– Наталю В’ячеславівно, чи можна сказати, що за «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького вас «посватала» студія «Книга вголос», де 2006-го ви записали цю повість та «Миколу Джерю» й одинадцятигодинна Мр3-книжка започаткувала вашу аудіо-акторську діяльність?

– Гадаю, так. Робота над аудіокнижкою «Кайдашева сім’я» для мене як актриси – це справді щось нове. На сцені можна скористатися мізансценою, а в студії потрібно самим лише голосом зіграти одразу всіх персонажів: працюєш усією душею, а звукове забарвлення образу передає голос. Намагаєшся створити характери, правильно розставити акценти, щоб, зрештою, інша душа (та, яка біля приймача) сприйняла написане автором. Читаючи перед мікрофоном згадані художні твори, занурюючись у часи й характери, змальовані Нечуєм-Левицьким, забувала про всі негаразди.

– Ви розпочали роботу над аудіозаписом роману «Солодка Даруся» Марії Матіос, чи не так?

– Так, розпочала. Сподіваюся, з часом, врахувавши побажання Марії Василівни Матіос, людини надзвичайно делікатної і щирої, завершимо й цю роботу. Роман нікого не залишає байдужим, і мене зворушила ламана доля героїні, схвилював її характер. Дякую фахівцям «Книга вголос» (нині – мистецька агенція «Наш формат») за те, що запросили мене до співпраці: доторкнувшись до справжньої перлини сучасної літератури, я відчула потребу втілити образ Дарусі на сцені.

Олександр Іванович Дзекун, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, трансформував цей твір для сценічного втілення (вже є домовленість про спільну роботу над майбутньою виставою). Треба віддати належне його задумові, оскільки героїня німа. В театрі передати таке надзвичайно складно: навіть найдосвідченіші митці не уявляють, як саме. Марія Василівна, до речі, також здивувалася, дізнавшись про наші плани, але не заперечила.

Робота перед мікрофоном мені до душі: нині пробую себе як режисер Національного радіо, коли ж треба підмінити когось з акторів, залюбки «граю» того чи іншого персонажа. Свого часу мріяла озвучувати мультиплікаційні фільми (люблю такі роботи). Вважаю, вони шліфують і виявляють справжнє акторство.

Цікаво, що, працюючи перед мікрофоном, наскрізну дію твору часом навіть легше провести, ніж зі сцени, оскільки зосереджуєшся лише на звучанні, тоді як у театрі мусиш враховувати водночас кілька факторів. Як радіопостановник дебютувала цього року, записуючи «Хроматофобію» Наталії Коломієць, «Полювання на брата» Володимира Лиса (твори переможців першого Всеукраїнського конкурсу оригінальної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр»). Співробітники Національного радіо Світлана Короненко, Леонтій Даценко, Михайло Слабошпицький, які організували другий, були першими порадниками й запросили зайнятися радіорежисурою. Гадаю, запрошуючи, ніхто з них не знав про аудіозапис «Кайдашевої сім’ї» – усе збіглося.

Радіо – благословенний простір для актора. Думаю, нині маю скористатися послугами передусім тих, хто сам виявляє ініціативу працювати (бажання творити – найголовніше в мистецтві), а згодом, зібравши палітру голосів, – обиратиму виконавців з оригінальними тембрами.

Перенасичення ефіру розважальними програмами провокує депресії. У людей дедалі частіше з’являється потреба слухати радіо як пропагандиста духовних цінностей, і ми мусимо її задовольняти: не кожен мешкає в мегаполісі, де є театри, а слухати радіо має змогу кожен.

– У театрі – в роботі над роллю Марусі Кайдашихи – допомагав не лише набутий біля мікрофона досвід «спілкування» з героями повісті?

– Цей досвід не допомагав і не заважав: специфіка радіо суттєво відрізняється від театральної. Трохи полегшило роботу (на момент початку репетицій) знання матеріалу. Інсценізацію Миколи Босака, над якою ми спершу почали працювати, хоч як це дивно, ніхто з виконавців не схвалив. Урешті-решт, сценічний варіант повісті створювали всі задіяні в постановці актори. В основі вистави – цей, суто акторський, вибух. Пошуки були надзвичайно цікаві! Розглядаючи напрямки, аналоги, ми виявили, що, наприклад, варіант театру імені Марії Заньковецької, як сказав режисер Вадим Сікорський, – пантеон українській сварці. Свою виставу намагалися наблизити до авторового тлумачення, не віддаляючись від оригінального тексту (й підтексту також). Нечуй-Левицький – класик, його робота досконала й не потребує жодного доповнення. 2008-й називаю роком Нечуя-Левицького: «Кайдашевій сім’ї» – 130 років, 26 квітня – 90 років від дня смерті Івана Семеновича, 25 листопада – 170 років від дня народження. Те, що ми вибороли його слово, – вияв нашої шани до письменника.

Позиція смаку, почуття міри також допомагали у підготовці вистави, а головне – актори приходили в театр, сказати б, «вагітними» творчими вирішеннями образів своїх персонажів.

Особисто я не могла репетирувати в іншому костюмі, окрім української сорочки і спідниці. З самого початку працювала лише в цьому вбранні, часто босоніж. Узагалі скучила за таким: це рідне, близьке, бо я ще застала побут сільської мазанки, яка стоїть під солом’яною стріхою. Дотепер пам’ятаю запах кожного глечика в бабусиній хаті на Київщині, як удосвіта тріскотіло в печі... Тож передати цей особливий дух села хотіла: граючи, водночас виконувала й цю місію.

«Кайдашева сім’я» для мене – нагода повернутися в той рай, який я мала щастя пізнати і який нині так далеко від людей. Хоч як це кумедно, вороття до раю відбувається на тлі суперечок між Кайдашами, проте сварки героїв – лише тло (вони були й будуть: суперництво амбіцій – незборима річ). Зрештою, позацивілізаційна медитація в сільській українській хаті, коли можна одягти сорочку, взяти в руки рушники, помацати цебер, чавун, глечик, рогачі, вилошники, качалки, коли й мова стає іншою (і слово «борщ» звучить смачніше), – це повернення кожного до того автентичного начала, про яке ми згадуємо в музеях. Власне, намагалася й намагаюся донести до глядача цей український космос. Виконувати таке завдання надзвичайно приємно, тож вистава щедро обдаровує глядачів позитивними враженнями. Якщо ми, актори, віримо в щось світле й рідне – має повірити і глядач.

– Як працювалося з режисером Петром Ільченком?

– У доробку режисера Петра Ільченка – не одна вистава за українським матеріалом, тому я була рада нагоді попрацювати разом і дякую йому за пропозицію. Крім того, безмежно вдячна Петрові Івановичу за довіру (в стосунках режисер – актор вона трапляється нечасто). З такою ж довірою свого часу до мене поставився Андрій Жолдак. Коли мені довіряють – я літаю! Привношу за всіх і за все! Хоча часом доречний і диктат (якщо він фаховий): коли постановник напевне знає, чого очікує від актриси, і вимагає від нею зусиль у цьому напрямку. В кожнім разі, режисер, довіряючи або вимагаючи, порозуміється з актором. На майданчику панувала творча атмосфера, і ваша покірна слуга впродовж репетицій, імовірно, грала не останню сопілку, намагаючись її зберегти.

Люблю студійність, причому давно. Одна з моїх перших робіт у театрі імені Франка – вистава за Олександром Штейном «Жив-був я». Ми репетирували навіть уночі… Перешкоди стимулюють. Я ж узагалі небайдужа до порогів. Коли ми жили в Запоріжжі, мала змогу їх вивчати, займалася спортом. Шкода, що нині в театрі через затяжний ремонт недостатньо приміщень для спортивних тренувань. Актори ж в ідеалі – спортсмени.

– Сцена, де Кайдашиха й Мотря борються за мотовило, – свідчення вашої неабиякої фізичної підготовки.

– Не люблю пасивності на сцені. Як сказав Григорій Горін, інтереси глядача – на першому місці. Ми, актори, маємо дбати, щоб тим, хто прийшов на виставу, було цікаво. Власне, Нечуй-Левицький не акцентував на боротьбі жінок за мотовило. Ми скористалися його текстом, відчуттям, часом і, виходячи з того, що будь-яка життєва ситуація безмежна, запропонували глядачеві кумедний ракурс чвар. Принаймні, я налаштовувалася на комедію.

– Вочевидь, за винятком сцени, де Кайдашиха плаче після смерті чоловіка: «З ким же я буду лаятися?». В повісті цих слів немає, але, як розповів режисер, він зумисне ввів у виставу плач і саме такі слова, щоб глядач замислився: чому «лаятися»? може, «радитися»?

– Так, ця сцена – виняток. Щоправда, у моїй ролі є ще одна, схожа, але, сказати б, мікросцена: Кайдашиха співчуває (у Лаврі, побачивши Мелашку)…

Якось Андрій Приходько одну зі своїх вистав охарактеризував як «трагедокомедію». Саме життя відповідає цьому жанрові. Суто ж комедію я надзвичайно люблю, а ще цирк (як сцену для високофахової клоунади), бо коли глядачі падають зо сміху, можна вести мову про найвищий ґатунок акторської професійності.

Це вже так виходить, що моя героїня – феміністка. Але, захищаючи її, скажу, що вона вірна своєму єству: для неї нормально просторікувати, колоти гострим словом. Питання ж, хто з жінок із приходом невістки стає (залишається) хазяйкою в хаті, у всі часи непросто розв’язується, родина Кайдашів – цьому доказ.

– Ви – з числа тих, актрис, які співають. От і в «Кайдашевій сім’ї» ви ведете, щоправда, за сценою: «По той бік – гора, по цей бік – гора»…

– Не можу не співати в цій виставі. У сцені сватання ми послуговуємося піснею, хоча письменник у своєму творі цього не виписав. Я ж саме так бачу атмосферу дійства: голос має бути відкритим, народним, тоді він пронизує душу, додає сцені драматичного звучання.

– Глядач уперше бачить вашу героїню лише на сороковій хвилині вистави. Чим заповнюєте час, очікуючи за лаштунками?

– Налаштовуюся на сцену, перевіряю реквізит, меблі, медитую, а головне – репетирую наживо перед виходом на кін (це допомагає не втратити напрацьоване).

Виходжу з ціпом (свідомо виокремила для нього місце в мізансцені); граю, орудуючи ним (молочу). Ціп подарував Іван – друг нашої родини з села Рожни. Втім, у театрі чимало хатнього начиння й з мого рідного села Катюжанка, що на Київщині: одного разу привезла цілу машину посуду, костюмів – люди щиро віддавали, знаючи, що я артистка й використаю все на добро.

– Вони не помилилися. Розкажіть, будь ласка, про роль, на яку ви чекали, але яку так і не зіграли…

– Колись, сказати б, на світанку моєї театральної діяльності, Володимир Оглоблін (неабиякий режисер!) призначив мене на роль Варки в «Безталанній». Сталося ж так, що я просиділа, так і не дочекавшись початку роботи над цим, також «брендовим», образом української класики: зіграла одну з дівчат (щоправда, любов до кумедного в подачі персонажа проявилася вже тоді). Далі я грала не українських, а іноземних жінок… Тому нині, коли мені дають змогу зануритися в українське, я віддаю сторицею. На запитання Петра Івановича Ільченка: «Чи будеш працювати над роллю Кайдашихи?», погодилася, не замислюючись.

У багатьох містах мріють побачити український театр – нашу «Кайдашеву сім’ю», тож, гадаю, не обов’язково «фестивалити» цю роботу. Гастролі – дихання кожного театру.

– Проміжок часу від однієї класики (кіноролі Наталки-Полтавки) до другої (Кайдашихи) ви заповнювали роботою, зокрема, в театральній компанії «Бенюк і Хостікоєв». Національна премія імені Тараса Шевченка, якою ви, Богдан Бенюк і Віталій Малахов цього року відзначені за виставу «Про мишей і людей» Джона Стейнбека, – доказ того, що небезуспішно.

– Театральний простір – царина реальніша за кіно. Переконуюся в цьому дедалі частіше, передусім завдяки нашій театральній компанії, яка, народившись на професійному акторському підґрунті, безперервно вдосконалюється. За п’ять років ми двічі об’їздили більшість обласних центрів України.

Віталій Малахов якось зауважив, що Стейнбек написав «Про мишей і людей» спеціально для Бенюка й Хостікоєва. Історія справді щемлива й актуальна, і нам приємно, що вистава має чималу армію шанувальників. Це доводять альтернативна Народна шевченківська премія, присуджена нам минулого року, й цьогорічна Національна. Джордж і Ленні нічим не зобов’язані один одному, і в той же час вони щиро покладаються один на одного… Ці чоловіки ілюструють бажання кожного з нас мати друга, допомоги якого можна сподіватися завжди. Ми часто не усвідомлюємо, що людина, котра поруч, котрій ми постійно дорікаємо, – єдина по-справжньому близька.

Жінка, яку я граю, як і головні герої, вірить, що їй обов’язково пощастить, але… На тлі вже створених мною образів, вона, сказати б, пастельна, акварельна. В ній немає масштабності. Це важливо, адже героїчних жінок мені доводилося грати не раз, тоді як ця вистава прославляє, власне, саму жіночність. До того ж безіменна дружина Ковбоя – єдиний жіночий персонаж вистави.

– Певно, «Дон Кіхот» – твір, написаний спеціально для тріо «Бенюк – Хостікоєв – Сумська»…

– «Дон Кіхот» ще залишається мрією. В кожнім разі, ми намагаємося не шукати заради самих пошуків, бо це унеможливлює акт мистецтва як такий. Переконана, у всі часи глядача цікавитиме передусім душа того героя (героїні), якого (яку) він бачить на сцені.

Нині у театральній компанії готуємо нову виставу – «Запорожець за Дунаєм». Гратиму Одарку.

– А до «Безталанної» є бажання повернутися? Петро Ільченко бачить вас у ролі Матері…

– Природно. Свого часу мама, Ганна Іванівна Сумська, розповідала, як вона працювала над роллю матері Софії, до речі, ще будучи студенткою. Дипломну роботу «Безталанна» молоді актори повинні були грати в театрі імені Франка... Маму зупинили на прохідній: «Ви не зайняті у виставі, а в такий спосіб намагаєтеся безкоштовно подивитися спектакль!». «Ні! – стверджує мама. – Я граю!». «Чим доведете?» – запитують. Мама просто на прохідній почала грати уривок із «Безталанної»…

Існують знакові ролі. Щаслива, що нині, зокрема, завдяки «Кайдашевій сім’ї», можу донести глядачам їхню виняткову енергетику й показати тим, хто не знає (та, мабуть, уже й не знатиме), що таке українське село.

– Звання «народна артистка» – це..?

– Визнання – стимул, а не самоціль. До цього звання ставлюся з надзвичайною повагою. Воно знайшло мене в театрі; навіть не знаю, хто автори подання, але вдячна цим людям за визнання моєї праці. Нині модно відмовлятися від звань… Думаю, відрікатися можна лише від власних звань, а від чиїхось – зась. Зрештою, в акторів немає інших привілеїв. Як на мене, звання «народний» могло б бути першим (усі ми працюємо для народу), а потім, – скажімо, «заслужений артист», «За заслуги…». Для мене звання – це особливий клейнод і водночас неабиякий обов’язок.