2006 рік позначений кількома сумними і веселими ювілейними датами в гуманітарній сфері України, що стосуються й театрального мистецтва і які чомусь не зауважені не тільки урядовими структурами (як от Комітет з питань культури і духовності Верховної Ради України, Міністерство освіти і науки, Міністерство культури і туризму та ін.), а й нашою періодичною, передусім науковою пресою.

18 травня минуло 130 років від того дня, коли російський імператор Олександр ІІ під час купання в цілющих водах на курорті в німецькому місті Емс (1876 р.) завізував «Висновки» ним же утвореної ще 1875 р. «Особливої Наради» (голова – міністр внутрішніх справ А.Тимашев, члени – міністр народної освіти Д.Толстой, обер-прокурор Святійшого Синоду К.Побєдоносцев і голова Київської Археологічної Комісії М.Юзефович) «для пресечения украинофильской пропаганды». Ці таємні «Висновки Особливої Наради» отримали в історіографічній літературі умовну назву «Емський указ», хоч насправді ніякого указу не було, через що в «Українській радянській енциклопедії» (першого і другого видань) цей документ було названо «Емським актом». Але традиція утвердила цю штучну назву – «Емський указ». Серед репресивних заходів щодо української мови був і такий: «Заборонити також різні сценічні твори і читання малоросійською мовою, а рівно й друкування нею текстів до музичних нот».

В умовах владної кризи в Росії у 1880–1881 рр. постало питання про скасування «Емського указу». Для вирішення цього питання новий імператор Олександр ІІІ створив нову «Особливу Нараду» в оновленому складі (голова – новий міністр внутрішніх справ Н.Ігнатьєв, члени – міністр державного майна М.Островський, новий міністр народної освіти Д.Сольський, той самий обер-прокурор Синоду К.Побєдоносцев і новий начальник Головного управління в справах друку П.Вяземський). До цілковитого скасування «Емського указу» не дійшло, усе звелося до половинчастих рішень. Щодо українського театру було записано: «Пункт третій роз’яснити в тому сенсі, що драматичні п’єси, сцени і куплети малоруським наріччям, які дозволені до вистав за попередніх часів драматичною цензурою і які можуть бути знову дозволеними Головним управлінням у справах друку, можуть виконуватися на сцені, однак з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернатора, а в місцевостях, не підпорядкованих генерал-губернаторам, – з дозволу губернаторів». Окремо застерігалося: «Зовсім заборонити улаштування спеціально малоросійського театру і формування труп для виконання п’єс і сцен виключно на малоруському наріччі». Доповідь «Особливої Наради», яка сформулювала ці пункти, цар Олександр ІІІ затвердив 8 жовтня 1881 р., а Міністерство внутрішніх справ розіслало 16 жовтня того самого року усім губернаторам таємний циркуляр з викладом основних положень санкціонованої царем «Доповіді Особливої Наради».

Таким чином, дозволяючи підконтрольне місцевій владі виконання українських п’єс, російський уряд заборонив саму ідею окремого, одномовного українського театру. В подальші роки царизм спеціальними інструкціями робив дедалі жорстокішою дію нескасованого «Емського акту». Однак джина з пляшки випустили: існування українського театру навіть у такому обкраяному вигляді було дозволене. Від того часу минуло 125 років. Упродовж перших двадцяти п’яти років із них діяли російсько-українські трупи, серед яких вирізнялись своєю високою мистецькою культурою ті, на чолі яких стояло гроно корифеїв першої генерації – М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, Г. Затиркевич-Карпинська.

Маніфест імператора Миколи ІІ від 17 жовтня 1905 р. автоматично зупинив дію «Емського указу». А 15 вересня 1906 р., тобто 100 років тому, у Полтаві почала свою діяльність Трупа українських артистів Миколи Садовського, яка у березні 1907 року була стаціонована в Києві, в орендованому М. Садовським приміщенні Троїцького народного дому і якій судилася виняткова новаторська роль в українському театральному процесі перших двох десятиріч ХХ ст.

Нарешті, 13 грудня нинішнього року минає 150 років від дня народження Миколи Садовського – одного з найвидатніших діячів українського театру останнього двадцятиріччя ХІХ століття і першої третини віку ХХ.

До наведених вище ювілейних дат життя і діяльність М.Садовського мають прямий стосунок. Адже він дебютував на професіональній сцені як актор російської провінційної трупи Г.Ашкаренка у 1881 р., на п’ятому році офіційної дії «Емського указу», але в період, коли вже з’явилася надія на викорінення цього «сухого пня», як назвав І.Франко «Емський указ». Саме М.Садовському поруч з М.Кропивницьким глибокої осені 1881 року пощастило здійснити перетворення трупи Г.Ашкаренка з російської на українську. 80–90-і роки ХІХ ст. – це період тріумфу М.Садовського як видатного актора, режисера і антрепренера «театру корифеїв», що виріс у суміжних мистецьких школах М.Кропивницького і М.Старицького.

Восени 1906 року М.Садовський, якому минало п’ятдесят років, мав би відзначати 25-річчя своєї сценічної діяльності (дні народження тоді не було прийнято відзначати, а тільки іменини), але це відзначення він переніс на березень 1907 р., коли отаборився в Києві, у Троїцькому народному домі (тепер тут – Київський театр оперети). Про блискучий період діяльності М.Садовського на чолі своєї трупи, стаціонованої в Києві, ціле дослідження написав один з його учнів – видатний режисер, актор і театрознавець Василь Василько, що видане окремою книжкою «Микола Садовський та його театр» 1962 року в Києві. Було ще видання «Микола Садовський у спогадах сучасників», приурочене до 125-річчя від дня його народження (1981 р.). Протягом останнього десятиліття з’явилися праці, в яких простежується останній період життя і діяльності М.Садовського, а саме — його праця на чолі Державного театру Української Народної Республіки (1919–1920 рр.; Кам’янець-Подільський, Вінниця) та на посаді директора т. зв. Руського театру Товариства «Просвіта» (Ужгород, 1921–1923 рр.), який він перетворив із першого українського аматорського театру на Закарпатті (заснованого 1920 р.) на перший український професіональний театру в цьому краї.

Фундаментальної монографії про все життя і всю творчість М.Садовського досі немає. У радянський час це було неможливе, бо ж для більшовицького режиму М.Садовський хоч був і прощеним у 1926 р., в період т. зв. українізації, але все ж таки «грішником», «блудним сином», якого врятувала від репресій 30-х років його «своєчасна» смерть у 1933 році.

Здавалося б, незалежна Україна має «воздати» великому митцеві і справжньому патріотові бодай з нагоди знаменної дати – його 150-річчя. У недавні радянські часи таку дату, незважаючи на «гріхи», було б занесено до міжнародного календаря ЮНЕСКО в Парижі, був би створений ювілейний комітет, антибільшовицька діяльність М.Садовського була б замовчана, емігрантський період (1920–1926 рр.) був би названий фатальною помилкою, яку він зрозумів і, покаявшись, повернувся на Радянську Україну (це з тодішньої офіційної фразеології), але ювілей відзначили б.

Сьогодні ж М.Садовський підданий обструкції. Ювілейний комітет для відзначення 150-річчя М.Садовського досі (жовтень) не створено.

Мені нещодавно стало відомо, що ніхто з тих, кому належить, завчасно не потурбувався про замовлення для виготовлення поштової марки і маркованого художнього конверта до ювілею М.Садовського. Це вже просто неподобство!

Втім, знайшлася одна добра душа, яка зробила до майбутнього ювілею чудовий подарунок. Це відомий наш письменник Юрій Хорунжий, який написав і видав роман під красномовною назвою «Садовський садить сад – з Марією і без...» (Київ: Фенікс, 2005. – 392 с.). Видання здійснено за фінансової підтримки Київської державної міської адміністрації.

Вихід цієї книжки – подія не тільки в літературному житті України, а й у театральному, навіть у театрознавчому, бо хоч це й роман, все ж у ньому щонайменше художнього вимислу, сказати б, есеїстичний історико-біографічний твір з опертям на історичну правду, належним чином трансформовану в правду художню. Документальна основа цього твору настільки значна, що часом здається, ніби читаєш історико-театрознавче белетризоване дослідження, викладене не академічним науковим стилем, а літературно-художнім. Автор настільки вільно володіє конкретними фактами з біографії М.Садовського, настільки вміло вплітає їх у художню тканину свого твору, що йому майже не доводиться щось домислювати. Такий конкретний фактаж він почерпнув передусім з мемуарів самого М.Садовського: «Спомини з російсько-турецької війни 1877–1878 рр.» (1906 р.), «Мої театральні згадки» (1907–1930 рр.), досі ще не опублікованих спогадів «Підкарпатчина» (1924 р.), з листів М.Садовського (здебільшого ще не опублікованих) та листів до нього – тих, які збереглися в умовах постійних мандрів митця. Іноді автор використовує для внутрішніх монологів цілі шматки його, М.Садовського, текстів, подекуди й скорочених та відредагованих. Тоді ж, коли наводяться оцінки гри М.Садовського рецензентами, називає автора та джерело, звідки це взято. Це однак, повторюю, зроблено дуже коректно, настільки, щоб не перетворити свій текст на нудний науковий трактат.

Ю.Хорунжий вже має досвід в історико-біографічному жанрі як автор кількох романів, зокрема – «Борвій» (1987) про М.Старицького, який був не тільки видатним письменником, а й таким самим видатним театральним діячем.

Попередників у Ю.Хорунжого в історико-біографічній прозі про театральних діячів не так уже й рясно. Це всього-на-всього кілька творів, написаних і виданих у повоєнні десятиліття: «Повість про народного артиста» (1954 р.) – про П.Саксаганського і «Диво сім’ї Тобілевичів» (1965 р.) – про Івана, Миколу та Панаса Тобілевичів; (автор – Юхим Мартич); «Народна артистка» Володимира Суходольського (1961 р.) – про М.Заньковецьку; «Степи полинові» (1961 р.) та «Ой літав орел» (1969 р.) Миколи Смоленчука – обидва твори про М.Кропивницького; «Іван Карпенко-Карий» (1976 р.) та «Марія Заньковецька» (1978 р.), обидва – Івана Пільгука; «Гомін тривожних днів» (1986) Івана Пільгука,«Десять слів поета» Ніни Бічуї (1987 р.) обидва – про Леся Курбаса та деякі інші. Усі ці твори написані в умовах колишнього радянського режиму, а тому й позначені в деяких авторів тогочасним звихненим політизованим мисленням, у когось – застосуванням самоцензури з вимушеними купюрами у власній свідомості.

Дослідник проблеми історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення, на матеріалі творів про письменників) Б.Мельничук спостеріг: «Ріка історико-біографічної літератури середньої та великої епічної форми пливла в останні десятиліття двома основними рукавами, один з яких включав науково-художні, белетризовані, есеїстичного характеру біографії, а другий – художні твори, організовані за законами повістевої та романної структур» (Мельничук Б. Випробування істиною. – К., 1996. – С. 253).

Роман Ю.Хорунжого «Садовський садить сад – з Марією і без...» належить до першого типу історико-біографічної літератури. Художній домисел наявний у творі там, де подаються описи природи, де «реконструюються» діалоги між героями твору, що відповідають, однак, історичним документам.

У назві твору автор дуже винахідливо застосував метафору «Садовський садить сад» зі стилістичними засобами алітерації і тавтології. Образ саду, який виплекали М. Садовський і М. Заньковецька, проходить через весь твір, про цей сад згадує М. Садовський навіть в еміграції, перебуваючи на Закарпатті, і пише про нього в листі до М. Заньковецької, цікавлячись, чи плодиться ще на хуторі в Жердовій посаджений ними сад..., чи живі їхні подоби – верба і тополя? Невже встояли супроти бур? Їхній сад – це український театр, якому обоє присвятили своє життя.

З особливою делікатністю виписано в романі взаємини між М. Садовським і М. Заньковецькою – складні, позначені передусім явними зрадами М. Садовського. Усвідомивши свій гріх перед прекрасною жінкою і геніальною артисткою, він волів зійтися з нею на старості літ, та, однак, Заньковецька, для якої Садовський залишився єдиною великою любов’ю на все життя, образи не пробачила.

З роману М.Садовський постає як великий митець-актор, режисер, організатор театральної справи, але не менший він патріот. Ю.Хорунжий не приглушує цих якостей Садовського, як це мусив би зробити двадцять років тому, а, навпаки, розкриває на всю потужність цю рису свого героя, ілюструючи її конкретними фактами з його життя, документальними свідченнями.

Попри широку обізнаність автора з конкретикою життя і творчості М.Садовського і М.Заньковецької та з суспільно-політичними реаліями, в яких вони діють, не обійшлося, на жаль, без окремих промахів. Наприклад, автор некритично повторює застарілу, давно, ще у 20-х роках спростовану видатним театрознавцем Петром Руліним легенду про те, що «дворянин» Г.Ашкаренко (насправді він не належав до цієї суспільної касти) з намови М.Садовського і М.Кропивницького (обидва у 1905–1906 рр. сперечалися у пресі, кому з них належав пріоритет ідеї) добився пом’якшення дії «Емського указу», а отже – дозволу на українські вистави. Як уже викладено на початку цієї статті, все було не так просто, не так романтично, хоч така легенда проситься, звичайно, до художнього твору. Але ж автор узяв собі за принцип суворо дотримуватись історичної правди!

Чи, скажімо, твердження, що Садовський читав у альманасі «Рада» (1883 р.) поезії Афанасьєва-Чужбинського, надруковані під псевдонімом Хрущ. Насправді ж ще у 70-х роках ХХ ст. цю версію спростували наші літературознавці: псевдонім Хрущ належав іншій особі – поетові Миколі Жуку.

Чи твердження про те, що київський генерал-губернатор Дрентельн у 80-х роках ХІХ ст. очолював губернію (а треба ж: генерал-губернаторство!), до якої нібито належали Київська, Полтавська, Чернігівська, Подільська та Волинська губернії. Насправді київському генерал-губернаторові підлягали тільки Київська, Подільська (з центром у Кам’янці-Подільському) і Волинська (з центром у Житомирі) губернії, по-тодішньому – «Юго-Западный край», тобто вся Правобережна Україна. А Полтавська і Чернігівська губернії, тобто колишня Малоросія, підлягали Дрентельнові тимчасово, за сумісництвом.

Не відповідає історичній правді описаний Ю. Хорунжим епізод розлуки М.Кропивницького зі М.Старицьким навесні 1885 року. Не було відвертої розмови між ними про причину розлучення. Ситуацію інакше описав М.Старицький у відкритому листі до редакції петербурзької, суворінської, газети «Новое время» від 7 листопада 1887 р. (Див.: Старицький М. Твори у 6 т. – К., 1990. – Т. 6. – С. 469–470). Після розколу трупи М.Старицького на дві М.Кропивницький зі своєю трупою почав виступи не в Миколаєві, а в Єлисаветграді (Див.: Меженко Ю. Хронологія артистичної діяльності М.Л.Кропивницького // Марко Лукич Кропивницький: Збірники статей, спогадів і матеріалів. – К., 1955. – С. 400).

З приводу вистави «Наталка Полтавка», на якій був цар Олек-сандр ІІІ у Маріїнському театрі в Петербурзі у 1886 р., автор пише: «Залунало уперше зі сцени царського театру: «Віють вітри, віють буйні...». Насправді «Наталка Полтавка» йшла кілька разів на сценах імператорських театрів у Петербурзі у 30–50-х роках ХІХ ст., щоправда, без присутності царя, а в 1863–1864 рр. в Маріїнському театрі йшла українська опера «Запорожець за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського.

У переліку Лисенкових опер, які М.Садовський поставив за участю самого композитора, автор називає оперу «Тарас Бульба». Але ж відомо, що ця опера за життя композитора не зазнала сценічного втілення і була вперше поставлена у 20-х роках ХХ ст.

Відомого у Києві на початку ХХ століття режисера Григорія Матковського названо Олександром.

Авторкою п’єси «Стара шахта», яку ставив М. Садовський у своєму київському театрі, була не «Деле Граціє» (викривлене прізвище австрійської письменниці), як повторює услід за В. Васильком автор роману, а італійська письменниця Грація Деледда. Цю помилку вже давно виправлено в літературознавчих і театрознавчих виданнях 70–90-х років ХХ ст.

Неправильно твердить автор, що Олександр Загаров заснував у Києві Перший державний український драматичний театр. Насправді О.Загаров очолив у 1918 р., за гетьманату, новозаснований Державний Драматичний Театр, який більшовики у 1919 р. з’єднали з Молодим театром і назвали Першим театром Української Радянської Республіки імені Шевченка (причому ця назва стосувалася в ті часи приміщень, а не самих колективів). До речі, не відповідає дійсності й твердження, що Олександр Загаров «колись грав у Садовського». Неточним є твердження і про те, що трупа М. Садовського у 1919 р. в Кам’янці-Подільському дістала назву «Державний театр Української Директорії», бо насправді він називався Державним театром Української Народної Республіки.

Таких і дрібніших посторінкових зауважень ще чимало, їх автор врахує при перевиданні книжки. А така книжка потребує ще не одного перевидання, бо вона є істотним збагаченням української історико-біографічної літератури, має високу мистецьку цінність і несе широку інформацію про український театр кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. і зокрема про його найвидатніших діячів – М.Садовського та М. Заньковецьку.