У фільмі «Водій для Віри». Режисер Павло Чухрай. 2004.

Олена Бабенко – актриса театру і кіно. 2000 року закінчила ВДІК (майстерня Анатолія Ромашина). Грала в антрепризних виставах – «Оглянься у гніві» за Олбі, «Ліжко» за Яхонтовим. Знялася у фільмах: «Копійка» І. Диховичного, «Срібне весілля» Н. Родіонової (2 сер., телевізійний), «Каменська – 1» Ю. Мороза (серіал), «Водій для Віри» П. Чухрая, «Бляха» Дениса Наймана, «Чортове колесо» Віри Глаголєвої, «Андерсен. Життя без любові» Е. Рязанова, «Моя мама Інді» О. Кириєнка.

– Ви знялися в головній ролі у російсько-українському фільмі «Водій для Віри» Павла Чухрая, дія якого відбувається в Севастополі. Як вас знайшли і як вам працювалося? Фільм досить відомий, і я запитую про це, користуючись нагодою, що ми зустрілись на МКФ «Ялта-2006», та ще й як члени журі.

– Знайшли, як зазвичай буває, викликали на проби, дали прочитати сценарій, якісь дві сцени записали на камеру. Нічого виразно цікавого, за винятком того, що мене попросили прийти без макіяжу. Потім місяць чи півтора – мовчання.

– Ви були раніше з Павлом Чухраєм знайомі?

– Ні, навіть на перших двох пробах його не бачила, спілкувалась з асистентом по роботі з акторами. Потім мені повідомили, що проби мої сподобалися режисерові, але мій вигляд залишав бажати кращого, оскільки я була схожа на підлітка. Очевидно, це моя органіка, і якщо її не прикрашати, то так і виходить. Зустріч із Чухраєм – це вже зйомки проб, я вже прикрасилась, ідучи на цю зустріч. Третій етап – пробували сцену з дублями, репетиціями, по-справжньому. І знову після цього довге чекання, а потім зателефонували, щоб приходила підписувати контракт. Закулісну історію знаю погано, за винятком того, що претенденток було багато.

– Віра – складний характер, вона і бунтар, і жертва, і добра, і зла. Ваше ставлення до героїні? Чи ви розуміли її, адже це був інший час, кінець 1950-х.

– Мені її було шкода. Той час я знаю тільки за фотографіями своїх батьків, дуже люблю роздивлятися чорно-білі фотографії, і той час для мене пов’язаний з моїми батьками. Та все одно я в тому світі росла, правда, жила я в іншому, аніж моя героїня, місці (Сибір), то було інше соціальне коло. Згадала ось портрет Хемінгвея, який висів у кожному третьому домі. Та ще платівки. Ці дві деталі розбудили мене внутрішньо. А ще прості плюшеві іграшки. Котушного магнітофона в нас вдома не було, зовсім інші меблі, інший будинок. Шкода її було, але сценарій здивував тим, що не було однозначності характерів та визначеності в персонажах за ознаками «хороший – поганий», «добрий – злий», «негідник – чудова людина». Мені здається, вона і прозвучала так. Коли ти налаштовуєшся на людину, яка чинить щось погане, то розумієш, що не можна судити її, бо час був такий, обставини такі, бо не хоче так жити, а по-іншому. Це, звичайно, заслуга Павла Григоровича, доскіпливого й уважного, тонкого й розумного режисера, який має свій погляд і сам сумнівається. Така риса, як сумнів (у собі, в тому, що робиш), йому йде якраз на користь.

– Навіть не скажеш, адже відчуваєш, що фільм творила тверда режисерська рука.

– Це правда, бо в якомусь сенсі це мистецький подвиг: написав історію і сам її побачив, і втілив так, як її побачив, не звертаючи ні вліво, ні вправо.

– Не можу не запитати, як вам працювалося з Богданом Ступкою, вашим батьком у фільмі?

– З Богданом Сильвестровичем ми зустрілися на «Мосфільмі», він приїхав приміряти костюм, грим. Мене привели до нього (він сидів у домашньому одязі): «Знайомся, твій тато, Богдан Сильвестрович Ступка». Я сказала: «Тату, здрастуй!». Він відповів: «Здрастуй, доню». Я сіла йому на коліна і нас в цей момент сфотографували, ми подружили з трьох секунд. Звичайно, він відомий актор, чудовий партнер і людина. Була сцена, коли він б’є мене по щоці, а ми її разів 20 репетирували і стільки ж знімали. Ляпасів я дістала достатньо, а режисер вимагав повної віддачі. Богдан Ступка бив професійно в одне й те саме місце з однаковою силою, тому на п’ятий раз я уже перестала відчувати. До речі, це важливий і делікатний момент, і добре, коли партнер думає про іншу людину. Тут все було в порядку, і після закінчення зйомки він запитав: «Доню, ти яке любиш – біле чи червоне?». Ввечері він приніс мені пляшку білого вина, це був вияв турботи. Він чудовий актор, вищою мірою професіонал, який в секунду сміється, в секунду плаче – це талант від Бога.

– Фільм вдалий акторськими роботами, вони запам’ятовуються. А тепер – про інші ролі. У нас ідуть російські телесеріали, в прокаті – російські фільми, але небагато таких, щоб їх відстежувати й оцінювати. А що ви після Віри зіграли?

– Минулого року – фільм «Жесть» («Бляха») – психологічний трилер, експеримент, знятий молодим режисером з Петербурга Денисом Найманом у незалежній компанії Є. Бакшієва. Рік тому ми привозили цю картину до Києва, вона йшла малим прокатом.

Крім того, я щойно закінчила зніматись у фільмі Ельдара Рязанова «Андерсен. Життя без любові». Біографічний, у який вплетено фрагменти казок. Я грала Генріетту, подругу письменника, з якою він познайомився в юності і яка впродовж його життя була йому найкращим другом, агнелом-хранителем. Він з нею радився, давав читати свої казки, у своїх листах він називав її «мій сонцесяйний ельф». Вона для нього була Гердою, а він був Каєм. Але в неї був фізичний недолік – горб. Мені було цікаво, кажуть, що ми одержали високий бренд.

– А як з епохою Андерсена?

– Старались, але не вдалося зняти в Данії – занадто дорого. Та привезені звідти фото ні в яке порівняння не йдуть з тим, що доводилось знімати. Знімали в Петербурзі, в Шереметьєвському палаці у Москві.

Недавно я знялась у фільмі Віри Глаголєвої «Чортове колесо», в основі якого – любовний трикутник. Хочу згадати і про те, що ваш український режисер і актор Ігор Черницький у Москві зняв серіал «Юнкери», три перших його фільми повністю присвячені О. Купріну. Це моя перша зустріч з класикою, чим я горжусь. Я доторкнулась до найкращого твору Купріна, зіграла Шурочку, яка для мене духовно споріднена з Анастасією Пилипівною. Зараз ця телевізійна картина на стадії озвучення. Ще знялась у фільмі «Ленінградець». Одне слово, є робота. І нарешті моя найновіша роль – у фільмі вашого Олександра Кириєнка «Моя мама Інді». Знімались чудові актори – Домогаров, Балуєв. Режисер Кириєнко (не можу не сказати цього), на мій погляд, дуже перспективний режисер. В тому сенсі, що його справді хвилює, як виразно, без зайвих зображальних викрутасів розповісти людську історію, щоб донести її смисл.

– Про це свідчить і його режисерський дебют «Помаранчеве небо». На тлі відомих усім подій він розповідає любовну історію. Цікаво подивитися його другий фільм, який він без паузи знімає услід за першим.

– Він розвивається. Можу сказати абсолютно точно.

– Якщо йому вдалося запросити до себе таких акторів, то це про щось говорить.

– Звичайно, хоча це половина справи. Заслуговує на повагу те, що людина бачить, знає, розуміє. Це добре.

Я вважаю, що мистецтво – річ суб’єктивна. В наш час, коли ставиться запитання «Що ми хочемо розказати?», а не «Чим будемо дивувати?», це дуже важливо. Знімали фільм у Криму, Єгипті. Були люди, які нам повірили і вклали гроші. Мені творчий процес був приємний, чудова знімальна група. Робота над фільмом завершується, і сподіваюсь приїхати до Києва на прем’єру.