Ідентичність, у тому числі і національна, перетворюється з даності в завдання. В контексті українського суспільства ця проблема є актуальною, оскільки все частіше у чужому бачать більше ідентичності, ніж у своєму автентичному. І наскільки коректно взагалі використовувати такі поняття як автентичність, національна культура, український менталітет, якими нині так часто спекулюють публічні особи?

Поряд з цим спостерігаємо іншу тенденцію, яка особливо яскраво виражається в культурі, – повернення до національних традицій. Так, нещодавно в Україні започаткували День вишиванки, щороку проводиться чимало етнофестивалів, зростає кількість українських етногуртів, є й новинки кінематографа на національну тематику («Запорожець за Дунаєм», «Богдан Зиновій Хмельницький»). Театр звертається до бароковості, містеріальності, вертепності, а також не цурається інсценізацій української класики.

Нещодавно на сцені театру ім. Івана Франка з’явилася вистава П.Ільченка «Кайдашева сім’я». Це перша постановка повісті І. Нечуя-Левицького у франківців. «Кайдашеву сім’ю» часто називають знаковим твором для розуміння характеру українця, тому її інсценізація є відповідальною роботою, певним ризиком для театру. Адже перекласти твір класика реалізму сценічною мовою в час пошукового експериментального театру – справа, що вимагає вдумливого творчого підходу. Франківці пішли шляхом найменшого спротиву – етнографічні замальовки сільського життя супроводжує майже дослівне відтворення тексту І.Нечуя-Левицького. Що ж, на те він академічний театр. Звісно, ніхто не чекав надсучасних інтерпретацій, але все ж головна думка класика, така актуальна й сьогодні, загубилася, певно, серед жартів і сварок. У повісті теж багато комедійних сцен, але після того, як сміх відзвучить, у душі залишається смуток. У виставі ж не вдалося досягнути балансу між філософствуванням та балаганом, тому глядачі, сміючись, не розуміють, чому і над ким сміються. Нечуй-Левицький говорив не про селян із веселою вдачею, які тільки й роблять, що жартують, сваряться, п’ють горілку і пліткують, а про невміння зрозуміти, вибачити, дійти згоди і мирно жити в одній родині. І в одній країні – додаємо ми сьогодні, ставши свідками безглуздих суперечок на українському політичному Олімпі.

На кону за допомогою сценографії, костюмів, обрядових дійств майстерно відтворено колорит доби. Роль декорацій відіграють три картонні будиночки-трансформери, розмальовані у традиціях народного примітивного мистецтва, оркестрову яму переобладнали під пагорб, на якому вирує життя села: ходять музики, сваряться баба Параска з бабою Палажкою, простують до Києва паломники на прощу. Режисер велику увагу надав зображенню народних обрядів, ретельно врахувавши всі нюанси таких дійств, як залицяння, сватання, вечорниці. Хоча масові сцени виглядають не дуже впорядковано, навіть трохи хаотично, тому загальній композиції бракує цілісності.

Уперше за останні кілька років головну роль у рідному театрі зіграла Наталя Сумська. Акторка вже була добре знайома зі своїм персонажем – Марусею Кайдашихою, адже незадовго до постановки начитувала текст «Кайдашевої сім’ї» для серії аудіокниг «Класична українська література». Можливо, ця підготовка й допомогла їй створити яскравий образ Кайдашихи, яку по праву можемо назвати центральною постаттю вистави, на відміну від повісті І. Нечуя-Левицького. Сумська природно переходить з істеричного вереску до улесливих примовлянь, винахідливо доповнюючи свій образ кумедними деталями, як-то її «привітне» «ага-ага», напади гикавки, стогони та кашлі. Інші актори теж ретельно підійшли до роботи над своїми героями, але, як і в повісті, ці персонажі статичні, уособлюють певний тип характеру. Можливо, через це актори гармонійно поєднуються на сцені, але окремо не залишають особливо яскравого враження.

Завершується вистава майже ідилічною картинкою: сварки припиняє злива, до Кайдашихи, накриваючи її ночвами від дощу, туляться онуки, а з обох боків винувато підходять діти. Яблуко розбрату – груша – лишається мирно рости посеред сцени. Мав би бути за усіма законами жанру катарсис, але чи відбувся він?

Непросто говорити про плюси і мінуси таких вистав, про їхню доцільність. Але, зважаючи на переповнені зали, на інтерес глядачів, які за місяць розкуповують усі квитки, можна стверджувати, що глядач, переситившись голлівудською продукцією, макдональдсами, механічністю міста, потребує чогось свого, щирого, українського, у тому числі й у театрі.