Нью-Йорк... Від центру Мангеттена, де я жив, до приміщення Української Вільної Академії Наук (УВАН) на 100-й вулиці, автобус іде близько години. Але жалкувати, що витрачаєш час, не доводилось, адже шлях стелився через знаменитий Бродвей! Навіть якщо ти бачиш його щоденно впродовж місяця, то і вдень, у промінні яскравого сонця, і у вечірні сутінки, коли міріади різнокольорових рекламних вогнів танцюють за вікнами, відчуваєш настрій туристичного свята...

«Хвилювання духу» вже іншого – азартно-пошукового характеру очікувало в тихих стінах Академії. Що може бути приємніше: каталоги, архівні сховища і сердечне ставлення до твоїх потреб двох співробітниць – ветерана Академії пані Оксани Радиш та пані Тамари Скрипки, яка не так давно перебазувалася із своїм чоловіком художником Валерієм Скрипкою з Києва до Нью-Йорка. Все по-домашньому: і низка запитань про життя в Україні, і колективне чаювання, і щире бажання допомогти гостеві. Дві теми моїх наукових уподобань – історія театру в Україні періоду німецько-фашистської окупації, а також творчий шлях театру української світової діаспори – тут обросли матеріалами, яких годі шукати на Батьківщині. А чого добродійки не встигли знайти відразу, те надсилали мені у копіях пізніше до Києва. Так трапилося і з програмою-буклетом вистави-видовища просто неба «Живі шахи», яку львів’яни побачили у вересні 1943 року.

Як відомо, Львів за адміністративно-територіальним розподілом фашистської окупації України входив до «Генералгубернаторства». Саме там, у «галицькому П’ємонті» умови для життя українського мистецтва були найбільш сприятливими у порівнянні з іншими регіонами країни – «Райхскомісаріатом «Україна» та «Трансністрією». Львівський Оперний Театр (ЛОТ) під керівництвом режисера і актора Володимира Блавацького мав секції опери, балету, оперети, драми і давав вистави як для німців, так і для співвітчизників. 21 вересня 1943 року відбулась прапрем’єра «Гамлета» В. Шекспіра українською мовою. Постановником був Йосип Гірняк – улюблений актор Леся Курбаса з його «Березоля», що пройшов школу режисури в 30-і роки як зек у Гулагівському театрі міста Чіб’ю на далекій Півночі. Образ Гамлета створив В. Блавацький.

Як свідчить інформація в газеті «Львівські вісті» періоду фашистської окупації, знайдена театрознавцем Світланою Максименко, за тиждень до прем’єри «Гамлета», 12 вересня 1943 року, на великій земельній ділянці, що прилягала до вулиці Східної (тепер Замарстинівська-Мельничука) – говорять, що то була площа занедбаного стадіону – при кількатисячному напливі глядачів, які розмістилися амфітеатром (дехто сидів на виставлених лавках, більшість стояли), відбулася вистава-видовище «Живі шахи».

Синхронно із знахідкою колеги я одержав з Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку буклет-програму цього неповторного патріотичного «фестивалю» на пленері. З долученими до нього трьома унікальними фотографіями з вистави.

«Князь Мономах перемагає половців. Змагання живих шахових фігур»1 – така назва газетної інформації. Перед масовою аудиторією просто неба демонструвалася шахова партія, що здобула назву «безсмертної». Вона була розіграна великим німецьким шахістом Адольфом Андерсеном у Лондоні 1851 року. В програмі його стиль схарактеризовано як «романтичний, з властивою йому гострою, комбінаційно жертовною грою з безпосередньою атакою на короля». 2

Актори Львівського Оперного Театру, одягнені в історичні костюми, пересувалися «шаховими клітинами», накресленими на величезному квадраті землі. Хто пішки, хто на конях – в залежності від шахової фігури, яку зображали. Участь брали популярні виконавці – Євген Курило, Володимир Королик, Ярослав Геляс, Іван Гірняк, Ярослав Рудакевич та інші. Майже всі вони паралельно були зайняті в репетиціях «Гамлета», як і режисер імпрези Богдан Паздрій, що грав у «Гамлеті» роль короля Клавдія. «Живі шахи» йшли під егідою відділу культурної роботи Українського Центрального Комітету (підвідділ мистецтв і концертне бюро). Поруч з режисером Богданом Паздрієм працювали художник Мирослав Радиш, музичний керівник Ярослав Барнич. У програмі значиться також художній керівник театру Володимир Блавацький. Через тиждень після прем’єри «Живих шахів» він вийшов на сцену ЛОТу з Гамлетовим «Бути чи не бути?..»

Отже, попри різні складності, пов’язані з підготовкою шекспірівського твору, брак репетиційних годин, Львівський Оперний Театр паралельно готував і грав грандіозне містеріальне видовище просто неба. Гадаємо, що подвійне навантаження театр прийняв на себе у зв’язку з рідкісною можливістю, що з’явилася саме в той час, – висловити перед великою кількістю людей наболіле і по суті заборонене – віру в силу і перемогу України. Шанс, що його небезпечно було відкладати!

Щоб уявити жанр видовища, його дійову «архітектуру», процитуємо інформацію: «Половці врешті піддаються українському князеві Володимиру Мономаху. Звучать ба-дьорі переможні звуки княжого тріумфального маршу. Половців беруть у полон. Їх обеззброюють княжі дружинники. Княжа дружина, що перемогла, повертається овіяна славою, несучи похвалу своєму князеві. Перемога радує всіх, в тому числі багатотисячну публіку, яка уважно слідкувала за битвою... Під час вистави грав духовий оркестр із Самбора під керівництвом диригента Рабія. Пояснював усі ходи фігур шахіст – інженер Романишин. Його коментар, гра оркестру та спів хору передавалися через мегафон». 3

За термінами, поданими у «Словникові театру» Патріса Паві, виставу почасти можна зарахувати до категорії «Театр вулиці», про яку автор пише: «Бажання полишити театральне приміщення відповідає намаганню піти назустріч публіці, яка зазвичай не ходить на виставу, добитися прямого соціополітичного ефекту, поєднати культурну анімацію і соціальну маніфестацію.» 4

За відгуком, якого я одержав від Юрія Левицького з Філадельфії (він – син відомих акторів трупи В.Блавацького Віри та Євгена Левицьких), така властивість «Живих шахів», як візуальна «пишність» та широкий стадіонний масштаб, мали гострий емоційний вплив на глядачів.

Важливий нюанс із повідомлення Ю.Левицького: «Я бачив цей спектакль і вдруге, кількома днями пізніше, і разом з глядачами знову кричав, коли українська частина перемагала.» 5 Отже, вистава йшла чотири-п’ять разів і у німців не викликала «цензурного рефлексу».

Чому ж окупаційна влада благословила «Живі шахи» з їхньою відверто висловленою ідеєю сильної України? Певно, цьому сприяли, передусім, сумні справи фашистів на фронті, а також існування на той час української дивізії «Галичина». «Створення дивізії, – писав В.Кубійович, – скріпило українські позиції в Галичині, зокрема, злагіднивши гітлерівський терор.» 6 «Живі шахи» уявляються породженням цієї атмосфери. Дозвіл на те, що раніше вважалося крамолою, було одержано, бо німці та українці тимчасово прихилилися один до одного, поспіхом беручи один від одного те, що можна взяти, і знаючи, що такий стан не триватиме довго. Дивовиддя (розкішне галицьке слово!) «Живі шахи» можна розцінити і як агітаційний матеріал для поповнення дивізії «Галичина». З мистецької точки зору, це приклад комбінованого українсько-німецького продукту: монументальна стилістика знаменитої німецької шахової партії з містеріальною ходою Вагнерових опер – як оправи для українського визвольно-героїчного сюжету.

Об’єктивно ж вистава спрямовувалась проти всіх, хто краде волю України, отже, як проти більшовиків, так і проти фашистів. Хто кого в цьому проекті обіграв? У кожному разі, українці змогли сказати те, що хотіли, – про свою історію та надії. Для них ця мистецько-політична акція стала своєрідним львівським гамбітом. Мінімальні втрати компенсувалися загальним вагомим результатом.

«Живі шахи» – яскравий приклад активної творчо-пропагандистської діяльності українських митців періоду німецько-фашистської окупації – загубилися в надрах архівів на 65 років. Вони ж у змозі висвітлити перебіги, нюанси у стосунках між українським театром і займанцями у той горезвісний час.

Сьогодні цей факт може прислужитися для уточнення деяких концептуальних положень істориків театру. Ось перший приклад. Тривалий час точиться полеміка про причини відсутності останньої сцени з Фортінбрасом у «Гамлеті» поставленому Йосипом Гірняком. У ґрунтовній і цікавій статті «Палімпсест українського „Гамлета”: переклад і прапрем’єра 1943 року» Б.Козак пише: «Не підлягає сумніву, що цей епізод виключила цензура. Під час наступу радянських військ переможні фанфари завойовника Данії – норвезького князя викликали непотрібні асоціації». А як же тоді із значно менш прихованими асоціаціями, що їх викликали у тисяч людей «Живі шахи»? Чи німецька цензура була непослідовною? Щось тут не так.

Нещодавно я одержав листа з Канади від Валеріяна Ревуцького, в якому він дає відповідь на моє запитання – чи відомо йому щось про причини зникнення Фортінбрасової сцени у постановці Й. Гірняка. Пан Валеріян пам’ятав розмову на цю тему з Йосипом Йосиповичем Гірняком у час їхніх побачень у Нью-Йорку, коли історик театру готував до видання свою книжку «Нескорені березільці»: «Ми з Ліпою Добровольською вирішили не ставити останньої сцени з Фортінбрасом, бо це нічого не давало, а натомість викликало б у глядача непотрібні алюзії, що незабаром замість німців прийде знову більшовицький режим. Хай глядач спокійно піде з вистави «Гамлета». Як бачите, тут діяв сам режисер та його асистент [Добровольська – В.Г.]. Щасливо те, що така розмова у мене відбулася з Гірняком. Версія, що останню сцену заборонили німці, це лише безпідставний політичний аргумент у наших (українських) критиків.» 7

Погодьмося, Богдан Козак був близький до розгадки. Проте недооцінив сторожкість думки постановника і переоцінив пильність німецької цензури.

Жаль, що свідчення Й. Гірняка не увійшло свого часу до книжок Валеріяна Миколайовича Ревуцького – скільки б уціліло театрознавчих списів! А може, так і на краще? Невідомість стимулює фантазію, роздуми і пошуки ...