Експозиція виставки «Людина, яка була театром». Державний музей театру, музики і кіно. Фото Ольги Москаленко.

Заступник директора з наукової роботи Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України Ольга Юріївна Гуєвська працює в музеї з 1989 року. За освітою – театрознавець, 1976 року закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Закінчила аспірантуру ВНДІ мистецтвознавства (м.Москва).

— Які у вас новини в музеї?

— Вчора у нашому музеї були депутати Печерської районної ради, вони відвідували всі організації, що знаходяться на території Києво-Печерської лаври. Гадаю, це пов’язано з ідеєю переходу музею до «Мистецького арсеналу». Один із найстаріших корпусів арсеналу перестав існувати як завод, і вся територія довкола буде віддана під мистецькі інституції, туди переселяться також музеї з території Лаври.

— А чи в тому будинку всім вистачить місця?

— Там же близько десяти гектарів. Заплановано ряд музеїв, виставкові та концертні зали, кінотеатрів, навіть ресторани.

— А наскільки пристосовані приміщення для зберігання експонатів?

— Думаю, все має будуватись фактично заново. Існуючі музеї не долучають до такої важливої справи як вироблення концепції. Ми не є учасниками, ми тільки очікуємо, що нам скажуть згори.

— Це мають чиновники вирішувати?

— Це вирішується на рівні уряду, але ми занепокоєні, бо якщо нас просто поставлять перед фактом, ми нічого не встигнемо. Музей не робиться за рік-два. Треба знати точну площу, зробити концепцію як музею, так і експозиції, тематико-експозиційний план, пройти етапи роботи з художником над вирішенням простору тощо. У нас є певні традиції. Нашу музейну експозицію створено на початку 80-х років, і вона була на той час новим словом в музейній справі. До нас не раз приїжджали з Москви, Ленінграда, ми проводили наради, семінари, ділилися досвідом. По суті, ми вперше застосували прийом театралізації. Відвідувачі бачили не декоровані стіни, а входили у певну виставу, що розігрувалася за музейними законами. Фахівці говорили, що створено не музейну експозицію, а музейну виставу.

— Важливо зберегти ці напрацювання.

— Безумовно. Вже є рівень. В 2003 році наш музей був учасником міжнародного проекту. Все це відбувалося на базі історичного музею в Берліні. Проект називався «Міфи націй. 1941 – 1945 рр. Арена спогадів». Йшлося про осмислення на різних рівнях – соціальному, мистецькому, літературному, психологічному – Другої світової війни, від початку до сьогодення. Виставка була комплексною, вона супроводжувалася величезним науковим матеріалом, функціонувала на різних інформаційних носіях, було використано найновітніші технології. Україну представляв тільки наш музей. З наших експонатів були ескізи художників до вистав. Наприклад, ескіз Олександра Хвостенко-Хвостова до вистави 1946 року «Молода гвардія» в Київському оперному театрі. Другий експонат – ескіз Давида Боровського до «Київського зошита» у театрі імені Лесі Українки, вистави 1963 року. Німці обрали ці експонати, бо вони демонстрували зміну сприйняття війни.

— Отже, музей має і власні гарні традиції, і досвід міжнародних контактів, тепер потрібно не втратити набутого, оновлюватися. А як щодо теми фондів. Я би назвала їх серцем музею. Чи поновлювалися вони за 15 років України як незалежної держави?

— Ми не маємо можливості вести роботу в повну силу і на сучасному рівні через відсутність коштів. Найголовніше, що заважає, поповненню фондів – втрата зв’язків з театрами. Раніше існувала чітка система, за якою завліти, керівники театрів передавали нам матеріали про прем’єри: фото, програми, афіші, ескізи художників. Тепер це відбувається тільки завдяки нашим контактам, завдяки тому, що традиції ще збережені. Раніше в цьому дуже допомагала Національна спілка театральних діячів України. Зараз дуже багато колекціонерів, які цікавляться пам’ятками культури, і вони охоче купують такі матеріали. Ми тільки дізнаємося, що повз нас пройшов черговий архів. Звичайно, є винятки: Валентина Ігорівна Заболотна передала весь архів Амвросія Бучми до нашого музею. Безкоштовно. Це величезний внесок. Ми багато років працювали над систематизацією.

— А не знайшлося у музею свого мецената?

— Ми налагодили контакти з діячами Об’єднання митців української сцени (ОМУС), яке існувало з 50-х років минулого століття в США та Канаді. Під знаменами ОМУСу об’єдналися діячі українського театру, які виїхали під час війни. Йдеться про В.Блавацького, Й.Гірняка, Л.Крушельницьку... Ми поступово долали бар’єр недовіри, оскільки ми державна інституція. Ми налагодили контакти з Валеріаном Ревуцьким, багатьма іншими. Багато омусівців передали нам свої архіви. А меценати... Такого досвіду, на жаль, у нас немає.

— Можливо, через специфіку експонатів? Не часто ж трапляються виключно мистецькі твори?

— Безумовно. Наш музей – унікальний. Взагалі наші фонди налічують більше 250 тисяч одиниць зберігання. Але він розрахований на фахівців, наші експонати – програми, афіші, зрідка – ескізи сценографів. Припустимо, я меценат і хочу зробити дарунок, але хочу, щоб це набуло розголосу. А наші експонати, як правило, не розраховані на зацікавленість масового цінителя.

— Такі ж проблеми і в Музею Марії Заньковецької, адже він у вашому підпорядкуванні?

— Це наш відділ, і створений він на експонатах з наших фондів. Так само, як і Музей Лисенка, який входить до Музею видатних діячів України – в основі експозиції також колекція нашого музею. Причиною створення об’єднання музеїв було намагання зберегти між вулицями Саксаганського і Жилянською садиби видатних діячів української культури – Лесі Українки, Михайла Старицького. Як відомо, вони жили поруч. Це був територіальний принцип, він має право на життя. І те, що музей існує вже стільки десятиріч, підтверджує продуманість рішення. Сьогодні вже існують музеї Лисенка, Старицького. На черзі — музей Саксаганського. До речі, це теж колекція нашого музею.

— Перейдемо до теми, якої ви вже торкнулися спочатку, – до контактів з відвідувачами. Можливо, у вас існує стратегія масового залучення відвідувача?

— Я дозволю собі непопулярне міркування. Давайте згадаємо початок та середину 80-х років. На музеї працювала вся радянська ідеологічна машина. У музеї приходили не тільки фахівці, а й люди різних професій. Музеї якоюсь мірою були клубами за інтересами. Сьогодні ж навпаки – музей перестав бути місцем універсального масового спілкування. Ми проводимо так само багато акцій, зустрічей, конференцій, але залишилися тільки ті відвідувачі, фах яких стосується профілю музею, які є театралами, любителями кіномистецтва, класичної музики. І я не сумую за колишніми часами. А щодо того, як залучаємо, то ми працюємо з шкільною та студентською аудиторіями. Ми вже знаємо, коли в школі проходять тему «Корифеї українського театру», бо тоді у нас черги. Маємо багато зв’язків з різними організаціями, наприклад, у нас прекрасні стосунки з Києво-Могилянською академією, особливо могилянці цікавляться творчістю Леся Курбаса. А виставка «Людина, яка була театром», побувавши в усіх усюдах, повернулася до стін музею і є постійно діючою.

— Виставка, присвячена творчості Лятошинського, теж була пересувною?

— Коли створювалася експозиція музею, то вона планувалася як перша частина, присвячена театру, далі мали бути створені окремі експозиції, присвячені кіно та музичному мистецтву. Музей наш трьох профілів, а експозиція присвячена тільки театру. Передбачалося, що ось-ось нам дадуть нові приміщення й колекції з історії кіномистецтва України та з історії музичного мистецтва України будуть оформлені як окремі експозиції. Йшлося про те, що музей музичної культури мають створити в одному з корпусів Лаври, цю територію зараз передано Українській православній церкві московського патріархату. Так само сталося і з музеєм кіно. Тому ми намагалися впродовж останніх 15 років цю ситуацію виправити. Ми зробили низку виставок, наприклад, присвячену першим крокам кінематографа в Україні. На другому поверсі демонструється виставка, присвячена Лятошинському.

— Ви співпрацюєте з музеєм Олександра Довженка?

— Суто консультативно. Спільних проектів не було. У нас, скоріше, зв’язки зі Спілкою кінематографістів України. Вони нас часто просять підготувати виставки до ювілеїв кіномитців. Тоді ми залучаємо наші фонди й наших науковців і робимо невеличкі пересувні виставки у Будинку кіно. На мій погляд, має бути музей кіномистецтва. І ці розрізнені колекції, що зберігаються частково на кіностудії Олександра Довженка, частково у нас, у приватних архівах, все має об’єднатися в повноцінному музеї.

— Можливо, ця ідея якраз і реалізується в «Мистецькому арсеналі»?

— Для цього державцям не треба боятися залучати до диспутів про концепцію музейників. І не тому, що ми ображені, а тому, що саме нам треба буде робити нові експозиції. Музейні працівники мають уже сьогодні разом з державними мужами розмірковувати, яким має бути той «Мистецький арсенал». Ходять чутки про намір зняти вершки з музеїв і зробити щось презентабельне. Але цого робити не можна. Порвуться всі традиції. Таку справу не можна зробити швиденько, як люблять чиновники, до наступної політичної кампанії. Я не маю на увазі конкретних людей. Це принцип.

— Саме це й жахливо, бо це вже схоже на державну політику, а не на окремі реакції.

— Треба бити на сполох, навіть якщо це чутки, бо це антикультурно.

— Це навіть протиприродно – утворювати ліс тільки з великих дерев, без кущів, трави й квітів...

— Гармонія завжди була мірилом рівня культури. Тільки в комплексі може вирости щось справжнє.

– Чи багато науковців приходять працювати у відділ фондів?

— Так. Останнім часом з нами багато співпрацюють кіностудії, що роблять невеликі замовлення і продають свою продукцію, зокрема на телеканал «Культура», з кіностудією «Контакт» часто співпрацюємо. Часто ми виступаємо як консультанти, підбираємо матеріали.

— Ви берете плату за це?

— За консультативну роботу – ні. А щодо зйомки існує прейскурант.

– Чи бере участь музей у міжнародних проектах?

— Зараз експонати нашого музею задіяні у виставці «Перехрестя: український модернізм. 1910 –1930», яка з 8 липня нинішнього року по 30 березня 2007-го експонується у США, в культурному центрі в Чикаго та Українському музеї у Нью-Йорку.