Олена Бойко під час роботи над фільмом «Велика Василівська, 8-д». Кіностудія ім. О.Довженка.

Олена Бойко народилася в Києві. За першою освітою – економіст. Закінчила Київський університет ім. Т. Шевченка з червоним дипломом. Далі – театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого, майстерня науково-популярного, учбового та рекламного фільму Валентина Марченка. Зараз займається викладацькою роботою, вчиться в аспірантурі. Зняла фільми: «Доктор Рижик, або Viva Vita!», «Жили собі були», «Велика Васильківська, 8-д».

Серед її здобутків – 9 престижних наго-род на міжнародних фестивалях (і навіть російський «Срібний Витязь» з рук самого Герца Франка). Її кіно мудре. Головним у ньому лишається не менторський тон і навіть не ідеали самореалізації. Свою критику цей режисер звикла читати по очах, а не з газетних шпальт.

– Що формує сучасного молодого режисера – кон’юнктура чи власний смак?

– Останнім часом найбільше засмучує, що телебачення дещо знівелювало саме поняття «кінорежисер»... Хто це? Серіальник, кліпмейкер, людина за пультом в різноманітних продакшн-студіях? На жаль, зараз ми поволі байдужіємо, навіть до колись такої омріяної патетики в цих світлих образах – людей від кіновиробництва. Тенденція така. Кінематограф у нас – неприбуткова стаття держбюджету, більше витратна, а отже – попит тільки на телепрограми про «кіно та як його відродити» (простіше бо). Тож будь-який третьокурсник – кінорежисер, якщо ніхто не проти... Правду кажучи, я й сама ще не звикла до цього гучного визначення своєї діяльності... певно, вчили не тому...

– А як із власною режисерською практикою?

– Ще працювати і працювати... а стосовно кон’юнктури... Хтось є письменником, а хтось називає себе письменником... когось називають. На мою думку, серед молодих панує більше власний смак, принаймні з тих робіт (дебютів, дипломів, незалежного кіно), що я бачила, в тому, що стосується жанрів.

– Тобто залежності від певних тем у початківців не спостерігається?

– Є емоції (наприклад, тема Помаранчевої революції), амбітність. Є якісь шаблони, загальні стандарти. Загалом нам, попри всі фінансові негаразди, таки щастить: славна київська кіношкола, майстри, атмосфера тих років – все це робить свою справу. Навіть у тому, що стосується смаків. Інша річ, чи ті смаки можна вважати взірцем, щоб їх пропагувати. Але в цілому навіть нинішній досвід для українського кіно – колосальний. Нехай коротким метром, але фільми в Україні, всупереч усьому, знімають. І все це – один великий літопис. Крім того, з’являються нові цікаві люди. Інша проблема – їх ніхто не бачить, якими б талановитими вони не були. Думаю, є спосіб донести до глядача хоча б ту невелику кількість фільмів, що їх у нас створюють. Але цим майже ніхто не займається. До речі, фестивальні покази – чи не єдина можливість показати глядачеві фільми. Значно легше критикувати і говорити, що кіно в Україні немає.

– До речі, про досвід. Видатний російський режисер Михайло Ромм не боявся казати про те, що починав невдахою. Твої «студії» звідки?

– Та звідти ж! Золоті слова! Я повністю з ним згодна. Смуга невдач, справді, дуже організовує, ну, принаймні, мене. Але от що цікаво: якось так вже буває, що, працюючи над собою, результатів не помічаєш. Помічають інші. Головна умова: в такий період життя ти не повинен зупинятися – чи то вгору, чи то по прямій, – рухайся, процес триває.

– Перші критичні рецензії на твій дебют «Viva Vita!» на позаминулій «Молодості» охрестили, здається, телепубліцистикою. За фахом ти режисер науково-популярного, учбового та рекламного фільму. На твою думку, чого нам слід чекати від неігрового кінематографа в подальшому?

– Зараз в кінематограф з телевізії приходять спрощені форми. В принципі, в сучасному інформаційному потоці то є об’єктивний сплав, загальні тенденції, так би мовити, те, чого слід очікувати в недалекому майбутньому, як у нас, так і в Європі. Мене дивує інше: бачення документального кіно як такого на європейських фестивалях. У них цілком нормальним, наприклад, є встановити камеру на потязі й «з об’єкта А до об’єкта Б» зафільмувати весь той маршрут. Нашій естетиці притаманні дещо інакші форми викладу матеріалу... Запозичити ж можна практику виробництва неігрового фільму, коли телеканали-замовники стимулюватимуть появу такого продукту.

– Зазвичай у будь-якому фільмі в першу чергу впадають в око різноманітні кіноштампи (наприклад, діти, інваліди, тварини, вербально озвучений драматургійний фінал там, де мала б бути кіномова), словом, все те, що значно полегшує дорогу до глядача. Як ти це прокоментуєш?

– Кіно набагато цікавіше знімати, аніж говорити про нього. А тим паче теоритизувати. «Viva Vita!» був учбовою роботою, курсовою. Першою на плівці. Тому цілком може бути. Зараз, звичайно, і я помічаю, що знімати, напевно, треба було б інакше.... Помилки? Це зрозуміло. Знаєш, мене не дивує, чому головним об’єктом для критичних зауваженнь завжди виступають роботи початківців. Але я вважаю, що в будь-якому дебютному фільмі в першу чергу має бути чітке ставлення до проблеми, а не банальний виклад матеріалу. У мене вийшло. Відверто кажучи, могла б «вибити сльозу» з першого кадру, а в результаті... та що там говорити! Пригадую виступ Юрія Герасимовича Іллєнка на захисті дипломів з приводу «Рижика»: таке світле кіно! І три роки поспіль мені за цей фільм соромно. Фільм дуже нечіткий у часі, звідти, напевно, й та «світлість», окремішність його територіальна для всієї нашої знімальної групи. Мій майстер, Валентин Віталійович Марченко, після першого перегляду з усмішкою зауважив: «Є ще дельфіни...», натякаючи, очевидно, на продовження вибраної мною теми, а отже, й значно чіткіше акцентування подальшої діяльності своєї студентки, саме у царині науково-популярного кіно. Тоді, зізнаюся, я була вже твердо переконана в тому, що такого продовження не буде.

– Продовження ж виявилося дещо інакшим. На твою думку «Жили собі були» – це фільм-застереження чи банальна історія (з огляду на назву)?

– Задум, сценарій – все було іншим. Якщо тепер хтось бачить за фільмом свого роду життєву філософію, дай Боже! Тому що й розповідь, можливо, не про те, як акліматизовувалися страуси у нас на Київщині. Можливо, когось історія їх привабила долею Олександра Дубчака – колишнього кінематографіста. Як на мене, то я хотіла передати тим фільмом якісь невловимі (на перший погляд) наші спільні українські риси, сприйняття життя чи що, а герой так і залишився загадкою – знайшов він себе, доглядаючи тих екзотичних птахів, чи ні. Якась його надія, може, й марна (все-таки колишній кінематографіст!); в кінці

я просто ставлю три крапки.

– Щось схоже до того й з останнім твоїм фільмом. «Велика Васильківська, 8-д» – ігровий, до того ж love-story... Що це – проба пера в новому для тебе жанрі, туга за старим, добрим радянським кіно?

– Мені було цікаво, була така пропозиція. Подзвонили з «Дебюту», зі студії Довженка – там уже бачили два попередні мої фільми. Далі написала сценарій, затвердили в міністерстві. Знаєш, а по Великій Васильківській навіть будинка такого немає (сміється)! Так що роби висновки сам...

– Знову три крапки?! Гаразд, «Viva Vita!», «Жили собі були» і ось останній твій фільм... Чи не час було б уже взятися за повний метр?

– Хочу. Є плани, задуми. Але боюсь зурочити.

– Яким, на твою думку, буває несмак у кіно, і чи так уже погано для початківця іноді забувати про власну амбітність та починати заробляти «живі» гроші?

– Несмак? На мій погляд, це одвічна війна зі своїми комплексами, що винесені на публічний розгляд, та, можливо, неоковирна профанація вже знайденого. Щодо «живих» грошей – всі ми їх намагаємося заробити. Життя є життя. І не завжди це кінематограф, одиниці можуть у цій сфері заробити. А так багато людей залишаються в професії тим чи іншим чином (пишуть статті, сценарії для телебачення, працюють у рекламі). Зрозуміло, що в житті складається не так, як ми плануємо...

Чого мені, дійсно, жаль, так це того, що багато талановитих людей згодом зникають з творчого горизонту.

– Ремісник, професіонал, майстер – це суміжні поняття у кіно чи етапи відчуження від аудиторії на дистанції «митець – кіноенциклопедія»?

– Всі мають володіти певним ремеслом, а особливо режисери. Бо якщо твоя думка не знаходить глядача – біда. Хтось стає справжнім професіоналом. Мені ж здається, що чим більше ти працюєш, тим більше віддаляєшся від отого невигідного становища ремісника. Для розвитку кінорежисера взагалі шкідливо говорити про якісь там етапи, особливо на початку. Головне – працювати, знімати. Класифікуватимуть те інші. Тарковський, Трієр... Це, скоріше, спосіб мислення, а не ідея-fix – бути недосяжними. Кіно, котре шукає, завжди на дистанції від кіно, котре використовує. І я не думаю, що відчуження можна свідомо прагнути.

– Три фільми, аспірантура, викладацька робота... Для тебе режисура – те, що сталося, чи все ще попереду?

– Хочеться вважати, що все попереду. Мені, принаймні, так здається... якщо зайвий раз не озиратися (сміється).