Кадр із фільму «Ліза». Режисер Тарас Томенко. Студія «Тир-фільм». 2006.

Фестиваль «Відкрита ніч» вперше транслювався на Першому національному. Незмінний арт-директор фестивалю Михайло Іллєнко у своїй книжці «Кіно. Шпори для абітурієнта», підсумовуючи чималий організаторський досвід, зазначає, що «Відкрита ніч» спресовує національний кінодоробок до нічної дайджест-програми, збираючи вітчизняні короткометражні фільми, фрагменти повнометражних, окремі кінорепліки, навіть кадри, в кожному з яких може спалахнути режисерська, акторська, операторська знахідка.

Особлива магія соталась з телеекрана вельми щедро – її ніхто навмисне не створював, вона була непоказною і разом з тим органічною. Дійство на нічному Андріївському узвозі створило потрібну напругу і втримало глядача завдяки своїй неприхованій простоті. Попри минулорічні випробування фінансового характеру, фестиваль не зник, а довів, що таки розвивається.

Ведучий УТ-1 Сергій Неретін поєднав у собі звичайного глядача і людину, посвячену в нюанси кіносправи. Його лаконічна мова не відволікала від фільмів. Коротке привітання офіційних гостей, тодішнього віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка та міністра у справах молоді та сім’ї Юрія Павленка, засвідчило їхню повагу до кіно як мистецтва. Погляд телекамери, кинутий у глядацький зал, тобто на майданчик під нічним київським небом, вихопив кілька відомих облич: Ліна Костенко, Юрій Іллєнко, Людмила Єфименко, Назіп Хамітов. Головою журі була Ганна Чміль, голова Державної служби кінематографії.

Короткометражні фільми мають одну перевагу перед повнометражними – вони не втомлюють. Невимушене, кількахвилинне спілкування з авторами фільмів, вкрап-лене між конкурсними картинами, доповнювало своєрідний темпоритм дійства. С.Неретін ставив режисерам одне й те саме запитання про роботу над фільмом, а глядач міг узгодити відповідь зі своїм враженням від побаченого.

Минула «Відкрита ніч» розглядала як російськомовні, так і україномовні фільми, а цьогорічна зажадала, щоб режисери представляли на фестивальний перегляд лише україномовні роботи. Представлені 39 стрічок я поділила б на чотири категорії: анімаційні фільми; кіно для тих, хто розуміється на гуморі; кіно як результат соціальної небайдужості; кіно для залюблених у кіно як магію. У кожній категорії виокремлювався лідер.

Анімаційне кіно гідно представив фільм Євгена Альохіна «Ведмежа послуга», а шанувальників гумористичного кіно потішила робота Сергія Толкушкіна «Veni! Vidi! Vici!» («Прийшов! Побачив! Переміг!»), історія про змагання двох парубків, закоханих у одну дівчину. «Нещасні» показані в кадрі як фанати, для яких, врешті-решт, головним є не кохання, а азарт боротьби. Зимовий вечір, «зброя», що потрапляє під руку (на кшталт держака чи то від лопати, чи то від грабель), і осатанілість хлопців, котра не лякає, а смішить.

Фільм Олени Тимохіної «Ми ще маленькі» виглядав своєрідним запрошенням до роздумів, якими стануть діти, котрі у 5–7-річному віці «будують» на березі моря не замки з піску, а кладовище тварин, котрих самі ж вбили. Маленькі актори вкотре підтвердили аксіому про те, що діти грають неперевершено. Треба віддати належне ідеї режисера не вводити у фільм дорослих персонажів, глядач отримав змогу побачити дитячу безпосередність не з найпривабливішого її боку.

«Філософія» Алли Пасікової вразила як сценарієм (автор – Олена Урсакі), так і грою професійних акторів – Ярослава Гаврилюка та Миколи Боклана. Микола Боклан розповів, що йому дуже цікавим видалися матеріал і та роль, котру йому запропонували. Герой Ярослава Гаврилюка переживає смерть власної ілюзії, а герой Миколи Боклана не усвідомлює, що потрапив під владу ілюзії. Можливо, Алла Пасікова, зіставляючи таких різних людей, хотіла підштовхнути глядача до думки, що філософське ставлення до життя не можна почерпнути з книжок, а лише з усвідомлення ілюзій, причому як власних, так і чужих.

Тож не дивно, що «Філософія» серед ігрових професійних фільмів дістав приз за кращу режисуру.

Цікаве судження про українське буття висловив Костянтин Бочкарьов, котрий приїхав із Чехії до нашої країни навчатися робити кіно і запропонував для фестивалю свій фільм «Дівчинка і Місяць»: «Захід – трохи стерильний. Основа драматургії – конфлікт. На Україні конфлікт – повсюди. Люди в Україні не знімають кіно, а живуть у кіно». «Бажання» Аліни Хорошилової визнали глядачі, котрі в інтерактивному голосуванні саме цю картину найчастіше «пестили» своєю увагою. Проте мені запам’ятався не сам фільм, а «обговорення», котре зімпровізували його творці, спілкуючись після показу з Сергієм Неретіним: його запитання перекладали російською, як і російськомовні відповіді – українською.

Приз фестивалю отримала стрічка «Жінки самотніми не бувають» Мирослава Латика. Проте фільм нагадує публіцистичний твір, у якому відсутня глибина почуттів і вдосталь феміністичного пафосу. Молода героїня, довідавшись, що вагітна, призупиняє спілкування з тим, хто фактично є батьком дитини і, можливо, був би щасливим стати батьком. Вона, насолоджуючись своєю «владою» над важливою подією в житті двох, вирішує хлопцеві нічого не повідомляти, і герой виглядає ошуканим. Гра акторів не зворушує, хоч і не відштовхує, бо гри як такої немає (молоді люди не спілкуються), натомість є намагання режисера показати таке природне для людини бажання спілкуватися.

Стрічку ж «Гніздо» режисера Євгена Хворостянка, вже показану на минулій «Молодості», глядач майже проігнорував, а шкода. В автора є чималий мистецький потенціал. Є. Хворостянко знайшов манеру фільмування, близьку до поетичного кіно, кінематографічне коріння якого лежить у Довженкових фільмах.

Найкраща операторська робота серед неігрових професійних фільмів – Володимира Мельниченка у стрічці «З найкращими побажаннями! Енвер» (режисер Вікторія Мельникова). Журі, переглядаючи цю стрічку, схоже, насолоджувалось власним очікуванням зустрічі з унікальною кримською природою, яка якісно зафільмована. Однак, окрім операторської роботи, варто відзначити щирість самого Енвера Ізмайлова – його одкровення говорять не менше, аніж музика, котру він дарує людям. «Людина стає вільною тоді, коли вона знає, що це – її», – говорить Енвер, маючи на увазі і свою улюблену справу, і землю Криму, куди повернувся з Узбекистану. Музикант бажає глядачеві свободи і власним прикладом переконує, що жити треба майбутнім, а не минулим. Така парадигма фільму вигідно вирізняє творців стрічки і привертає увагу глядача. Глядацька аудиторія упродовж інтерактиву довго підтримувала фільм у трійці лідерів.

«Голодомор. Технологія геноциду» (автор сценарію Андрій Данильченко, режисер Віктор Дерюгін) журі відзначило як кращий професійний неігровий фільм. Поєднання хроніки зі спогадами наших сучасників, котрі й сьогодні не можуть приховати сльози, оповідаючи про роки голоду, а також прониклива дикторська інтонація Андрія Середи дозволили цій стрічці тримати першість в інтерактиві впродовж чи не третини фестивальної ночі.

Для мене особисто світанком стала стрічка Тараса Томенка «Ліза» – історія про безпритульну дитину, котра живе у центрі нашої столиці, а тому й України – на майдані Незалежності. Ліза втекла з дому, бо не було в тому домі тепла, батьківської уваги й любові. Фільм не про те, як дівчинка шукає цю любов, а про те, як вона вчиться виживати в жорстокому світі дорослих і таких же, як і вона, дітей вулиці. Часом Ліза нагадує нашу Україну, яка також намагається вижити. Доля Лізи таки змінилася на краще (її взяли до своєї родини добрі люди), про це дізнаємося не з фільму, а з розповіді міністра Ю.Павленка, стосовно ж України аналогічні прогнози зарано вибудовувати. Тарас Томенко, мабуть, саме той режисер, котрий привертає нашу увагу до драматизму і трагізму людського буття і при цьому не вчить, а спонукає замислитись над тим, де він – шлях до світанку.