Театральна громадськість Буковини разом із шанувальниками мистецтва Мельпомени України відзначила 115-ту річницю з дня народження Василя Степановича Василька (справжнє прізвище – Міляєв). Ім’я цього режисера, народного артиста Радянського Союзу стоїть поруч з іменами Леся Курбаса, Гната Юри, Марка Терещенка, Мар’яна Крушельницького, Бориса Романицького. Відомий він і як актор, яскравий виконавець багатьох характерних та комедійних ролей. Театральну кар'єру починав у Театрі М.Садовського, Молодому театрі, Першому театрі Української радянської республіки ім. Т.Шевченка, «Кийдрамте», театрі «Березіль».

За довгі роки творчого життя в нього проявився і талант драматурга, автора інсценізацій, теоретика театру, педагога, а також історика національного театрального мистецтва (за власними спогадами й записами, а також тогочасними рецензіями преси він створив наукові праці про творчість свого вчителя – Миколи Садовського і його театр; творчий шлях Любові Ліницької та Федора Левицького).

Як теоретик театру В.Василько написав перші в українському театрознавстві «Фрагменти режисури», сприяв заснуванню в 1924 році в Києві Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

В.Василько очолював Одеський театр ім. Жовтневої революції, Харківський Червонозаводський, драматичні театри Донецька і Чернівців.

Класикою українського театрального мистецтва стала його Шевченкіана в україномовному театрі Одеси, де він поставив «Гайдамаків» та драму про Шевченка «Поетова доля».

Інсценізував і здійснив постановку Шевченкових поем «Єретик» та «Відьма», блискуче використав мотиви творів Т.Шевченка в інсценізаціях «Енеїди» Івана Котляревського та «Черевичків» за Миколою Гоголем.

З осені 1943-го по осінь 1948 років В.Василько працював на Буковині. За досить короткий проміжок часу на сцені молодого, 1940 року створеного Чернівецького українського драматичного театру він здійснив цілу низку блискучих постановок п’єс української і світової класики, сучасних драматичних творів.

Згадує завідувач акторської трупи, ветеран театру Т.Д.Рідуш: «Завжди напередодні й особливо в день прем’єри постійно наголошував, що актор не повинен перевтомлюватися

Як актор я брав участь у виставах Василя Степановича – грав Симка у «Чому не гаснуть зорі» М.Копиленка, Каюса у «Віндзорських чарівницях» В.Шекспіра, капітана у славетній «Землі» О.Кобилянської.

Хоча минуло вже 69 років від дня нашого знайомства, але і тепер він перед моїми очима, як живий: солідна зовнішність, шляхетна краса, авторитетність. Розмова з ним завжди була конкретною і не розтягнутою. Він умів шанувати свій і акторський час. Не кричав. Не принижував гідність людини. Він був людиною із почуттям гумору. Любив пожартувати, розповісти анекдоти та різні бувальщини з театрального життя».

Саме В.Василько вивів на театральну сцену України героїв творів Ольги Кобилянської, зробивши легендарні інсценізації її повістей «Земля», «У неділю рано зілля копала...». Працюючи над інсценізацією «Землі» й дізнавшись, що в селі Димка Глибоцького району, де розгорталися події повісті, проживає прототип однієї з героїнь твору – Рахіра, В.Василько, не гаючи часу, одразу виїхав туди. Про цю хвилюючу зустріч він писав пізніше у своєму щоденнику: «До нас, опираючись на палицю, вийшла маленька, худенька жінка. Її підтримував син. Я звернув увагу, що в неї дуже гарні очі, про що і сказав. Але вона української мови не розуміла, тож син переклав, і вона приємно усміхнулася і вклонилася. Я розповів, що збираюся ставити п’єсу про ту трагедію і запрошую її на виставу. Коли син переклав їй, вона знову вдячно вклонилася.

На жаль, Рахіра не змогла побувати на прем’єрі, хоча того дня відвідувала Чернівці. На виставу не потрапила через стан здоров’я. Шкода, що й Ольга Кобилянська не дожила всього п’ять років до появи своїх героїв на сцені...».

У день прем’єри разом із багатьма мешканцями Димки були присутні селяни з інших сіл Буковини, а також гості з сусідніх Станіславщини і Тернопільщини у святковому національному одязі.

Відкрилася театральна завіса: на декораціях виднівся справжній буковинський краєвид, лежали натуральні оберемки пшениці, лунала пісня «Ой летіли журавлі». Коли на сцену вийшли герої п’єси в таких же, як у глядачів, національних буковинських строях, умовне мистецтво театру перетворилося на правду життя.

І ще довго після вистави глядачі не розходилися, не вірячи, що на сцені працювали професійні актори, а не прості селяни, і підходили до них із запитанням, у якому селі вони проживають.