– Фестиваль закінчився... А де ще показували ваш новий фільм?

– Нам вдалося показати стрічку в Кіцмані Чернівецької області, де мешкає наша героїня Анастасія Тарнавська. Саме в день її народження, коли їй виповнилося 82 роки.

І тут в нагоді нам стали чудові люди – письменниця Марія Матіос і Борис Баглєй, що відповідає за гуманітарну політику в Чернівецькій держадміністрації. В місцевому Будинку культури зібралися директори шкіл і вчителі з усього району. Це була не тільки урочиста подія, а й, на мою думку, справжній урок української історії, яких ще так не вистачає. Ну і традиційно для мене – зустрічі зі студентами. Поки що – небагато, але це й Києво-Могилянська й Острозька академії і два університети (Чернівецький і Кременчуцький політехнічний). За молоддю завжди цікаво спостерігати під час перегляду й обговорення. Немовби відчуваєш кожного разу відновлення родової пам’яті.

– Фільм про Настуню – це продовження «Загадки Норильського повстання». Та вже у третьому фільмі – «Повстання духу», – здається, зроблено висновки з цієї події і ми мали фінал.

– Фінал, але відкритий. Якщо перших три фільми хтось із критиків назвав «епосом повстання», то у «Щасливій Настуні» ми навертаємося до його учасників.

Причому наша позиція була задекларована ще у заявці на сценарій. «Героїня нашої розповіді, як то кажуть, – «звичайна селянка», вихована в традиціях любові до Бога, людей, України. Для сучасної людини, якій не притаманний пафос і яка не схильна до трагічних переживань, можливо, камерний характер розповіді може виявитися більш сприятливим і буде здатним зворушити її. Між тим, чим непомітніше, ближче до землі існування людини, тим характерніша її доля для долі всього народу і тим більше вона повинна говорити тим, хто живе на цій землі сьогодні».

– Ви почали знімати Настуню ще 2002 року?

– Тоді, в 2002-му, я приїхав до неї вперше, одразу відреагувавши на дуже зворушливий лист її доньки Наталки, що народилася саме в Норильську. Наїжджав ще кілька разів. Одночасно передав заявку на сценарій «Щаслива Настуня» у Міністерство культури, де вона пролежала кілька років. Кілька моїх листів, де я, зважаючи на вік і хвороби героїні, просив якнайскоріше запустити фільм у виробництво, мабуть, і досі лежать десь запорошені в архівах міністерства. Нарешті, у 2007 році мені повідомили, що наш сценарій виграв тендер, і ми почали працю на студії «Укркінохроніка». Але минув час, і треба було міняти сценарій. І тоді нам поталанило: наближався Великдень. Знаючи щиру набожність своєї героїні, ми весь сценарій зосередили навколо Великодних свят. Всю роботу над фільмом ми провели вдвох з оператором Миколою Гончаренком, фактично, за тиждень. У кадрі – приготування до свята, церкви (греко-католицька і православна), де наша Настуня з донькою Наталкою серед парафіян. Використали багатий фотоархів Настуні та її сім’ї, малюнки Єфросинії Керсновської, яка сама була в норильській неволі і доля якої в чомусь дуже схожа з долею нашої героїні. Три місяці я чекав цю величезну, в 700 сторінок, книгу з малюнками і розповідями, й нарешті отримав її з Москви від Олександра Даніеля – одного із керівників московського «Меморіалу» і сина відомого правозахисника. І нарешті, як завжди, – матеріали Державного архіву кінофотодокументів України, з яким я співпрацюю вже років сорок, відколи прийшов у кіно.

– У перших фільмах вашого серіалу ви виступали в одній особі як автор, режисер, оператор, диктор і навіть частково як монтажер, через що в «Україні молодій» вас названо «людиною-оркестром». У фільмі про Настуню ви відмовилися від цієї практики...

– Там було ще написано, що я не «вписуюсь у формат», як кажуть, провідних телеканалів. Але про це іншим разом… Чому я взяв на себе такий тягар? Усе дуже просто – мінімальні фінанси. Їх вистачало на переїзди від міста до міста, від села до села – і тільки для одної людини. Камеру в заплічник – і в дорогу. Треба поспішати, учасників повстання, тих, хто бачив все на власні очі й брав у ньому участь, меншає з кожною дниною. Слава Богу, встиг дещо зробити.

А у випадку з Настунею були вже як-не-як, державні кошти. І знов поталанило. Тепер – з оператором. І зрозумів я це під час роботи. Знімаючи своїх героїв, я тримаю їх на середньому плані, не користуючись наїздами камери. Тому що головне – це спілкування з людиною, створення тої довірливої інтонації, яка дозволяє тобі хоч іноді отримати бажаний результат. Тут не до руху камери. І коли я побачив, що Микола Гончаренко полюбляє використовувати трансфокатор під час довгих інтерв’ю з героями, то дещо захвилювався й уважніше став передивлятися відзняте. І розуміти. Микола завжди працює в навушниках і прослуховує зміст синхрону. Коли виникає пауза в розповіді героїні, він встигає змінити крупність, і я тоді отримую більше можливостей для монтажу. До того ж, Микола не зупиняє камеру, коли змістовна частина інтерв’ю закінчилася. У Настуні тоді й починалася «лірика», те незаплановане, в чому найбільше і виявляла наша героїня свою людську сутність. Тоді і спрацьовує наїзд і крупний план… У зйомках натури я ніколи не суперечив операторові, тільки іноді міг запропонувати свій варіант як дубль.

– Зрозуміло, що працюючи над фільмами про Норильськ, ви використовували компілятивну музику, тому що грошей на «оригінальну» не було. А в титрах «Щасливої Настуні» стоїть ім'я композитора Ігоря Поляруша?

– Для «Щасливої Настуні» нам не дозволили ні закордонної поїздки (ми мали консультанта в Петербурзі), ні оригінальної музики. Хоча, як на мене, тих 306 тисяч гривень, які виділили на фільм, мало б вистачити на все. Тож, коли під час монтажу ми обговорювали характер музичного супроводу стрічки з музредактором студії Ігорем Полярушем (я розшукував один із концертів для флейти з оркестром), він запропонував прослухати свої колишні композиції. Серед них було багато цікавого. А коли через тиждень він приніс спеціально написані для фільму варіації, проблема з музикою була вирішена. Його ретельність у співпраці з відеомонтажером підтвердила моє враження про високу професійну культуру цього редактора й композитора. Але, на жаль, матеріальної винагороди домогтися не вдалося. Єдине, на що погодилася студія, – вписати в титри Поляруша як автора оригінальної музики.

– Хочу приєднатися до Миколи Рашеєва: «Аби фільм побачили та оцінили якнайбільше громадян нашої незалеж