Мудрий і поетичний лист до Йосипа Гірняка і Олімпії Добровольської, що ми подаємо, їхня колишня вихованка по Театру-Студії, організованій 1945 року в австрійському місті Ляндеку, й виконавиця провідних ролей Тамара Позняківна розпочинає так: «Мої дорогі, часто згадувані двоє хороших людей, що дали суть моїй короткій юності»... Подібні зізнання – мов ліки... Тому й берегли ці біленькі прапорці любові «Йось Йосич» і «пані Ліпа», складали їх поруч із посланнями від тих, кому подарували смак любові до сцени, з ким пізнали спочатку тріумф вибудуваної молодіжної трупи, а потім – драму неможливості її професіонального буття в діаспорному середовищі.

Не знаю серед латинських крилатих виразів більш ностальгійного, ніж цей: «Valete amici, valete epistolae! – Прощайте, друзі, прощайте, листи!»

Поштовхом до написання листа-сповіді стала нагла смерть в Австралії Степана Залеського (1915–1970) – колеги по Театру-Студії, талановитого, інтелігентного актора, якого Йосип Гірняк «видивився» в хорі Львівського Оперного Театру в період німецько-фашистської окупації, вгадав у ньому драматичний талант, і це підтвердилося тоді ж, на прем’єрі «Ревізора» М.Гоголя, поставленого Гірняком. Хлестакова-Залеського зал приймав тріумфально, феєрично!

У Театрі-Студії, що від 1949 року працювала в Нью-Йорку, було багато обдарованої молоді. Тамара Позняківна виокремлювалася принадами юності – красою, грацією, хистом бути на сцені природною і поетичною в комедії і драмі. Вроджена нервова вразливість дівчини надавала образам (серед них і Лесина Мавка) того індивідуального «знаку якості», який так цінується на театральному кону.

Схильність до роздумів, аналізу життя, людських стосунків, «філософствування» – змолоду – від учителів, і, мабуть, найперше, від Олімпії Остапівни Добровольської («мислити, мислити»). Цю властивість авторка листа поєднує ще з одним даром – письменницьким. Її тексти дають естетичну насолоду, часто дивуючи винятковою влучністю «психологічного портретування» – дорогого варта, наприклад, фраза, якою схарактеризований Йосип Гірняк – «Бачу Вас у таборовій стьоганці, з кепочкою в руках і з дивно чесним виразом в обличчі...».

У листі пані Тамари та відповіді Йосипа Йосиповича болісно струмує тема нездійснених мрій про театр. Вони разом прагнуть утопити, забути той подразник. Постарілий Гірняк, який разом з дружиною все життя сумував через відсутність власних дітей, підтримує Тамару в її закоханості в родинне життя: діти – це вічне, такої радості не може дати мистецтво! І все ж кожен з них відчуває, що це не зовсім так. У душі одне не владне замінити інше.

... Від часу листування з Гірняками минуло понад тридцять років. Не так давно пані Тамару спіткало горе – у розквіті життя помер її син Марко. Тепер щорічно мати приїздить з Каліфорнії, де живе, до Bound Brook, New Jersey – на могилу свого дитяти на цвинтарі Святого Андрія Православної церкви. Наш спільний друг Іванка Заєць повідала про останні відвідини.

«Я поїхала до Bound Brook і зустріла пані Тамару на цвинтарі. Разом перебули чотири години на могилі Марка. А також відвідали могили акторки «Березоля» Наталі Пилипенко, письменників Миколи Понеділка, Леоніда Полтави, Івана Керницького, поета Євгена Маланюка, акторів Миколи Геруса, Іванни Кононів...

Не легко бути поруч з матір’ю, що ридає за дитиною... Василько, старший син пані Тамари, записав на касеті арію з опери, де чудово грає скрипка, а цю мелодію колись грав Марко. Уявіть собі – скрипка грає, мама до сина говорить і плаче...»

Блиснула у тих сльозах, ймовірно, і згадка про акторську юність. Як реквієм за втраченим сприймається лист талановитої людини Тамари Позняківни до вчителів...

P.S. Скоро виповниться 65 років з часу організації Театру-Студії. Добре було б у Нью-Йорку відзначити цю подію за участю В.Лисняка і Л.Кукрицької-Лисняк, В.Змія, М.Чолгана і Л.Сай-Чолган, Т.Позняківни та інших – мистецьких дітей Йосипа Гірняка й Олімпії Добровольської.

(Без дати. Написано по смерті Степана Залеського, що сталася 31 жовтня 1970 р.)

Мої дорогі, часто згадувані двоє хороших людей, що дали суть моїй короткій юності! Оце вчетверте пишу Вам з твердим наміром таки цього разу вислати. Попередні листи-сповіді подовгу лежали під книжкою, щоб «адреналіни» заспокоїлися, а потім не наважилась послати, щоб зайво не торкати того, що лежить в душі, як на дні скрині, і зостанеться там аж до пітьми...

Небагатьом з нас Ви двоє віддавали найкраще, найсуттєвіше; одні куштували по кусочку, другі хапали пригорщами і порозсипали по дорозі, але таки найглибше уціліло, і кожний з нас почав як естафету передавати далі випадковим чи свідомим приятелям, деякі з нас – своїм дітям, а ще інші немов розгортали сторінки свого буття і, маючи оті сокровенні дари, що Ви з Ліпою впродовж всього свідомого життя сіяли на камінний чи плодючий грунт, – раптом охоплювали його ширше, бачили красивішим і тим збагачували своє життя.

Так це зроблено на цій землі, не знаю чи Дарвіном чи Богом, що тільки проживши найкращу частину життя, оцінюєш його, немов озирнувшись назад, і видно, як от родиться щось, що пізніше стає людиною. Хтось його в житті любить, прив’язується до тієї істоти, прощає помилки і від себе прищеплює добрі парості, і тоді оте, що стало людиною, якось називає свого доброчинця: одні – мамою, другі – панею, а треті – тьотею, чи як там, – і раптом одного разу приходить розрахунок, простий, як в ресторані: мовляв, поїв з життєвої тарілки, – будь ласка, розплачуйся, і якогось безпристрасного, байдужого дня отой доброчинець ховає в землю оту істоту, що супроводив в житті, любив її і разом з тлінним тілом вириває шматок свого серця і усвідомлює також свій неминучий кінець...

Оце так ми по шматкові ще заживо кладемо себе разом з помираючими друзями, товаришами, учнями, і оце так і я поховала уламок своєї покривленої юности, коли побачила повідомлення про смерть «Щепця». Я Степаном його не знала і ділило нас майже півжиття у той момент, коли моя випадкова стежечка на цій землі увіллялася у Вашу широку дорогу, і як на стрічці бачу Вас на ній у таборовій стьоганці з кепочкою в руках і з дивно чесним виразом в обличчі, і десь там, в тому ж полі, Владко Змій [зараз живе у Флориді – В.Г.], «Щепцьо», мої незграбні перші «чувства» і оті повноводі, бурхливі 16 чи 17 весен... Де ж вони зараз? «Жизнь моя, иль ты приснилась мне?» Сьогодні, багато, багато весен пізніше, я усвідомлюю собі, як рясніла моя некерована юність небажаними і отруйними паростками, але тоді хто там застосовував якусь психологію? Отак борсалось, як песеня, – одного дня винирне, а другого потоне, і не раз бачу оте критичне око моїх товаришів-студійців, що дивились на мене, як тільки на своєрідний театральний реквізит, що неспроможний вибратись із бурхливого молодечого барахтання. Та якось вибралась, стала зрілішою, скупішою в бажаннях і багатшою в роздумах. Злегка познайомилась з «дєдушкой» Фройдом і найновішими психологами, щоб більше ловити себе на залишках молодости і не передавати їх нашим хорошим трьом хлопцям, з яких найстарший Василько дуже талановито пише і любить музику, але мріє стати другим Ейнштейном...

Тепер пишуть про «неясну» прірву між поколіннями. Після сорока років вона стає яснішою. Проблема «батьків та дітей» була і завжди буде: одні, проживши, спотикаючись, відходять від життєвого столу, а молодь нестримно стрімкою драбиною дряпається на їхнє місце... Отож прогалина поколінь і була тоді між студійцями і мною, бо майже всім було тоді «в околицях тридцяти», а мені хіба що половина. Так що ота тріщина не стерлась згодом, бо я взагалі зникла, а коли кілька років тому прийшла, щоб побути з Вами і Ліпою і побачила моїх студійців, то зразу стало ясно, що як людей нас нічого не з’єднало, і слід про них лишився в моєму житті отак, як кинеш камінцем по воді і дрібнесенькі розійдуться хвильки... Думаю, що це через мою недосвідченість і повну неготовність охопити світ молодих, але вже дорослих, сформованих людей. З подякою вирізнюю з них Змія, хоч і не співзвучні ми були з ним так, як, можливо, хотілось би йому, проте з теплотою згадую його віддане ставлення, і сьогодні, перешагавши «много стіп», вчу своїх синів понад усе л ю б и т и с у т ь л ю д и н и і цінити її за безкорисливість такого почуття, яке нічим ніколи не заміниш. У мене мало було людей в житті, що любили мене, а іменно любов незмірно збагачує і кладе печать неземної радости на обличчя.

Проте, ставши отак на сорокалітній пагорбок, я вдивляюсь туди, де залишилась моя юність і маячать оті безбарвні, сірі ватянки, бараки, казанки в руках і, як в калейдоскопі, повстають візерунки взаємин, які я згадую з теплотою і вдячністю. І дякую «Щепцьові», що плічував зі мною впродовж кількох років […].

Недавно була прекрасна передача, присвячена дійсно великій акторці Helen Hayes, яку ми з Ліпою давно-давно бачили... Дійсно належна пам’ять непересічній людині, що своїм мистецтвом збагачувала життя інших. І пригадався мені Ваш ювілей, що справили скромно в тій кімнатці на Другій вулиці. І гіркий біль огорнув душу. Це так, як взяти рідкісну орхідею і штучно вирощувати її десь в підвалах і насолоджуватись її красою можуть тільки доглядачі, а не тисячі глядачів Helen Hayes чи Laurence Olivier.[…]

Та сумніваюсь я, чи можна окреслити мене талановитою. Тепер стільки кращих від мене (двадцять років тому), що вони у 18 років стають безподібними Офеліями, і я внутрішньо червонію, чи не була б я часом подібна на ту бабу із казки «О рыбаке и рыбке». Може, я просто занадто сягнула, не маючи снаги в житті, щоб доказати собі, чи таки справді я мала сценічний талант?? Пригадується мені формула Євгена Блакитного (що таємненько таки любив себе в Студії куди більше, аніж значення її на тодішню еміграцію), що, мовляв, проміняла дурна Тамарка неосяжні висоти, які сулила їй усміхнена доля на театральній рампі, проміняла на фабрику дітей... Комплімент явно сумнівний, але шкода мені, що не знає він наших Василька, Тараса і Маркушу. Та порівняння його є необ’єктивним, бо це тоді можна жбурнути в лице, коли б він вказав на того, на оту, на отих, що дійсно зуміли пробитись на вершини, а не залишитись у гетовських скупченнях «Ді-Пі». Ті, що залишились, заслуговують похвали, такі, як Ліда [Крушельницька – В.Г.], що по змозі передають взяте від Вас, а ті, що пішли в гущу Америки, теж заслуговують признання, бо не потонули у тому сталеварному чавуні безликості, а лишилися собою, навчились багато нового...

Сповнена невисловленої вдячності Вам, Йосипе Йосиповичу, і дорогій-дорогій Ліпі, що потихеньку писала записочки про поведінку, про співжиття, за її неосяжну терпеливість, якою я по глупості надуживала... І в такий момент я бачу, що була щасливіша від інших, якраз тому, що прив’язала свого баркаса до Вашого корабля, бо їхня молодість пройшла сірим бруком, а я таки вздріла чисте небо і зорі, що по сей час не раз засвітять, як вогники в Мавчиному волоссі, і як напружено задумаюсь над якимись моментами, то від тієї інтенсивності аж шумить в голові, мов після вина...

Отож дякую «Щепцьовій» душі, що мимохіть пройшла мимо моєї і знехотя кінцем рукава торкнула її. Належить ставити обов’язково слово св. перед іменем покійного; не знаю, чи свята його пам’ять, залишу це анголам та іншим небесним урядовцям, а собі затримаю дорогу пам’ять. Оскільки я не маю зв’язку ні з ким з бувших товаришів, порадив мені Женя [Євген Варварів – чоловік Т.Позняківни – В.Г.] послати лепточку у живий вінок пам’яті про «Щепця» на видавництво «Молодої енциклопедії», що була великим задумом покійниці Івченко, і та свої суворі одинокі роки доживала радістю з фотографій внуків і по-своєму любила мене, а вірніше любила мій загублений талант, як казала вона. От так з резервою на майбутнє і критичним зором розцінюють свої помилки. І коли я дивлюсь на свій перейдений шлях, то бачу одиноку дівчину на довгому пустинному шляху коло Відня, куди я йшла до Ліпи, що вчила мене першого вірша Олеся, вчила мислити, мислити. Потім виринає свіжіший образ , як портрет Вас і Ліпи в чорних мітенках (бо боліли кісточки), і отой портрет я завжди носитиму в душі і оправлю його в раму моєї подяки Вам, моєї любови і інтенсивної прив’язаності. Зовсім ясно, що Ви давали мені те, чого бракувало у моїй сім’ї, хоч вони (мої батьки) по-своєму також мабуть любили мене, але вплив тієї любови здорово був покраплений непотрібними душевними зривами, закулісним плачем (цим я, здається, славилась) і нездоровими гістеріями [Йдеться про названих батьків – В.Г.].

Шкодую, що так далеко від Вас, що нічим не допомагаю Вам тепер, коли ми з Женею вже вибрались на ясні води, хоч роками здорово бідували і не раз і не п’ять ревіла в подушку і згадувала мамині слова: «Подожди, вот как будет жизнь бить по голове, тогда узнаєш!»

Узнала, правда, але видряпалась не тільки з матеріального бідування, а головне з душевних терзань і свідомо намагалась найти рівновагу між перейденим і теперішнім, чого без мого чутливого добряги Жені не зуміла б зробити. Сьогодні я живу в тіні страшенно чесного і любленого багатьма лікаря, що, прийшовши додому, ставить свої пластинки і порівнює, яка оркестра звучить краще, обурюється, що книжка Амальріка знайшла такий широкий відгук в Америці, а обвинувачення Чорновола отак ніби непомітно затерто; хлопці повиростали попід стелі і пригадується мені «в колодочки вже вбились діти», а я з кожним ранком запримічую безліч сивих і напівсивих волосинок і таки насильно розправляю коліно, що інколи сильно докучає.

Маю одне бажання – побачитися з Вами. Знаю, що до мене не приїдете Ви, але все одно хочеться мені дивитись на Вас обох і бачити оте моє внутрішнє видовище, переплетене театральним видовищем, реальним життям і ще не погаслими мріями...

Ваша Тамара.

8 грудня 1970 р.

Дорога Тамаро – а от, як Батька звали [йдеться про батька рідного – В.Г.]– єй же Богу, не знаю!

Дуже, дуже дякуємо за великого, теплого, розумненького листа. Багато води протекло у Гудзоні з того часу, як бачились і як мали вістку про Тебе, Твого достойного Доктора, ну, і звичайно, – про твоїх трьох Богатирів. Як сама знаєш: з Федором Миколайовичем і Марією Олексіївною [названі батьки Тамари – подружжя Позняків – В.Г.] вже нам дуже трудно нав’язувати контакти, старенькі ми вже обоє, та й кривити душею ми ніколи не були здатні... В результаті – не було від кого зачерпнути хоч слівце про Ваше буття-життя! Лист Твій приніс нам радість і полегшу.

Ми, грішні, підозрівали, що Ти розгнівалась на нас із-за нефортунної репліки Євгена Наконечного [Євгена Блакитного – В.Г.] на злощасній вечірці... але, повір нам, що ми були дуже вражені його безтактністю. Він, як видно, належить до таких суб’єктів, яким алькоголь повинен бути недоступним... Словом: язик його – враг його! Не всім дано право і уміння – жартувати!

Штепцьо, як Ти звикла його звати, оказався недисциплінованим співробітником: замість того, щоб дотримати черги – попхався поперед батька [йдеться про передчасну смерть Степана Залеського – В.Г.]. А взагалі, надаремне судьба загнала його в далеку Австралію... Можливо, що тут, разом з нами усіма, йому життьова чаша не була б такою гіркою?! Хто зна?.. Невимовно жаль нам того талановитого актора і достойної людини. Хай земля буде йому – пером!!!

Твої медитації про театр, про мистецтво актора і, врешті, про Твоє місце та роль в ньому – зворушили нас, схвилювали... О, Господи, скільки часу пройшло, як ми «неістували» по чердаках депівських бараків?! І що з цього вийшло? Розбрелись, як у морі кораблі, і не тільки «вдячні глядачі», але й учасники того марафонського бігу роз’їхались хто куди, і колишні горіння розвіялись із них, як «з бєлих яблунь дим»... Багато із них навіть не згадають добрим словом, що щось такого існувало, а може, декого й хвилювало. Та на це нема ради, так воно було і так буде й після нас. Тому то, дорога Тамаро, – не жалій за сценою, за театром. Я переконаний, що Ти такої повноти життя не найшла б на кону, яке Ти найшла в Родині. Для такої Сім’ї варто жити, і всі творчі сили присвятити. Колись, коли Твою голову покриє сніг, коли Тебе обсядуть внуки, тоді Ти відчуєш всю повноту щастя і радости. На сцені того не найти!!! Не раз там доводиться п’яніти від гірких чаш!..

Ось я дивлюсь тепер на Любу (до речі – вона вже не Сай, а Чолган) [подружжя Люба Сай і Мирон Чолган – провідні актори Гірнякового театру в Америці – В.Г.], її Юрко, який у червні місяці кінчає спеціалізацію хірургії, обдарував маму трьома внуками: Христею, Маєю і Юстином, – не можу нарадуватись її щастям, її повними очима радости, коли вона їх няньчить... Не знаю, чи сцена дала б таку радість?

Біля нас все таке, як належить старичкам ... лікарі, рецепти, аналізи, операції і терпеливе чекання останньої станції. Це все прикрашується «парт-таймом» у Радіо-Свобода та кореспонденцією з колишніми березільськими товаришами. Це останнє дуже нас скріплює морально, бо бачимо, що нас там не забувають і згадують добрим словом, а не такою черствістю, якою обдарувала прославлена «еміграція» – хай їй легко ікнеться...

Будемо дуже раді, якщо час до часу – подаси вісточку про свою Родину та своє життя.

З нагоди Різдва Христового – Нового Року прийми наші сердечні побажання всіх Благ Тобі, Твойому достойному Чоловікові і Твоїм Соколам-Богатирям!

Цілуємо Вас всіх – Йось Йосич і Ліпа.