшого, ніж акторська майстерність і акторський типаж, це речі, пов’язані з долею. Є актори, які в інтелектуальному плані можуть не шокувати, проте можуть зіграти (скажімо, Ціолковського) так, що через камеру в їхніх очах бачиш десять тисяч енциклопедій і мільйон невиданих праць. А є актори чи актриси, які – просто колодязь мудрості: і знання чотирьох мов, і цитування Достоєвського цілими сторінками, а на роль не підходять. Володимиру Палагнюку (справжнє прізвище Джека Пелланса. – Л.Б.) не треба грати, шукати якусь маску, його життя – це історія для фільму. Для мене це дуже важливо. Кіно – не театр ляльок, а історія драматичних доль людей, і дуже часто при виборі акторів зважаєш на ці історії (я, принаймні).

– Можете пригадати щось таке, що останнім часом вас зворушило в житті?

– Мене часто зворушують прості речі. Сьогодні дивився, не пам’ятаю, Євроньюс чи Сі-еН-еН.., репортаж про страшні потопи. Армії рятують людей, і раптом кадр: на даху одного будинку сидять двоє дітей. Одному, може, чотири роки, другому – два, вони сидять і один одного бережуть. Не знаю, чи вони брати, але цілком ясно, що ці двоє маленьких людей не плачуть, а просто допомагають один одному вижити. Такий один кадр вартий десяти тисяч бездарних фільмів. Я цілий день думав про цей кадр… Вони були пліч-о-пліч – ось гарантія того, що вони переможуть, вони настільки цінували один одного, настільки любили… Ця сцена мене зворушила.

– Ви зараз щось пишете?

– Так, пишу ще один сценарій. А також основу для драматичної п’єси, яку поставлю в Європі, може, через рік. А якщо будуть якісь затримки з фільмом, зроблю це швидше. Життя дуже коротке, я не можу сидіти й чекати якихось історій, я працюю кожен день, намагаюсь не давати собі черствіти.

– Ви себе позиціонуєте як сценарист чи як кінорежисер?

– Я себе зараз позиціоную як кінорежисер розмовного жанру (сміючись)… Чесно кажучи, я кіно не відношу до справ, без яких я не можу жити. Кіно – моя професія, я її люблю, кажуть, що я її знаю, це дуже хороша форма для спілкування з іншими людьми, дуже цікава для пізнання інших людей, для постійного відчуття себе, своєї вартості. Коли навколо тебе на майданчику півсотні людей і кожен на тебе дивиться й щось хоче від тебе, це стимулює до розвитку, до того, щоб щось читати, писати. Це дуже жорстока професія. А з іншого боку, дуже люблю музику, коли ти можеш просто усамітнитися, дуже люблю подорожі, які не пов’язані з роботою, людей дуже люблю; себе не дуже, напевне, треба трошки більше…

– У мистецтві маєте кредо?

– Не брехати. Це зараз стало для мене дуже важливим – відчуття правди. Правда в мистецтві відрізняється від правди в житті. Правда в житті є правдою один день. Завтра виявляється, що вона внаслідок якихось там перипетій чи навіть політичних змін уже не є правдою. А є правда мистецька – це не мораль, правда мистецька дуже близька до людської душі. Таке відчуття правди, з якого потім народжується питання конфлікту, дуже важливе. У романах, на екранах повинні жити люди, які пропагують честь, достоїнство, віру у справедливість – без цього взагалі жити неможливо. Людина тим і відрізняється від інших суб’єктів живої природи, що переймається, як зробити себе чи світ кращим. Немає в мене якогось кредо. Хочеться бути чесним, відвертим, намагаюся зрозуміти, що таке є правда і чи є вона. Може, це абсолютний ідеалізм, але з такого ідеалізму й народжуються якісь речі, принаймні, мистецькі…

– І насамкінець, що це за професія – режисер?

– Ти – трішечки виконроб, трішечки – прапорщик, і виконання твоєї волі – обов’язкове. Я придумав для себе таку формулу: режисер – це Христофор Колумб, який правдами-неправдами отримав гроші й каравели від короля, якому, до речі, не обіцяв, що попливе в Індію. А сам поплив (сміючись) Бог знає куди – в Америку! Режисер – це капітан корабля, який вірить в те, що він пливе, щоб відкрити нову землю. І доки він у це вірить – з ним його команда, і його сила – в умінні переконати, що пливти треба саме в цьому напрямку.