– Олено Миколаївно, які проблеми документального кіно, на ваш погляд, нині найзлободенніші?

– Одне з актуальних питань – використання хроніки в сучасних документальних фільмах. Україна, долучившись до Європейської Бернської конвенції з авторських прав, повинна діяти в її рамках. У нашій державі закони щодо авторських прав ухвалено, а механізми захисту не розроблено. Телеканали постійно користуються архівними матеріалами нашої студії (які зберігаються у Центральному державному архіві кінофотофонодокументів ім. Г.С. Пшеничного), але при цьому до нас, носіїв авторських прав, ніхто не звертається. Приблизно з 1994-го в копірайті фільмів, знятих нашими фахівцями, зазначається тільки Міністерство культури. У такий спосіб останнє позиціонує себе як Замовника (читайте: Власника) цих робіт, студія ж перейшла в ранг виконавців.

Друга проблема: розпочинаючи роботу над тим чи іншим фільмом, ми купуємо авторські права в його режисера, автора сценарію, оператора, а згодом, здаючи роботу, передаємо ці права Замовникові. Міністерство воліє, щоб студія займалася і розповсюдженням фільмів, обіцяючи, що в момент підписання угоди між студією й дистриб’ютором чи покупцем (якщо нам поталанить його знайти) віддасть частину авторських прав на реалізацію. Розмір цієї частки – (30–40) %. Проте, навіть переконавши Міністерство залишити нам, скажімо, 80 % від реалізації, ми все одно залишимося в програші, бо телеканали пропонують за один фільм 60 гривень, у кращому випадку – 500. Нині фільми ліпше віддавати безкоштовно (заради реклами студії).

– А роботи, зняті до 1994-го, – це чия власність?

– Буквально вже в наші часи нас повідомили, що існує документ, який засвідчує право власності Міністерства й на фільми, зняті до 1994-го. Одначе, копірайт у ті часи (до 1994-го) належав студії, і фактично кожен фільм чи кіножурнал фінальними титрами засвідчував: «© Українська студія хронікально-документальних фільмів». Нічого не поробиш, виходить, ми вже не власники.

– Які завдання ставить держава перед вашою студією, скажімо, на рік?

Щороку студія на базі сценаріїв авторів, журналістів, молодих режисерів формує план проектів. Експертна рада Міністерства розглядає пакети з проектами і приймає рішення щодо кожного з них, рекомендуючи (або ні) до виробництва.

На 2008-й рік Міністерство затвердило виробництво п’ятнадцяти документальних фільмів і одного художнього. Кошти ж надходять із запізненням, а у випадку кількох стрічок справа не дійшла навіть до підписання контрактів (попри те, що фільми затверджено Колегією Міністерства, Тендерним комітетом й Міжвідомчою комісією).

– Який відсоток із запланованого на рік виконуєте? Які творчі кадри при цьому задіяні?

– Виконуємо близько 60 % запланованого. Цього року організація своїм коштом (основне фінансування досі не розпочалося) вже випустила чотири запланованих фільми, щоправда, водночас накопичила борги.

Нещодавно свої проекти презентували наші метри: Анатолій Сирих («Михайло Грицюк. Не плач за мною, Аргентино!»), Павло Фаренюк («Чому білий птах із чорною ознакою»), Михайло Ткачук («Щаслива Настуня»), Сюзанна Шаповалова («Шлях до зцілення. Сповідь»), Ганна Яровенко («Фієста») та ін. Працюємо і з молоддю, позиціонуючи студію як майстерню дебютів. На початку 2000-х вдало стартували молоді режисери: Максим Сурков («Томен. Кольори життя»), Олесь Санін («Гріх. Камінний хрест» та «Різдво»), Марина Кондратьєва («Сто років у пошуках самотності»), Валентин Васянович («Старі люди» та «Проти сонця»). Останніх два роки вийшли дебютні роботи Інни Дернової («Аксіома кохання»), Наталі Бондаренко («Олег Пінчук. Скульптор»), Миколи Воротинцева («Під тінню мансард»), Артема Сухарева («Замки України»). А Наталка Патракова, Тарас Кушнір, Наталка Блищик, Олексій Росич тільки готуються створити свої фільми впродовж цього року.

– Як у сучасних комерціалізованих умовах фільмовиробництва працюєте з молодими режисерами?

– Для документалістів є добрі новини. Виробництво художніх фільмів (навіть тих, які знімають за держзамовленням) нині підпорядковується продюсерській системі (держава лише частково фінансує ці роботи), тоді як виробництво документального кіно базується на стовідсотковому державному фінансуванні (треба лише змиритися: кошти надходитимуть із великими затримками).

Знайти молоду креативну людину, яка прагне працювати на державу, а не на комерційну структуру, легко, а запропонувати їй належні умови й не пролонговане на роки фінансування вдається не завжди. Міністерство, надаючи фінансову підтримку держстудіям, має змінити свій підхід, бо, чекаючи на кошти, молоді люди знаходять нові теми, заробітки, зрештою, реалізують себе в інших проектах.

– Чи зверталися молоді режисери, які, знайшовши кошти для виробництва, прагнули дебютувати у вас, адже назва студії – уже бренд?

– Такі випадки трапляються. Але справа в тому, що нам потрібні такі закони та пільги, як хоча б у російських кіновиробників. Віддамо належне Ганні Павлівні Чміль, яка намагається переконати можновладців узаконити квоту на демонстрацію вітчизняних фільмів на телеканалах, а також відрахування певного відсотку від показу іноземної продукції на розвиток українського кіновиробництва. У країнах Балтії, наприклад, прийнято закон «Культур-капітал»: виробники шкідливої продукції (тютюнова, лікеро-горілчана галузі, а також гральний бізнес) «спокутують» свої дії, перераховуючи на розвиток культури країни певний відсоток від прибутку. Такий закон не завадив би й нам…

– Якими ще напрямками, крім створення документальних і художніх фільмів, опікуються ваші колеги?

– Створюємо проект «Кінолітопис» (куратор – Олена Завгородня): регулярно фіксуємо важливі події в житті країни, накопичуючи літописний матеріал. З 2008-го щомісяця знімаємо по два сюжети про Голодомор: шукаємо свідків, записуємо їхні розповіді. Здаємо одну годину запису (як вихідний матеріал) і, власне, 20-хвилинний сюжет. Свідки Голодомору представляють епоху: знають і колективізацію, і війну, і післявоєнні випробування, тому ми вирішили записувати всі їхні спогади. «Долі» – цикл, який об’єднає такі оповіді (кожна – десятихвилинна). Міністерство нас підтримало, а фінансування немає.

Власне, тему Голодомору ми порушили давно: Павло Фаренюк, «Ой, горе, це ж гості до мене» (1989), Микола Лактіонов-Стезенко, «33-й, свідчення очевидців» (1989)... Телебаченню, яке лише нещодавно почало знімати про ці події, легше – воно показує свої стрічки, а студія, завершивши фільм, не має змоги презентувати його загалові. Телеканали ж не пропагують українських фільмів.

– Телебачення не поінформоване про роботи вашого колективу чи йому невигідно їх демонструвати?

– Гадаю, і те, й інше. Кожний стабільний канал має власну редакцію документальних фільмів (виходить: ми – конкуренти). Проте чимало картин студії могли б стати в нагоді телеканалам. Зокрема, стрічка «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів», знята впродовж перших днів трагедії (режисер Володимир Шевченко). Донині, порушуючи чорнобильську тему, режисери різних телекомпаній використовують кадри з цього фільму (наче з класики), але нашій студії та нащадкам авторів картини при цьому чомусь нічого не відшкодовують. За дозволом працювати з фільмом зверталися лише два державних канали. Зрештою, ми безкоштовно надали матеріали обом. До 20-річчя трагедії Міністерство замовило нову редакцію стрічки. Свого часу, щойно фільм було завершено, його купили 132 країни світу, і лише Україна, яка його зняла, впродовж 20 років не мала перекладу державною мовою. Українською озвучив Андрій Піддубинський, проте ми зазначили в титрах і те, що у фільмі 1986 року текст читав Микола Олялін (його робота – одна із сильних сторін картини).

– Яких змін нині зазнає організація? Хто їх ініціює?

– Новий керівник – Андрій Крижанівський – розпочав ремонтні роботи приміщень. Завдяки його зусиллям винаймаємо три відеомонтажних комплекси безпосередньо на території студії (раніше цехи наймали в різних районах міста). Крім того, він запросив молодих фахівців: відеоінженерів, керівників виробництва, прес-аташе та ін.

– Які теми сьогодні актуальні для документального кіно?

– Студія завжди була в авангарді тем. Ми, наприклад, першими порушили на екрані теми легалізації Греко-католицької церкви, репатріації західно-українських земель. Олександр Коваль у 1990-ті зняв одразу чотири фільми («Заповіт Йосипа Сліпого», 1993 – 1995), в яких об’єднав теми УПА, Голодомору, переселення до Сибіру українського селянства й інтелігенції… Дехто лише сьогодні заглиблюється в ці питання. Загалом ми не виокремлюємо певні лоти, бо фіксуємо історію України. Нас цікавить усе.

Дебютанти торкаються як історичних тем, так і мистецьких. Зокрема, сьогодні в роботі: фільм «Надія живе в клітині» про інноваційні розробки професора Віталія Кордюма, стрічка про Олену Телігу «Душа в червоній амазонці», картина про Марію Стеф’юк «І я знову лечу до сонця»...

– Чи вбачаєте у своїй роботі певну духовну місію: колектив студії чи не єдиний, спроможний створювати справді гостросоціальні фільми?

– Ми, звісно, хотіли б залишитися в історії як носії такої місії, але ніхто не в змозі монополізувати ту чи іншу тему. Інша справа, чи стоїть за тими, хто знімає, як ви говорите, бренд, школа, традиції української кінохроніки?

– Положенням «Про державну підтримку кінематографії України» підтверджено рішучий перехід нашого кіно в продюсерську систему координат. Як при цьому почуваєтеся?

– Якщо держава вважає за потрібне утримувати державні студії, вона має гарантувати їм гідне фінансування.

Скажімо, у Великобританії держава фінансово не підтримує діячів мистецтва, проте в цій країні працюють закони про меценатство. У Франції пошуком грошей для кіно переймаються тільки професійні продюсери, і продюсером вважають лише того, хто вклав у проект не менше 15 % власних коштів. Наша ж держава з кіновиробниками кокетує: «Знаходьте кошти й можливості самі». За чинної системи такі пошуки безнадійні.

До 1991-го на студії працювала замовницька редакція. Раніше держава опікувалася культурним розвитком громадянина: практично кожне підприємство отримувало (нехай і невеликі) кошти на освоєння, зокрема просвітницьких та культурологічних програм. За радянських часів до нас зверталися різні організації, замовляючи ті чи інші фільми. Так, нині замовлень немає, але ми все одно працюємо, бо маємо ідеї й потребу їх реалізувати.