Багато років працювало в Чернівецькому українському обласному музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської акторське подружжя – Петро Міхневич і Галина Янушевич.

Народні артисти України, корифеї українського національного театру, одні із засновників українського театру на Буковині, вони переїхали у складі акторської трупи Харківського театру імені Ленінського комсомолу (колишнього Театру революції) в 1940 році в Чернівці й до останніх років життя залишалися вірними цьому краю, навіки спочивши на місцевому цвинтарі.

За довге життя на сцені Петро Герасимович створив понад 200 незабутніх образів, як у театрі, так і в кіно, був нагороджений орденом «Знак пошани» (1951), орденом «Трудового Червоного прапора» (1960), орденом «Жовтневої Революції» (1971), багатьма медалями та грамотами Міністерства культури України. Почесний громадянин міста Чернівці.

Галина Яківна – митець високої сценічної культури і майстерності, широкого акторського діапазону – від драматичних героїнь до характерних ролей. За довге життя в мистецтві створила близько 300 сценічних образів, позначених високою життєвою правдою, глибоким психологізмом, неповторністю. Знімалася в кінофільмах: «Земля», «Вовчиха» та інших.

Спробуймо повернутися в минуле, послухати тих, хто працював разом із ними на театральній сцені, театральними глядачами, багаторічними шанувальниками їхнього яскравого таланту.

А. Піддубник, заслужений артист України (стаж роботи в театрі 46 років): «Я прийшов у Чернівецький театр ще зовсім молодим чоловіком і становлення мене як актора відбувалося під пильним оком Петра Герасимовича й Галини Яківни. Вчився, спостерігаючи їхню блискучу гру на сцені, вчився і пізніше – працюючи у виставах поруч із ними.

Не можу з впевненістю відповісти, що завадило присвоєнню їм високого звання народних артистів Радянського Союзу, якого вони обоє безумовно заслуговували. Можливо, зіграв свою негативну роль комплекс меншовартості провінційних театрів порівняно зі столичними».

Т. Рідуш, завідувач артистичною трупою, ветеран театру (стаж роботи в театрі 65 років): «Минуло вже багато років, як вони обоє пішли з життя. Але безцінне надбання (висока професійна майстерність і повага до професії актора), які вони залишили своїм колегам по сцені у спадок, і сьогодні є еталоном для всіх акторів нашого театру, котрі з ними працювали, тих, хто знав про них зі спогадів старших товаришів.

Чому, маючи багато років у своєму творчому складі, такий блискучий акторський дует як Міхневич і Янушевич, художня рада театру так і не спромоглася ініціювати перед керівними органами області клопотання про присвоєння їм обом цього високого і почесного звання, сказати не можу. Не вкладається в голові, чому не відзначили належним чином ці перлини театрального мистецтва України».

Тадей Сулятицький, заслужений працівник культури України, багаторічний директор Чернівецького театру (1969–1997): «Художня рада театру як первинний ланцюг у складній схемі керівних організацій, які послідовно затверджують клопотання про присвоєння цього високого звання, кандидатуру Петра Міхневича не розглядала взагалі. Щодо Галини Янушевич, то після успішних гастролей театру в Москві в 1982 році та схвальних рецензій у пресі на її гру у виставах «Вовчиха», «Матінка Кураж та її діти», «Птахи нашої молодості» художня рада театру прийняла рішення клопотати про присвоєння їй звання народної артистки Радянського Союзу. На жаль, на заваді стала передчасна смерть актриси».

Театр має сталу традицію – не шанувати своїх ветеранів. Лише в 66 років отримав звання заслуженого артиста України вже згаданий А. Піддубний. Як у воду канули п’ять представлень на присвоєння звання заслуженого артиста України ще одному ветеранові сцени – Б. Браткові. Нещодавно, так і не дочекавшись гідного пошанування своєї праці, пішов із життя ветеран театральної сцени Буковини Г. Григорійчук.

Легенда українського національного театру Т. Рідуш лише в минулому році був відзначений званням лауреата обласної літературно-мистецької премії імені С. Воробкевича. А чи дочекається звання заслуженого артиста України чи заслуженого працівника культури України – невідомо.

Достойна відзнака заслуг ветеранів у першу чергу потрібна і для самих ветеранів, і для творчої молоді театру, яка починає свій власний шлях у мистецтві. І її не дуже надихає той факт, що досі не до кінця впорядкована могила П. Міхневича на кладовищі, а на стіні будинку по вулиці Т. Шевченка, де мешкало подружжя акторів, поряд із меморіальною дошкою Г. Янушевич немає такої ж відзнаки для її чоловіка. Не вирішено й питання про обладнання меморіальної кімнати видатних акторів – якщо не в приміщенні вже згаданого будинку, то хоча б у театрі.

Бачать молоді актори й те, що прізвища корифеїв театральної сцени Буковини чи не останніми з’явилися на алеї мистецької слави, облаштованої на Театральній площі Чернівців.

У театрі, на жаль, немає традиції вшанування ювілеїв своїх митців. Керівництво театру й мистецька громадськість міста проігнорувала 100-річчя П. Міхневича і 105-річчя народного артиста України А. Сокирка.

Майже в порожній залі театру в грудні минулого року відбувся вечір-спогад, присвячений 100-річчю з дня народження Г. Янушевич, що й не дивно, оскільки розпочався він о 16-тій годині не вихідного, а робочого дня.

Лише частково наведені приклади наочно свідчать про наявність непоштивого ставлення керівництва театру і влади до ветеранів театральної сцени Буковини, причому як тих, що відійшли, так і до живих. Як до творчого складу трупи, так і до працівників допоміжних служб і цехів.

То чи не пора вирвати це коріння байдужості й, хоча й запізно вшановуючи корифеїв, що відійшли у вічність, не забувати про ще живих ветеранів театральної сцени Буковини, адже їхній життєвий шлях на землі не безкінечний.