Українсько-російський щорічний кінофестиваль «Кіно-Ялта» проходив ушосте. Фестиваль, який всі ці роки шукає своє обличчя і свою нішу. Якщо курортні міста Росії – Анапа і Сочі – вже тривалий час проводять масштабні кіноімпрези «Кіношок» і «Кінотавр», показуючи здобутки кіно своєї та сусідніх країн, то в українському курортному місті Ялта фестиваль все ще у фазі становлення. Власне, як і український кінематограф.

Починався він як фестиваль глядацького кіно, два роки тому став продюсерським, щоб утвердити цю порівняно молоду на пострадянському просторі професію. Але тривають пошуки критеріїв відбору та й самої форми проведення. Цього року змінилася команда – за справу взявся енергійний Ренат Довлетьяров, що став генеральним продюсером «Кіно-Ялти». Відчувалася досвідчена організаторська рука та прагнення політкоректності у стосунках обох країн-організаторів.

Паритет дотримано як у кількості конкурсних картин: по чотири з кожної країни (від України «Orang lave», «Помаранчеве небо», «Штольня» і «Хеппі піпл», від Росії – «Зв’язок», «Ліфт», «Франц і Поліна», «Живий»), так і в складі журі: троє від України – Сергій Маслобойщиков, Сергій Тримбач, Лариса Брюховецька, стільки ж від Росії – Віктор Матизен, Олена Бабенко та Леонід Ярмольник (голова).

Час проведення фестивалю було перенесено, і оскільки він тривав з 5 по 10 вересня, то збігся з Днем українського кіно, який припадає на першу суботу вересня, а отже, і з врученням Державної премії ім. О.Довженка. Її лауреатом нинішнього року став кінодокументаліст Олександр Коваль – премію вручили йому на урочистому закритті фестивалю.

Зі сказаного випливає майже ідилічна картина благополуччя українського кіно, наші фільми змагаються на рівних з фільмами сусідньої країни. Насправді стан нашого кіно такий, тільки з точністю до навпаки. Україна часів незалежності не має свого національного кінофоруму (1991 року пройшов перший і поки що єдиний Всеукраїнський кінофестиваль ім. І.Миколайчука). Як здогадується наш читач, щодо відсутності фестивалю українського кіно було дві причини: а) не знайшлося людини, яка б його зініціювала і організувала, тобто знайшла кошти на його проведення; б) катастрофічно зменшилося число фільмів, а, відповідно, зник і стимул національного КФ, як це має місце в кожній країні.

Тож «Кіно-Ялта» стала, крім змагання, ще й творчим звітом українських кінематографістів.

Цього року зі 140 російських повнометражних фільмів, очевидно, непросто було вибрати чотири для участі в конкурсі. А от в України була інша проблема – цього року за винятком «Ефекту присутності», випущеного Одеською студією, не було жодного фільму за участі держави. Вихід знайшли, подавши фільми незалежних продюсерських компаній, режисерські дебюти, два з яких – аматорську «Штольню» і «Хеппі піпл», – жодна країна світу не ризикнула б запропонувати ні на жоден конкурс. Відтак претендувати на призи не доводилось, та все ж серед чотирьох номінацій одна дісталася й Україні – приз за кращу чоловічу роль російському акторові Олександру Лимарєву, який знявся в «Помаранчевому небі».

Можна, звичайно, стати у філософську позу і заявити, що не призи головне в суєтному фестивальному житті. Але не випадає, тому що за фактом відсутності повнометражних фільмів – параліч української кіногалузі, доведеної до катастрофи бездіяльністю Міністерства культури і туризму України, відсутністю кваліфікованих промоторів. А також системою бар'єрів, вибудуваною фінансовою пірамідою країни, аби кошти на кіногалузь не були освоєні. Саме через ці причини 2005-го, сприятливого для кіно року (держава виділила 49 мільйонів гривень, були проведені Парламентські слухання, присвячені українському кіно), заплановані на виробництво фільмів бюджетні кошти не були використані. Найсумніше, що це нічому не навчило, і цього року все повторилося.

Щоправда, на стадії завершення кілька повнометражних картин, тільки стадія ця невиправдано затягнулася, а тим часом піарщики від кіно, які зуміли залучити кошти інвесторів, творять новий «імідж» українського кіно як чогось вимученого й антихудожнього.

Таким є основний підсумок «Кіно-Ялти»- 2006. Дві його нагороди – за кращий фільм і за кращу режисуру – дісталися фільму «Живий» Олександра Велединського. Не були забуті й глядачі – для них кожного дня в кінотеатрах «Ореанда», «Сатурн» і «Спартак» показували як конкурсні, так і позаконкурсні картини. Серед останніх були й українські короткометражні.