Валентина Іванівна Зимня народилася 14 січня 1928 року в с. Вишневчик Смотрицького району Хмельницької області. 1946 року вступила до Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. Набирав курс Дмитро Мілютенко, а з 1947 р. його керівником був Володимир Вільнер.

З 1950 по 1969 роки – актриса Чернівецького музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, а також депутат Чернівецької міської ради чотирьох скликань. В Чернівецькому театрі зіграла понад 60 провідних ролей. Серед них: Тетяна («У неділю зілля копала», реж. Б. Борін), Анна («Земля», реж. С. Василько), Санда («Вовчиха», реж. Є.Золотова) — все за О.Кобилянською, Катрін («Матінка Кураж» Б.Брехта, реж. Є. Золотова), Нюра («В день весілля» В. Розова, Нінучча «Різдво в домі пана Куп’єло» Е.де Філіппо, Таня («Юність моя» А.Школьніка, реж. Б.Борін)

1969 року В. Зимня почала працювати в Київському театральному інституті ім. І.Карпенка-Карого на курсі М. Верхацького викладачем майстерності актора. З 1970 по 1973 рр. працювала старшим викладачем на курсі професора В.Неллі. З 1973 року народна артистка України, професор В.Зимня здійснила 8 самостійних випусків.

Доводилося спостерігати, коли після вистав лунали оплески глядачів, актори переадресовували подяку публіки своєму педагогу, яка була присутня в залі, — Валентині Зимній. Можливо, для нетеатралів це видавалося дивним, але кожен причетний до мистецтва, знає, як багато важить хороша школа. Разом з тим, Валентина Іванівна не належить до тих педагогів, які, (як, наприклад, легендарний Чистяков у Петербурзькій академії мистецтв часів Карла Брюллова й Тараса Шевченка) ніколи не створили власного масштабного художнього твору, і чиїми живими творами ставали всесвітньо відомі учні. Адже Зимня й сама має славу як актриса, від її гри глядачі не раз отримували насолоду.

Вже через кілька сезонів роботи в Чернівецькому театрі ім. О. Кобилянської, куди поїхала працювати молода актриса, її вихваляли теоретики та практики театрального мистецтва багатьох республік Союзу, де бував на гастролях театр. А трохи пізніше майстерністю Валентини Зимньої захоплювався доктор мистецтвознавства білорус Володимир Няфьод (за його підручниками студенти Університету театрального мистецтва, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого й досі вивчають не тільки історію білоруського театру, а й витоки театру на слов’янських землях). 1965 року в газеті «Советская Белоруссия» про Зимню у виставі «Вовчиха» В.Няфьод писав: «Особливо запам’ятовується образ Санди. Актриса В.Зимня переконливо показала розвиток характеру від соромливої юної дівчини до людини, що пережила багато горя й помітно постаріла не від літ, а від вимотуючої праці. А фраза іншого білоруського критика Д.Манаєвої «те, що не вдалось в повній мірі розкрити актрисі А.Янушевич, розповіла нам у виставі Санда» стосувалася також актриси, яку глядачі й досі згадують у її феноменальній ролі Вовчихи. Нам важливо те, що на тлі такої потужної ролі Валентина Зимня у своїй епізодичній ролі аж ніяк не загубилася. Переконливим запереченням жалюгідних мрій Вовчихи про багатство, мовчазним викривачем страшного безглуздя її існування й стала Санда. За іншого розподілу ролей Санда, найімовірніше, була б звичайним другорядним персонажем, бо основні сцени з її участю – невеликі, розірвані часом і подіями. Та В.Зимня в цих уривках зуміла розкрити логіку життєвого сюжету своєї героїні.

Звичайно ж, ролі актриси 50–60 років ХХ століття – це історія українського театру, яка ще не канонізована, яка вимальовується для сучасного театрознавця не з історично-аналітичних розвідок, а безпосередньо з преси. Отож підемо далі, шляхом легкого начерку, який охоплює і безпосередні враження від робіт Зимньої в окремих виставах, і спроби тодішніх професійних глядачів проаналізувати стиль актриси, специфіку її обдарування, громадську позицію. Звичайно, в тогочасній пресі творча манера Зимньої аналізується в дусі радянської доби. Але ні практика, ні теоретика театру неможливо, та й не потрібно, катапультувати з його часу в нинішній. А навпаки — аналізуючи мистецьке явище, необхідно враховувати зміни парадигм. І. Давидова у журналі «Мистецтво» 1967 року писала: «Виступаючи в ролях різного плану, актриса завжди лишається художником-реалістом, яскраво виявляє свою творчу індивідуальність. Перед нами митець, що досягає злиття з характером, і правда характеру стає правдою мистецтва. Звідси громадянськість і політична пристрасність героїнь В.Зимньої». Аби зрозуміти суть Зимньої як творця з активною мистецькою та суспільною позиціями, нині важливо проаналізувати й узагальнені роздуми сучасників про неї, і їхні прицільні спостереження. Не так давно, 1998 року, колишній постійний партнер В.Зимньої по сцені Омелян Савка в Чернівецькій газеті «Час», описуючи враження від ролі Катрін у «Матінці Кураж» Б.Брехта суто по-акторськи зазначив, що в актриси все тіло, руки, ноги, очі, кожен палець діяли, розкривали сюжет безсловесної ролі. Це дуже важливе свідчення, особливо з уст актора. Адже точний пластичний малюнок ролі неможливо імітувати чи запозичити, бо він мусить вписатися у режисерську концепцію вистави. Зазвичай вишукана пластична лінія ролі якраз і свідчить про добру школу актора. Коли Зимня вперше поїхала в складі трупи Чернівецького театру ім. О. Кобилянської 1956 року на гастролі у Москву, то поважні столичні професійні глядачі одразу помітили її. Так, директор школи-студії МХАТ Радомислєнський на підсумковому обговоренні, організованому міністерством культури СРСР та редакцією журналу «Театр», сказав колегам: «Ця актриса має школу!». «У кого ви навчались?» – звернувся до Зимньої. Нині Валентина Іванівна зізнається, що це було найвище визнання.

Публічні зауваження, чи то інтелектуального чи емоційного характеру, а то й просто такі, що констатують факти, були завжди позитивними. Глядачі ж просто насолоджувалися грою актриси, забуваючи про школу. Та навіть критики собі це дозволяли, а це вже неабияка перемога. Наприклад, критик «Приокской правды» з Рязані, зізналася: бачить у Зимній стільки безпосередності, простоти, душевності, що їй якось не хочеться думати про акторську майстерність та умовності рампи.

Так само легкою, невимушеною була актриса навіть тоді, коли грала у виставі кілька ролей. У виставі «Людина із зірки» К.Вітлінгера вона віртуозно виконала їх аж сім: молоденьку медсестру Емму Фішер; передчасно постарілу Кетхен; старезну служницю пастора, мало не столітню Гертруду; хижачку, одну з представників «боннських ділових кіл» Клару Цист; танцівницю-повію Пауліну, жертву довколишнього гнилого світу з іскрою людяності в серці; страхітливу господиню «атракціону смерті» Умберту та гонщицю Мод, юну фаталістку з нездійсненою мрією, подругу Ганса Кіфера з атракціону.

Оцю легкість майстерності, яка дається тільки після гарної акторської муштри, Валентина Зимня вміє передавати учням. Недавно я випадково побувала на одному із занять В.Зимньої, на якому робила свої проби інший педагог, випускниця нашого рідного вузу Віра Фомічова, яка в Мексиці веде майстер-класи з майстерності актора. Було дуже багато теоріі та режисерських трактувань з претензіями на об’єктивне розуміння п’єс Шекспіра та Чехова, але важко було зрозуміти, як цим може скористатися недосвідчений актор. Феномен Зимньої якраз в тому й полягає, що вона вміє не просто проаналізувати того чи іншого персонажа, а вчить актора стати провідником волі драматурга та режисера, аби зробити літературний образ живою людиною на сцені, людиною, яка достукується до сердець глядачів, змушує їх співчувати, переконує їх у своєму способі мислення або викликає огиду. Думається, учні Зимньої люблять її саме за те, що вона робить їх вправними носіями різних персонажів, здатними на мистецьку достовірність, а при тому ще й на власну позицію щодо персонажа.

Що ж до Зимньої як актриси, то в ній є одна особлива риса — вміння бути актуальною, відчувати глибинні шари, конфлікти часу та його драматургії. А це криється в її біографії, в розумінні представників різних соціальних груп та різних регіонів України: міських, сільських, переконаних комуністок і комсомолок-активісток. Хоча мама Валентини була киянкою і сім’я до Жовтневої революції мешкала біля Софіївського собору, а прапрадід був священиком, так склалося, що в школу дівчинка пішла в Городищі, що на Черкащині, потім навчалася у 110-тій школі в Києві, перед війною – в школі робітничого селища Брониця на Житомирщині, після війни вчилась у київській 36-й школі, атестат зрілості отримала в м.Чернівці, куди мати дістала призначення на роботу. Зважаючи на таку біографію, молоду киянку не злякала робота в «провінційному» театрі на Буковині, історія якого уславлена іменами режисерів О.Загарова, М.Терещенка, В.Василька, акторів Ю.Величка, В.Сокирка, Ю.Козаківського, подружжя П.Міхневича та Г.Янушевич (до речі, вихованку М.Старицької). Валентину Іванівну привабила не тільки історія славного театру, а й сама зелена Буковина. «Для мене Буковина, — каже вона – не лише робота у театрі, а й подарунок долі, середовище, яке виховувало, підтримувало високу культуру почуттів, відповідало моїм естетичним устремлінням».

Монолог педагога-зірки

Відшукати породу і природу

Найголовніше – відшукати в кожному студентові його природу (якщо вона ще не викривлена і остаточно не зіпсована). Таланту, звичайно, ніяка школа не дасть, та коли дитина не здібна, а навчиться ремісницьким прийомам, то це велика біда. Тоді вийде спеціаліст, який говорить гарно, але нічого не здатен зробити, бо моральні й духовні якості покручені, а це біда в будь-якій професії.

...Мій батько похований у селі Куренівка у Вінницькій області в братній могилі партизанів, і ми туди щороку їздимо. Виходячи з караульного приміщення – хати на околиці села, він почув скрип снігу, озирнувся – а з лісу прямують до хати німці. Батько побіг напереріз, встиг крикнути: «Хлопці, німці!». Зав’язався бій. Фашисти не просто вбили батька, вони його пошматували. Ім’ям мого батька в селі названа вулиця. Маленький провулок Івана Зимнього – це моя найбільша нагорода в житті. Була вшанована честь, порядність людини, яка віддала життя за Україну. А він був поляком, народився в Польщі 1891року, згодом закінчив Московський університет, потім Харківську промислову академію, працював усе життя як фахівець фарфоро-фаянсової та скляної промисловості. Мама була молодшою за батька аж на 16 років (до того ж мама була артисткою-аматоркою і виглядала завжди молодшою), але такої красивої сім’ї я більше не зустрічала. Від мами в нашій родині схильність до мистецтва. Раніше я не наважувалася говорити, що далека родичка моєї бабусі – Марія Заньковецька. Можливо, якась спадковість, мамин брат Микола – професійний актор, його дочка Ірина закінчила ГІТІС, мій онук Іван – училище імені Щукіна в Москві.

Українську школу треба рекламувати

Каже дехто, що Україна не має акторської школи. То брехня. Ми просто про неї мало говоримо в мас-медіа. Наша театральна педагогіка має своє коріння, свою історію. Хто її шанує? Приміщення театральної школи М.Лисенка на Ярославовім Валу давно знищене. Учбовий корпус нашого університету, що на Хрещатику, вже давно в аварійному стані, доживає свого віку. Будівля орендується, тож щорічно в нас її намагаються забрати (можливо, виникла нагальна потреба в гральних автоматах). А численні випускники – старі, дорослі й молоді, ці відомі, знані у всьому світі великі артисти, інтелігенти, — цілують стіни своєї альма-матер.

А де ж інтелігентність, культура сильних сучасних будівничих, меценатів? Може, варто витратити кошти на рекламу – не гучну, без шаленої музики, оголених тіл, а просто на фасаді будинку, що на Хрещатику, 52 написати імена славетних учителів та їхніх учнів, котрі прославили Україну в світі? Така реклама – на часі. Вона б підтвердила, що школа була, є і буде.

Вчителі

1946 року набір нашого акторського курсу здійснив народний артист України Дмитро Омелянович Мілютенко, популярний актор театру і кіно. З 1947-го творчу майстерню очолив народний артист України Володимир Бертольдович Вільнер – відомий режисер в Україні, Росії, один з перших режисерів Одеської кіностудії. Сценічну мову викладали П.Нятко В.Омельченко, техніку мови – О.Фоміна, танець – Б.Таїров.

Наш курс ожив з приходом Вільнера. Хоча він був колючим і половина курсу втекла. З тридцяти лишилося чотирнадцять. Моїми педагогами були й імениті майстри сцени, були й мало відомі широкому загалу мудреці театру. Педагог у будь-якій галузі – професія від Бога. Не кожен визнаний майстер може навчити тому, що сам уміє. Проте кожен викладач майстерності актора, маючи педагогічне обдаруовання, повинен бути обдарованим актором. Він мав юридичну освіту (Вільнюський університет), приватні петербурзькі акторські курси (клас Петровського), потім був у Німеччині два роки у Макса Рейнгардта. Вперше ми почули про Рейнгардта саме від нього. Вільнер багато розповідав також про видатні ролі українських акторів Бучми, Нятко, Осмяловської. Вільнер був яскравий, дуже емоційний, до нього не можна було прийти непідготовленим, ми лишались до ночі в інституті. А нині мода грати швидко, грати легко...

1969 рік – і я знову в своєму інституті. Тепер як педагог, однак знову вчуся. Мої вчителі – Михайло Поліевктович Верхацький та завідувач кафедри майстерності актора Михайло Михайлович Карасьов. М.Верхацький вів тоді перший курс – і це було моє щастя. Вже забулося, як закладалися перші цеглинки в моє становлення, а тут поруч – живий талановитий учитель. Такий непоказний, добрий, щирий чоловік, такий чутливий до природи учня, до його перших спалахів глибоких почуттів, до його фальші. Такий мудрий і освічений. Такий щедрий. Пропрацювавши в театрі 19 років, я вчилась. І ніколи не соромлюсь цього. Педагог – це окрема професія, це покликання, це талант. Маю на згадку про нього дві книжки з дарчими написами. Одну подарував на початку співпраці зі словами «Шановна Валентино Іванівно! Щасти Вам на новому шляху» , а на другій через рік написав: «Дорогій Валентині Іванівні на відзнаку мого високого поважання і незламної дружби.» Він зрозумів мою учнівську незрадливість, і з його легкої руки я почала викладати самостійно майстерність актора на курсі Володимира Олександровича Неллі. Це був майстер енциклопедичних знань, великого режисерського та педагогічного досвіду, геніальний в оцінках і при цьому людяний.

Дві правди і одна особистість

Станіславський зроду-віку не закликав до побутової правди. Це люди малообдаровані таке вигадали: роби як в житті. «Як в житті» може робити будь-хто. Ми всі в житті граємося, дуріємо, мавпуємо, але ж це не майстерність актора. В актора має бути в першу чергу яскрава уява та природна здатність зробити уявне реальністю. І вільна акторська імпровізаційна поведінка відрізняється від побутової певною роздвоєністю. Виконавець контролює інструмент, який працює. В цьому складність і в цьому радість творчого процесу. Доки ти не піднімешся на той другий поверх, доки не повіриш у художню правду як у справжню, туди, де народжується зовсім інше самопочуття, ти не актор. Якщо актор підлаштовується під життя – це домовина для нього. Але спробуй піднятися на той другий поверх! Безумовно, там інша, духовна реальність. Чому поет схоплюється вночі й пише? Бо йому щось нове відкрилося. Здавалося б, хто не знав відкриту Стані-славським єдність психічних і фізичних процесів, певний спосіб існування психіки! Однак, коли ми починаємо зі студентами психотренінги, то з яким трудом дається нібито елементарне, те, що всі в теорії добре знають. Часто буває: студент відчув й одразу втратив. Дві години працював, тільки що впіймав, уже тримав, і ось випустив, пролетіло мимо. Мені важливо, щоб вони усвідомили, ЩО вони осягають. Вони осягають у собі особистість. Це потрібно для будь-якої ролі. Я зіграла багато ролей дурних і легковажних жінок. Актор мусить вміти бачити, вміти чути, не закриватися, як інші, від поганого (бо мені це не потрібно). Бути відкритим – це шлях у вигадку, це крок до вищого. Студент деколи каже: «А хіба я не побачив?». Але уявіть собі: лежить 20 копійок. Якщо вам не вистачає саме стільки, щоб доїхати додому, їх побачите не так, як тоді, коли дуже поспішаєте і є гроші. Важливий не сам факт бачення, а ставлення до того, що ви помітили. А ставлення буде, якщо є особистість. Глибина реакції в актора має бути від Бога. Коли актор, який грає дурня, осягає його спосіб мислення, те, ЯК дурень думає, йому вдається ця роль.

Марна праця зараз говорити: «Ми далеко від Станіславського». Хто далеко від Станіславського – той далеко від себе. А останніми роками навіть від розумних людей можна почути, що Станіславський тільки зібрав те, що було до нього. Правильно, він зібрав, вивчив природу людини та природу актора і дав вам у руки.

В мене один знавець запитує: «Ну, професоре, яка в тебе тут дія, що ти зараз робиш?» «Не знаю», — кажу, – легше визначити завдання». Моє завдання – навчити студента, передати свій досвід. Один зробить маленький крок, а я хвалю його не знати як, а хлопчика лінивого, який може в десять разів більше, я сварю. Щоб змусити актора працювати, треба одразу вести його у вимисел, бо коли він уже скуштував маленької побутової правдочки, то впирається, не хоче. Актор має бути достовірним, але у вимислі.

Небезпеки куцої розкутості

З 1973 року маю статус художнього керівника акторського курсу. За 33 роки маю чимало випускників, а час ставить нові запитання. Ще недавно важко було зняти у студента м’язові та психологічні затиски, а сьогодні вже важко зібрати його розхристані почуття, відверто оголене тіло. Відкритий живіт, наприклад. Це ж ознака довіри, інтимності. Як інтимна, так і соціальна культура людини нині спрощена, а емоційні сприйняття сучасника – куці, лиш позначені, слідові реакції штучно перервані. Отже, народжуємося заново – і тоді відкриваються зболені серця та громадянські пристрасті, болісна потреба у прекрасному, що прагне духовних одкровень. Так важливо зберегти у них це світосприйняття, не віддати на поталу моді, яку чомусь звуть європейською.

За якою Європою ми поспішаємо? За тою, що зібрали з усіх європейських смітників? В Європі дорослі тільки глибокої ночі дивляться те, що наші діти дивляться зранку.

Ми знищуємо перспективу нашого драматичного мистецтва, яке розповідає про душу людини, про стосунки людей, про складність характерів, про зіткнення різних натур. Коли кажуть, що українська режисура почалася з Леся Курбаса, то це неправильно. А що ж таке був наш театр корифеїв? Чомусь же Чехов запрошував працювати Заньковецьку у театр, що мав світову славу.

Театральний педагог – професія жертовна, треба навчитись забувати про себе і бачити тільки студента, особистість. Я щаслива, що в цьому себе знайшла. Колись мені снилися мої ролі (адже роль оселяється в тобі й живе сама собою), а тепер сняться студенти – приходять із своїм болем, відчаєм, радощами. Приходять не лише уві сні, не лише у свята, приходять, коли мені важко. Отже, є учні.