Ігор Дмитрович Безгін (1936, Харків) — відомий мистецтвознавець, педагог, організатор театральної справи, дослідник, лектор. Віце-президент Академії мистецтв України. Доктор мистецтвознавства (1990), професор (1992), академік Академії мистецтв України (1998), заслужений діяч науки України (1993); член НСТД та НСЖ, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, (1999), премії «Київська пектораль» (2006), премії ім. Івана Франка (2006). Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ і ІІІ ступеня (1998).

Закінчив Київський інженерно-будівельний інститут (1960), Київський інститут театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого (1968), аспірантуру в Ленінградському інституті театру, музики і кінематографії (1974), докторантуру Київської державної консерваторії ім. П.І.Чайковського (1987).

Працював директором київських ТЮГу та театру ляльок (одночасно, 1964 — 1969), театру ім. І.Франка, заступником міністра культури і мистецтв України (1995-1997). 1974 року заснував першу в колишньому СРСР кафедру організації театральної справи КДІТМ ім. І.К.Карпенка-Карого (тепер НУТКТ) і очолює її понад 30 років.

Автор, співавтор, перекладач і науковий редактор близько 300 друкованих праць, монографій «Об’єкт управління – театр», «Театральне мистецтво: організація і творчість», «Організаційні проблеми театру», «Театр і глядач в сучасній соціокультурній реальності», «Мистецтво і ринок», «Нагороди України» (в 3-х томах) та ін.; у його перекладі з чеської вийшла монографія І.Ружички «Психологія і робота з людьми»; за його науковою редакцією видано у перекладі з англійської монографії С.Ленглі «Театральний менеджмент і продюсерство. Американський досвід», Ф.Кольбера «Маркетинг у сфері культури і мистецтва» та ін.

Як автор і ведучий створив 15 телефільмів циклу «Академіки. Життя в мистецтві» (телеканал ТЕТ). Як актор знявся у офільмах «Блокада» (генерал Новіков), СРСР; «Імітатор» (Юрій Дмитрович), Україна; «Перепочинок» (капітан Єгоров), Італія; «Евеленко» (адвокат Медведєв), Італія – США; «Овод» (кардинал Карді), Китай та ін.

— В чому полягають специфічні особливості актуального арт-менеджменту в Україні?

— Соціальні перетворення, що відбулися у нас, та ще й під впливом транскультурного феномену постмодернізму у США та Європі, дали поштовх до пошуку не звіданих досі шляхів існування мистецтва в наших суспільних умовах: деідеологізації однієї системи суспільних відносин і формування іншої ідеології, а також нової соціоекономічної реальності.

Митці не лишилися осторонь: зраділи, діставши політичну свободу на гребені перебудови і статус незалежності, потім, як відомо, розгубилися, зрозумівши, що жити по-новому не так легко і просто. А очікувана ринкова економіка зі своїми закономірностями, перевагами та вадами, підступними течіями і нещадністю виявилася нам (вимушеним невігласам) на першому етапі не по зубах.

Згодом ми трошки отямилися і почали зазирати за державний паркан, зрозумівши нарешті, що треба не мавпувати чужий досвід, а передусім вчитися й використовувати доцільне.

У багатьох сферах і в мистецтві в тому числі наша соціоекономічна система переживає «дикий» період з недосконалими законами, підзаконними актами, майже узаконеними крадіжками державних коштів у великих масштабах, іншими приватно-державними іграми та кривавими «розборками».

— А який же вихід?

— Як казав незабутній Микола Федорович Яковченко, «це треба пережити». А паралельно вдосконалювати законодавчу базу, глибоко вивчати досвід і теоретичні основи маркетингу, формування відповідних кадрів, а головне, жорстко виконувати закони і карати за їх порушення.

У нас ще не склався певний порядок, який можна називати «існування мистецтва в ринкових умовах». Це дуже складна система, що почала формуватися десь за межами нашої держави, і для нас сьогодні є абсолютною новиною. Американці, наприклад, йшли до цивілізованого вирішення понад 30 років, доки створили основи законодавства про неприбуткові організації (в тому числі — мистецькі). Віктор Деза, Геннадій Дадамян, Віталій Дмитрієвський у соціологічних дослідженнях пишуть, що лише 4 відсотки глядачеспроможного населення відвідують театр.

Шлях до відпрацювання та прийняття цього закону виявився складним навіть для відомих «законників»-американців. У пошуках оптимальної моделі в Сполучених Штатах, наприклад, спробували фінансувати театри з державного бюджету. Це відбулося на подолання наслідків Великої депресії 1929-1933 років, зокрема в галузі культури. Так званий Федеральний театральний проект Х.Фленеган, яка у 1920-ті роки відвідала СРСР і запропонувала Теодору Рузвельту запозичити радянській досвід передбачав можливість повного державного забезпечення 158 театрів США. Коли ж, отримавши кошти, театри спробували працювати, як їм заманеться, то швидко відчули тиск ідеологічного зашморгу.

Не маючи успіху в послідовних намаганнях завоювати аудиторію, ці театри запропонували радикальну форму «живої газети» й почали критикувати в примітивних виставах представників влади, у зв’язку з чим Конгрес у 1939 році остаточно закрив цей проект, а Х.Фленеган, яку звинуватили в антиамериканській діяльності ледь врятувалася. Більше до цієї театральної моделі в Америці не поверталися.

У спокійній багатій Європі панує інша система, яка передбачає заохочення театрів будь-яких форм власності. У Франції всі театри фінансуються державою, яка покриває до 86% їхніх видатків з держбюджету.

В Україні, за умов відсутності стрункої інфраструктури, держава підтримує театри на 54 %. Цьому передувала усталена традиція державного сприяння матеріальному та фінансовому забезпеченню театральної справи, що не була, до речі, винаходом радянської влади. Ще у царській Росії діяли кілька «казённых императорских театров». Центральна Рада, яка протрималась недовго, встигла профінансувати Український національний і Український народний театри... Ця традиція зберігалася і за часів Гетьманату та Директорії.

— Яка з моделей видається більш придатною для сучасної України?

— Ми не можемо калькувати жодної, проте скористатися окремими положеннями цілком доцільно. Приміром, «відокремлення» театру від держави означатиме відкриття йому «американського» шляху. Проте за відсутності системи відшкодувань, розвиненої моделі підтримки неприбуткових організацій такий «екстрим» нагадуватиме плавання без вітрил та руля. І навпаки, держутримання таїть небезпеку прихованого держзамовлення, використання театру як підтримки єдиної ідеологічної системи в державі.

— Виходить, вітчизняний театр не здатний вижити, відмовившись від державних дотацій? Втім, за їх наявності прогноз також несприятливий. А як щодо інвестицій від меценатів та спонсорів?

— Річ у тім, що меценатсво зазнало певних змін з часів Гая Цильнія Мецената, в стані трансформації перебувають також інші форми пошуку джерел фінансування — спонсорство і фандрейзинг. Деякі наші митці та невігласи від чиновництва абсолютно по-дилетантськи вперто твердять про необхідність відраховувати відсотки тим багатим людям, які підтримують мистецтво.

Вважаю, що, по-перше, держава не зобов’язана матеріально заохочувати тих добродіїв, що згодились виділити гроші на мистецтво. По-друге, спонсорські кошти – то ін’єкція одноразова, а жити треба щодня. Отже єдиний порятунок – запровадження системи. В Америці 1990-го року набула популярності система, яку Франсуа Кольбер і Деніз Річ назвали стратегічною філантропією, зробивши наступний крок від тактики пошуку незаробленого доходу (термін С.Ленглі).

— В чому ж принципові відмінності нової системи?

— Автори інтерпретують спонсорство не як принизливу подачку, а як бізнес, тобто взаємовигідне співробітництво. Воно підкріплюється такою розумною річчю, як «суспільно важливий маркетинг». Автори не ставлять знак тотожності між поняттями, проте всемірно підкреслюють їх зв’язок, приміром, інтерпретуючи пожертвування як стратегію, і одержання коштів — як стратегію.

— Сформулюйте, будь ласка, настанову для тих, хто прагне опанувати премудрості ринкових відносин у їх цивілізованому модусі.

— Ретельне вивчення теоретичних засад трьох основних іпостасей ринкової діяльності: маркетинг, менеджмент, фандрейзинг (відповідно: вивчення проблем ринку, підготовка персоналу, пошук коштів).

Практичне втілення шляхів цивілізованого збагачення («стратегічна філантропія», «суспільно важливий маркетинг»). На відміну від «пошуку незаробленого прибутку, запропонованого С.Ленглі, у формулі Ф. Кольбера і Д. Річа головне — розробка стратегії співпраці як бізнесу. Бізнес розкриває приховані гуманістичні виміри, оскільки шляхи цивілізованого збагачення передбачають виконання функцій суспільно важливого маркетингу: «я мушу не стільки збагатіти, скільки збагатити ту організацію, яка зможе примножувати культурні цінності». Наступна книга, над редакторською версією якої я працюю, називається відверто: «Збагачуйтесь!»