– Віталію Євдокимовичу, які ваші враження від перебування на Буковині, від нашого глядача?

– Ми вдячні буковинському глядачеві за теплий прийом і щедрі оплески. Щоразу, виступаючи в Золотій залі вашого казкового за красою театру, відчуваю визрілу багаторічну мистецьку ауру. Вона надихає актора на творчість, не дозволяє розслабитися.

– Розкажіть про сьогодення очолюваного вами театрального колективу.

– 2004 року ми одержали звання «академічний». Міська й обласна влади покращили наше фінансове забезпечення, це додало нам впевненості у творчості й перспективах. Хоча впевненості не бракувало й раніше. Наш театральний колектив лише в цьому сезоні запропонував своїм шанувальникам 24 різнопланові вистави української і світової драматургії: сучасні за тематикою п’єси, дитячі вистави.

Працюючи в режимі шестиденного робочого тижня, ми протягом сезону випустили сім прем’єр. Упродовж одного дня часом показуємо дитячу казку, виставу на малій сцені та вечірню виставу. Але ніколи за роки мого керівництва театром комерційні інтереси не входили в суперечність із творчим процесом.

Успішній роботі колективу сприяє якісний склад трупи – 8 народних артистів України, 12 заслужених, численна група молодих перспективних акторів.

На жаль, ми не в змозі запросити випускників провідних театральних вузів України, але власними силами готуємо молодь на театральному відділенні Вінницького культурно-освітнього училища.

– Чи маєте можливість для широких гастролей?

– На жаль, ні. Як і більшість театрів країни. Тому завжди із задоволенням відгукуємося на запрошення взяти участь у театральних фестивалях, які останніми роками проводять в багатьох областях України, особливо Західного регіону. Сподіваємося, найближчим часом будуть вирішені організаційні питання, і Поділля теж матиме власний театральний фестиваль.

Оскільки протягом останніх десятиріч до Вінниці (що недалеко від Києва) не завітав жоден провідний столичний театральний критик або мистецтвознавець, ми на свій страх і ризик під час щорічних короткострокових обмінних гастролей показуємо кожну нову роботу на сцені столичного Національного академічного українського драматичного театру імені Івана Франка (в нас склалися добрі стосунки з цим театром).

– На тлі бурхливого розвитку світового театрального процесу в Україні вже друге десятиліття немає особливо яскравих подій. Чому?

– Театр, на моє глибоке переконання, – це живий організм, який у будь-які часи не стоїть осторонь соціальних процесів. Через постійне коливання вектора політичного життя в Україні так і не з’явився яскравий герой, цікавий для вітчизняних драматургів. А ризиковане режисерське бачення класичних творів (на кшталт «Ревізора» на сцені франківців), вочевидь, популярності в сучасного глядача не здобуде, радше – відштовхне останнього.

На жаль, розвиткові театрального процесу в Україні заважає також брак довготривалих гастролей наших театрів як вітчизняними, так і зарубіжними містами. «Закисання» в межах області звужує творчий діапазон режисерів і акторів і не сприяє пожвавленню театрального процесу в Україні. Але слід наполегливо працювати і сподіватися позитивних змін у цьому болючому для нас питанні.

– Чи плануєте й надалі брати участь у «Золотих оплесках Буковини»?

– Якщо запросите – неодмінно. Тоді привеземо одну зі своїх найкращих прем’єр.