– Пане Анатолію, кому ви завдячуєте своїм успіхом: знанням, колективу, вчителям чи лише собі?

– Я закінчив Ленінградський інститут кіноінженерів. Цей вуз прищепив мені любов до кіно і техніки. Всім іншим завдячую лише собі та своєму колективу. Адже спочатку на кафедрі не вірили у ті інноваційні напрямки, які я пропонував розробляти: мовляв, ними ніхто не займається – вони безперспективні. Копіювати вже кимсь вигадане – це перспективно… Я задав напрямки, які лідирували серед інших розробок.

– Де ви знаходите кадри? За якими критеріями підбираєте співробітників?

– Усі, хто зі мною працює, – випадкові люди (в тому сенсі, що потрапляють на фірму не за планом). Оскільки Інтернет-пошуки та пошуки серед випускників, як правило, безрезультатні, прошу знайомих, щоб вони радили спеціалістів. При цьому головними для мене є особистісні якості: порядність, чесність. І вже потім дивлюся на професійність. Якщо людина працює лише як виконавець, для неї в мене також є місце, але намагаюся підбирати людей творчих, спроможних запропонувати щось нове. Такі фахівці в мене на вагу золота.

– Конкуренти перекуповували ваших фахівців?

– Один конструктор працював водночас і на «Фільмотехнік», і на конкурентів. Дізнавшись, ми його вигнали. Він же встиг забрати не лише власні конструкції, а й технології й розробки, які розроблялися фірмою на майбутнє. Колектив його зненавидів. Однак ми не в змозі захиститися від таких ситуацій. Законодавство, пов’язане з патентуванням, недосконале. З іншого боку, людина, схильна до зради, рано чи пізно зрадить. Намагаюся зацікавити співробітників перспективою фірми. А тих, хто приніс фірмі чимало користі, ми нагороджуємо (одному фахівцеві нещодавно подарували авто).

– Чи правда, що в 90-ті ви, щоб платити зарплату співробітникам, віддали під заставу квартиру?

– Приїхавши до Америки, ми розраховували на швидкі замовлення, адже чимало фірм, прагнучи виступити нашими дистриб’юторами, запрошували нас і обіцяли, що наше обладнання одразу використовуватиметься в голлівудських проектах. На жаль, так не сталося. Згодом мені пояснили: Америку не візьмеш штурмом – лише облогою. А для облоги нам потрібні були гроші (життя в Америці дороге).

– Чи не спадало на думку зайнятися надійнішим бізнесом?

– Вважаю, мій бізнес надзвичайно перспективний, особливо тоді, коли йому повністю віддаєшся. Розпорошуватися нелогічно. Хоча свого часу, щоб вижити, ми займалися й торгівлею.

– І чим торгували?

– Нам запропонували купити вагон взуття… Збували його по магазинах. Намагалися торгувати й медичними препаратами (щоправда, давно). Нині бізнес, яким ми займаємося, дає змогу непогано жити. Інша справа, що все зароблене ми одразу вкладаємо, адже розробок запущено більше, ніж ми можемо профінансувати. В такий спосіб намагаємося втриматися: конкурентів чимало (нас копіюють не тільки в Україні, а й у СНД, США). Приблизно через два роки після нашої презентації нового обладнання на якійсь із виставок, на ринку з’являється щось аналогічне. Міжнародне патентне законодавство (як і наше) дозволяє обійти патент. «Колеги» цим користуються. Проте, презентуючи свої «новинки», вони не приховують, що устаткування створене в Україні, але, мовляв, хто ж його модернізував й удосконалив.

– Фірма «Фільмотехнік» стала міжнародною компанією, тож потрібно постійно підтримувати високу планку, відслідковувати останні досягнення, пов’язані з кінотехнікою, приймати нові замовлення, вдосконалювати логістику, менеджмент, кадри. Чи не стомлює це?

– Іноді стомлює, але радості додає усвідомлення того, що ми створюємо обладнання, виробництвом якого ніхто не займається. Наші стабілізаційні головки визнані кращими у світі, вони виграють буквально всі тендери в американських блокбастерах і телевізійних шоу. Ми маємо ексклюзивне право на зйомки в Кремлівському палаці з’їздів, знімаємо музичні шоу в Олімпійському, «періодички» на російських каналах.

– Мабуть, були випадки, коли виграти тендер не вдавалося?

– Так, адже на цьому ринку існує надзвичайно потужне лобіювання. Наприклад: під час випробування нашого обладнання на останньому проекті «Джеймс Бонд» ми нібито виграли тендер. І раптом нам повідомляють, мовляв, друг оператора порадив тому інше обладнання… Зрештою, замовники обрали іншого виробника. Втім, неодноразово замовники, обравши не наше обладнання (зокрема у фільмах «Олександр», «Царство небесне») й потрапивши в халепу через те, що воно не витримало умов, зверталися до нас із проханням завершити зйомки тієї чи іншої картини.

– Прокоментуйте, будь ласка, ситуацію в українському кіно.

– Кінематограф в Україні йде на підйом, але, на жаль, не внутрішній. До України приїздять знімати з Росії, Заходу. Сподіваюся, це підштовхне національне кіно до розвитку. Очевидно, нашим кіновиробникам потрібні пільги (такі, як в інших державах): вони зменшать до мінімуму податковий тиск (або взагалі звільнять від нього). Коли в Голлівуді підняли ціни на оренду павільйонів та устаткування, кінематографісти дременули знімати до Канади, а згодом – до Східної Європи (Угорщини, Румунії, Чехії). Голлівуд залишився без роботи. Шварценегер, обійнявши посаду губернатора Каліфорнії, зробив усе для того, щоб кінематографісти повернулися. Умови, які існують в країні для виробництва кіно, багато важать: вигнати кінематографістів легко, а заманити їх назад – важко. В Москві кіновиробництво розквітає. Хотілося б, щоб таке трапилося і з Україною. Поки ж на кіностудії ім. Довженка знімають лише телевізійні проекти.

– Син продовжує вашу справу, чи не так?

– Так. Старший син – мій заступник і помічник. Він опікується зовнішніми зв’язками фірми. А молодша донька народилася того дня, коли я дізнався, що нас нагородили «Оскаром». Тоді я був надзвичайно щасливий. До речі, син був разом зі мною під час церемонії нагородження.

– Ви народилися в Керчі, навчалися в Ленінграді, працюєте в Україні. Де ваша Батьківщина?

– Я вболіваю за країну, в якій живу. Приємно, що про Україну за кордоном знають. В Америці слово «Україна» вже стало звичним. Під час церемонії вручення Технічного «Оскара» Американської кіноакадемії ведуча навіть пожартувала з приводу співзвучності «crane–Ukraine».

– Чого ви хотіли б досягти у найближчі десять років?

– Деталі, складові ми замовляємо в Україні, Росії, Канаді… Не завжди замовлення виготовляють вчасно. Сподіваюся, через 10 років фірма матиме власний завод, де ми виготовлятимемо все нам потрібне й так, як нам потрібно.