"Орієнталізм" Е.Саїда

Перш ніж звернутися до проблеми етнічних стереотипів у голлівудському кінематографі, варто визначити причини, які породжують ці стереотипи. Однією з таких причин, без сумніву, є орієнталізм – «спосіб думки, що спирається на онтологічну та епістемологічну різницю, яка проводиться між «Сходом» і (в переважній більшості випадків) «Заходом»»1. Вагомий внесок у визначення і дослідження орієнталізму зробила монографія Е.Саїда «Орієнталізм», яка викриває «таємниці» конструювання знання про Схід. Орієнтальне «знання», за Саїдом, одночасно є владою, оскільки воно спрямовує колоніальну владу і нею ж породжується. Схід був «орієнталізованим». Кажучи це, ми маємо на увазі відверто гегемонічні, силові, домінаційні відносини між Заходом і Орієнтом. «Схід був орієнталізований не тільки тому, що його відкрили як «орієнтальний» (...), а й тому, що його можна було зробити орієнтальним – тобто примусити бути орієнтальним»2.

Орієнталізм старого зразка знайшов своє завершення в науковій діяльності Джиба та Масиньйона, яку Е.Саїд детально аналізує. Але головні принципові догми орієнталізму існують сьогодні в їхній найчистішій формі, коли йдеться про вивчення арабів та ісламу. Одна з них – це та, яка стверджує, що існує абсолютна й систематична різниця між Заходом, який іде прямою дорогою раціональної думки і є розвиненим, гуманним, вищим, і Сходом, який блукає манівцями і є недорозвиненим та нижчим. Ще одна догма рекомендує завжди надавати перевагу абстрактним висновкам про Схід, а надто тим, які ґрунтуються на текстах, що репрезентують «класичну» східну цивілізацію, перед прямими фактами, добутими зі спостережень над новітніми орієнтальними реальностями. Третя догма – це, що Схід вічний, однорідний і неспроможний визначити себе; тому припускають, що без дуже узагальненого і систематичного словника, який би описував Схід, спираючись на засади західного світогляду, не обійтися. Четверта догма проголошує, що Схід лежить в основі чогось такого, чого треба боятися, або ж надійно його контролювати. Усе це чітко простежується у стереотипах сучасної масової свідомості3.

Голлівудський «Схід»

Отже, знання Заходу про Схід переважно було обмежене концепцією орієнталізму, з усталеними полюсами та характеристиками (такими, як екзотизм, деспотизм, беззаконня, еротизм тощо). Те, що культури Сходу не підтримували християнську мораль, робило ці культури ще містичнішими та віддаленішими. Концепція «Сходу як європейського винаходу» проявляється і в західному кінематографі. Перш за все, звернімося до «винаходу» образу араба, оскільки, на нашу думку, на даний момент це найбільш актуальна та болюча проблема. А.Фахдел стверджує: «західне кіно – не більше ніж віддзеркалення поширених упереджень, деякі з них існують ще з часів хрестових походів»4. Аналізуючи голлівудський, французький та італійський кінематограф з самого початку їх існування, він виявляє, що зображення арабів переважно зводилося до «розпусників з хитрими поглядами»: «вони запальні і щосекунди готові витягти кинджал. Хтиві та полігамні, вони люблять викрадати західних дівчат та тримати їх, як полонених, у своїх гаремах»5. Якщо чоловічі арабські ролі (втім, епізодичні, для надання «колориту») дещо варіювалися (камердинер, грабіжник, чистильник взуття чи заклинатель змій), жіночі ролі обмежувалися образом повії й танцівниці живота.

Сюжетні лінії фільмів про Схід, за Фахделом, теж зводилися до кількох типів. Один з них – приречена любов між представниками арабської та західної цивілізації – втілював протистояння Сходу і Заходу. Інший тип базувався на казках «Тисячі і однієї ночі». Проблема таких художніх фільмів полягала в тому, що вони претендували на статус правдивого зображення арабського життя. Що ж до фільмів «іммігрантської тематики», одні з них намагаються побороти усталений образ «араба-злочинця», тоді як інші обмежуються образом іммігранта-жертви чи «цапа-відбувайла».

Образи представників Західної Азії у жанровому кінематографі

Голлівуду належить «почесне» місце серед авторів стереотипних та очорнювальних образів жителів Сходу. Дослідник Д.Шахін задокументував близько 850 голлівудських фільмів, які зображають арабів у негативному світлі. Останні з відомих – «Наказано знищити» («Executive Decision»), «Солдат Джейн» («GI Jane»), «Мумія» («The Mummy»), «Теленовини» («Broadcast News») та «Ігри патріотів» («Patriot Games»). Називає він і «Операція Кондор» («Operation Condor») з Джекі Чаном, «Комендантська година» («Martial Law»), «Батько нареченої-2» («Father of the Bride II»), а також мультфільми «Казам» («Kazam») та «Повернення Джафара» («The Return of Jafar»)6. Лише 5% з переглянутих 900 фільмів подають більш-менш позитивний образ араба, а фільми, в яких араби виступають протагоністами, можна перерахувати на пальцях.

У праці «Reel Bad Arabs: How Hollywood Vilifies a People»7 (Interlink Publishing Group, 2001) Шахін стверджує, що араби – державний ворог №1 у США. «Арабські чоловіки всі їздять верхи на верблюдах та викрадають блакитнооких блондинок, тоді як жінки арабського світу – «пишногруді танцівниці живота» або «німі та покірні». Ви не побачите арабську дитину, якщо вона не краде ваш гаманець… Арабську гуманність та культуру стерто. Замість того, щоб сфокусуватися на образах спільного, фільми фокусуються на відмінностях між нами»8. Згідно з Шахіним, існує лише п’ять «типів» арабів у голлівудському кіно: лиходій, шейх, арабська дівчина, єгиптянин та палестинець.

Упродовж бурхливого ХХ століття голлівудські стереотипи щодо арабського світу залишалися незмінними. У 1981 р. вийшов «хіт» пригодницького кіно – «Шукачі загубленого ковчега» («Raiders of the Lost Ark»), перший з трилогії про Індіану Джонса. Цей фільм не тільки виграв чотири «Оскари» та став одним із найбільш касових фільмів «усіх часів та народів», а й був обраний для збереження в Національному реєстрі кінофільмів (National Film Registry). У 1999 році стрічку визнала «культурно, історично та естетично знаковою» Бібліотека Конгресу США9. Дія фільму відбувається переважно у Середньому Сході та пропонує глядачеві «культурно та історично знаковий» образ араба, який «махає кривою турецькою шаблею та перебуває в союзі з нацистами»10. Е.Шохат та Р.Стем підсумовують: «Звільняючи старовинний єврейський ковчег від незаконного єгипетського володіння, американський герой рятує його від нацистської конфіскації, алегорично посилюючи американську та єврейську солідарність проти нацистів та арабських колабораціоністів»11.

Що ж відбувається в 90-х, коли набирають обертів мультикультуралізм та політична коректність? На жаль, образи арабів не стали більш коректними. С.Саймон доводить це на прикладі «Правдивої брехні» («True Lies»), фільму 1994 року випуску з Арнольдом Шварценеггером у ролі американського героя (Гаррі Таскера), який захищає національну безпеку США. Його головний ворог, терорист Салім Абу-Азіз, та група терористів – втілення пропаганди негативних стереотипів. На відміну від Таскера, Абу-Азіз позбавлений вихованості і наділений грубістю та жорстокістю. Саймон також звертає увагу на те, що використання назви терористичного угруповання – «Crimson Jihad» – це «викривлення арабської та мусульманської культур», адже «джихад» не завжди означає «священна війна». Тоді як терорист Самір – проекція «злого вченого», нацистського тортурника з фільмів часів Другої світової війни, Абу-Азіз впродовж фільму прогресує до божевільного, безжального «буйного психопата». Саймон зазначає, що «Правдива брехня» впроваджує деякі позитивні інновації: так, ролі арабів грають араби або люди з Середнього Сходу; створюється «реалістична» мета та мотиви дій терористів; замість незрозумілого бурмотіння звучить арабська розмовна мова. Хоча остання перевага далека від ідеалу: часто репліки залишаються без перекладу, а сам англійський переклад виявляється набагато «жорсткішим» за оригінал12.

А.Джонс для визначення сукупності стереотипів у голлівудському кіно використовує словосполучення «голлівудський іслам». У «Облозі» («The Siege», 1990), яку Джонс назвав ««Годзіллою» з арабськими мусульманами замість монстра», стереотипи проявляються у злитті понять «араб» та «мусульманин». Тоді як «10 мільйонів арабів – християни (і тільки 15% серед 1,2 більйона мусульман світу – араби)»13.

Крайня межа нападок на арабів, на думку Шахіна, – «Правила бою» («Rules of Engagement», 2000), фільм, у створенні якого брало участь Міністерство оборони США14. Нагадаємо, що в одній зі сцен цього фільму полковник Террі Чайлдерс наказує своїм солдатам «прикінчити цих виродків» і потім убиває «83 чоловіків, жінок та дітей».

Говорячи про терористів, неможливо не згадати статтю С.Акрам «Наслідки 11 вересня, 2001: приціл на арабів та мусульман в Америці». Вона зазначає, що стереотип арабів як «демонічних терористів та релігійних фанатиків» існував задовго до трагічного 9/11. Популярна карикатура на середньостатистичного араба: «Він у балахоні та в тюрбані, злий та небезпечний, займається переважно викраденням літаків та підриванням громадських будівель… Якщо в італійців є мафія, усі італійці – під підозрою; якщо в євреїв є фінансисти, усі євреї – частина інтернаціональної змови; якщо в арабів є фанатики, усі араби – злочинці». Проте після 11 вересня ненависть та страх міфічних «демонів» перейшли на новий рівень «війни з тероризмом». Аналізуючи державні заходи в цій «війні», Акрам підсумовує: «Дії уряду у «війні з тероризмом» після 9/11 не підвищують скільки-небудь безпеку американців та захист від терористів. Натомість вони змушують арабів та мусульман, демонізованих через історичну ворожість до них з боку приватних та урядових угруповань та осіб, заплатити занадто високу ціну»15.

Ця ворожість спричиняє пошук і, відповідно, появу «демонів» у фільмах, де виникає потреба показати «ворога». У 1997 р. Рідлі Скотт створив «Солдата Джейн» («G.I. Jane»). Араби з’являються у фільмі тільки для того, щоб головна героїня могла довести свою спроможність убити «ворога» так само безжально, як і американський чоловік. Часто присутність арабів за сюжетом необов’язкова або помилкова, як у пізнішій роботі «Гладіатор» того ж Рідлі Скотта («Gladiator», 2000). Протягом 25 хвилин у фільмі зображуються сцени з арабами, зокрема з аморальними та бездушними арабськими работорговцями. Проте, як зазначає Шахін, «ми не знайшли жодного історичного підтвердження про групу арабських работорговців, яка між 180 та 1483 р. н.е. викрадала б римських солдатів. Якщо DreamWorks хотіла, щоб «Гладіатор» був автентичним, чому вона використала неавтентичні образи, критикуючи арабів?»16.

Голлівуд часто зводить «варварський» образ араба до межі людського. У «Гладіаторі» араби постають перед нами брудними й неголеними, розхристаними. Цей образ «кочує» з фільму в фільм – так, у «Мумії» («The Mummy», 1999) одного арабського персонажа змальовано як «смердючого». «Бруд» та «тваринність» «голлівудських» арабів свідчить про те, що їх уявляють як протилежність, виворіт «цивілізованого» Заходу, а також про намагання зробити з них символ Зла17. Шахін обурюється: «В часи, коли уряд США бореться з образливими стереотипними образами інших груп, арабські та мусульманські стереотипи ігноруються – чи навіть схвалюються. Важко уявити, що в ХХІ столітті медіа, як і кінематографічна індустрія, продовжують увічнювати ці підлі образи».

Подивимося на голлівудську «альтернативу» стереотипним фільмам про арабський світ. У 2007 році на світ народилося «Королівство» Пітера Берга. Р.Хананіа, «найкращий оглядач етнічних питань» США у 2007 році, вважає, що «Королівство» «пропонує реалістичне зображення того, як більшість арабів та мусульман теж протистоять тероризму». На його думку, перевага фільму в тому, що, на відміну від інших «терористичних» стрічок, «Королівство» порушує проблему аморальності війни в Іраку, а також показує героя фільму – араба й мусульманина, який не менше, ніж американці, прагне боротися з тероризмом18. Варто поглянути на цей фільм більш уважно та критично.

Перш за все, впадає в очі свідомий підбір авторами фільму «команди» американців–агентів ФБР. Вона – «зразок» мультикультуралістських принципів «представництва»: чуйний афроамериканець (на чолі команди!), розумний єврей, дотепний вірджинець та «сильна» жінка (на догоду феміністкам). Не дивно, що головна тактика цієї команди – дипломатія.

Американцям доводиться «грати на чужому полі» Саудівської Аравії – яка постає в їхній уяві іншим світом, «Марсом» (бачимо алюзії не тільки на «світ пустель», а й на «світ війни»). Хоча «Америка» та «Марс» подібні між собою через взаємну ненависть та бажання помсти, американці все ж «кращі»: на відміну від терористів-арабів, вони не вбивають мирних людей та дітей. Варто зазначити, що арабський світ справді зображений у фільмі не таким стереотипним, як у голлівудському загалі. Ми бачимо у фільмі те, про що мріяв Шахін, коли говорив, що «якщо можна змалювати арабів одним словом, то це слово – сім’я»19. Упродовж фільму показано арабські сім’ї, проведено паралель «американська сім’я – арабська сім’я» і, відповідно, звужується «прірва» між протагоністами, Рональдом Фльорі та Фарісом Аль-Газі. «Зіткнення цивілізацій» переростає в «діалог культур», а то і просто людей.

На жаль, уважний глядач може виявити «послання», приховане між рядками цього діалогу. Під час «зближення двох культур» жінка-агент простягає арабській дівчинці «чупа-чупс», а та їй у відповідь кульку – яка «вказує» на головного терориста. Обмін, який мав стати свідченням примирення і «відходу» американців, стає причиною кривавої стрілянини. «Невинна» арабська кулька, подана дружнім жестом, таїть для американців загрозу і ворожість. Симптоматично, що слоган фільму – «Не довіряй нікому». Друге «приховане послання» – смерть полковника Аль-Газі. Хоча автори і створили позитивний образ Аль-Газі, їм не вистачило сміливості залишити живим та, відповідно, переможцем представника арабського світу, «демонічний» та «ворожий» образ якого Голлівуд створив та тиражував протягом століття. Діалог з мертвим неможливий, як і ідентифікація глядача з ним, а переможцями мають стати лише американці – не важливо, скільки «хороших» (чи мирних?) арабів помре під час «дипломатичної» «війни з тероризмом».