Відтоді, як Йосип Гірняк зайнявся режисурою, театральна педагогіка (спочатку в репетиційних рамках) стала його постійним заняттям. Її значення зросло, а форми набрали учбової стрункості, коли в час фашистської окупації він почав вести акторську студію при Львівському оперному театрі (ЛОТі), а з 1946 року в Ляндеку (Австрія) разом з Олімпією Добровольською організував Театр-студію. На терені Німеччини, а потім у Нью-Йорку були вишколені талановиті виконавці – Степан Залеський, Тамара Позняківна, Ірина Варцаба, Мирон Чолган, Люба Сай, Володимир Лисняк, Володимир Змій, Лідія Крушельницька, Лариса Кукрицька, Юрій Белський, Іва Куліш та інші.

Тим часом давнім захопленням подружжя Гірняків було художнє читання. Авторитету в цьому ще замолоду набрала Олімпія Добровольська. Недарма останнім акордом їхньої режисерської справи став Театр Слова. Ця пристрасть продовжувала бути відрадою життя, коли вони відійшли від керівництва театром. Акторів радо запрошували для виступів до різних міст США та Канади, кращі свої номери вони змогли записати на платівки.

Ось чому на листовне прохання викладачки школи Українознавства пані Ткаченко порадити їй, чи можна було б силами школярів поставити виставу «Мина Мазайло» М.Куліша, Йосип Йосипович дав обгрунтовану відповідь, зіставивши жанри театральної вистави і «читання в лицях» та проаналізувавши можливості в цьому професійних митців і юних аматорів.

Мину він уперше зіграв 1929 року в «Березолі», заряджений режисерською енергією Леся Курбаса. Востаннє в цій ролі виступив 1953 року у постановці О.Добровольської на сцені «Українського театру в Америці». Тоді Іван Кедрин написав: «Центральна фігура героя, Мини Мазайла, залишилась центральною завдяки незрівняній грі Йосипа Гірняка, що зумів вдержати ідеальну середину кожної трагікомічної ролі: не ставати ані природною карикатурою, ані дійсним мучеником із смішними рисами...»

Делікатний тон листовних роздумів Й. Гірняка не завадив йому бути цілком принциповим у висновках.

2 вересня 1964 р.

Ню- Йорк

Високоповажна пані Ткаченко!

Щиро дякую Вам за довір’я, яке Ви виявили до мене, питаючи порад у справі постановок у Школі Українознавства комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло». Це справді трагедія, що наші діти не мають, де б могли ознайомитись із творами рідної літератури, ні інших установ, які повинні б помагати учителям у їхньому тяжкому труді. Я щиро співчуваю Вам – учительській громаді, бо ж тільки на Ваших плечах лежить весь цей труд і тягар.

Проблема вистав силами учнів українознавчих шкіл – це проблема дуже своєрідна! І поради в тій справі людей позашкільних, які не мають відношення до педагогіки, – не знаю чи доцільне? Однак як людина театру я насмілюсь з деякими думками у тій справі з Вами поділитись.

Мені здається, що п’єси такого маштабу, як «Мина Мазайло», не по силах молоді шкільного віку. Стиль цієї комедії, ідея і зміст її, образи і характери їх вимагають справжнього театру і великої техніки та культури акторської. Коли цього всього немає, то тоді вся ідея комедії може повернутись другим кінцем і ударити не тих, кого слід. Може тоді принести шкоду і несмак. Школи не розпоряджають ні декораціями, ні костюмами, які у тій п’єсі є необхідними, а вже про виконавців, то нема й про що говорити.

В даному випадку мені здається, що над нашою класичною драматургією слід практикувати тільки методу читання, декламації, а не театральних вистав, бо вони завжди в таких обставинах будуть обезцінювати твір. Коли звернути увагу тільки на слово, на мову, на вірну інтонацію і правильний наголос, то діти, працюючи над тими річами, освоять вірно ідею і завдання письменника і його твору. Театральна вистава мусить бути на необхідній висоті виконання, інакше вона тільки принесе шкоду і несмак. Я говорю тільки про твори великого формату, до якого безумовно належить «Мина Мазайло». «Гамлета», «Отелло», «Короля Ліра» ставлять тільки у спеціальних, театральних школах. Але читають їх і в середніх школах, «читання в лицях» може до певної міри дати ілюзію театрального дійства, якщо мова, інтонація і характери будуть опрацьовані до такої перфекції, якою написаний письменником твір. Це, звичайно, є доступніше для шкільної самодіяльності, ніж акторська вистава.

Ось такі мої думки відносно постановки «Мини Мазайла» шкільним гуртком. Звичайно, мої міркування не обов’язкові для педагогів – їм всі карти в руки, і їм виднійше, що доцільне для їхніх питомців. Отже, прошу ласкаво прийняти ці думки як голос профана у шкільних справах.

Ще раз дякую за довір’я і остаюсь з глибокою пошаною.

Йосип Гірняк.