– Пані Фрозино, яким Іван був у дитинстві?

– Він нічим не відрізнявся від інших. Однак мав багато друзів – і серед однолітків, і серед старших. Вони часто приходили до нього, і я пригадую, що він їм щось постійно розповідав. Я не вникала, що саме, й не уявляла, до чого це призведе – ми ж були дітьми...

А трохи згодом Іван почав парубкувати, бо був високого зросту (навіть у перший клас пішов у шість років). У нас, коли йдуть колядувати, то обов’язково з хором, скрипкою... Але якщо тобі немає п’ятнадцяти років, то ти не можеш співати, тож до хору потрапляли парубки вже після армії. Проте Івана, оскільки він добре співав, старші хлопці запросили. Та ще й обрали «кальфою», або «березою», – це той, хто збирає гроші та організовує танці. Для цього людина мала бути чесною й авторитетною.

Тоді стався такий випадок: інший хлопець, старший за Івана роки на чотири, який раніше був «березою», озлився та й намовив ще одного, щоби побити Івана. Тож коли ті йшли колядувати, ці двоє вийшли на дорогу, вчепилися до Івана й дали йому головицю. А Іван питає: «Хлопці, за що?..». Тут інші збіглися й дали відсіч: «Це ми його вибрали!». Але що цікаво: той дав Іванові головицю, а цей йому навіть не вернув.

– Узагалі, Іван був спокійною дитиною?

– Дуже спокійною. У мене були двоє старших братів, то ті неслухняні були, а Іван, щоби я не сказала, ніколи мені не суперечив – із ним було найменше проблем. Я жодного разу не чула, щоб Іван десь побився, бо ж діти, як граються, то коли-небудь таки поб’ються.

– Читати Іван полюбляв у дитинстві?

– У двадцятих роках тут у хаті була читальня: люди виписували книжки, передплачували газети, збиралися, обговорювали новини, адже ні радіо, ні телевізорів не було. Тато постійно діставав якісь українські книжки. Особливо за румунів це було дуже важко. Я пам’ятаю, як увечері ми завішували хустками вікна, збиралася повна хата людей: діти на печі, дорослі за столом – і всі читали про Україну. Як люди прагнули знати щось про свій край, про свою націю! А тепер маємо Україну, проте люди стали іншими...

– Кіно після війни у вас показували?

– Дуже рідко. Іноді привозили й показували у клубі. Перший фільм, який Івана дуже схвилював, – це був «Щорс» Довженка.

– Тоді він і вирішив стати актором?

– Якось один журналіст спитав Івана: «Напевно, ви з дитинства мріяли про кіно?». А Іван відповів: «Я не міг із дитинства мріяти про кіно, бо перший фільм побачив у тринадцять років». Спочатку він хотів бути або капітаном далекого плавання, або льотчиком, а тоді психіатром... Багато професій були Іванові до вподоби, він не міг вибрати. Аж тут на допомогу прийшло кіно, в якому він міг би ці ролі втілити: і вчителя, і лікаря, і моряка, і філософа...

У Чорториї при сільському клубі існував самодіяльний театр. Першу роль Іван зіграв там у тринадцять років – це була роль діда Гната у «Безталанній».

А потім вирішив після школи піти вчитися на артиста. І думав, що артисти виходять із музичного училища, тож вступив до класу баяна у Чернівцях. Провчився рік, розібрався й згодом десь почув, що при Чернівецькому театрі набирають студію. Тож пішов туди. Після двомісячного навчання йому дали роль Лукаша у «Лісовій пісні» і ще одну головну роль. За це йому платили півставки – 36 карбованців на місяць.

– Як Миколайчук потрапив у кіно?

– Першим учителем Івана в Чернівецькому театрі був Міхневич. Якось Іванові запропонували якусь негативну роль на Одеській кіностудії, але Міхневич сказав: «Я розумію: ти молодий актор, і є нагода себе проявити... Взагалі, актори не вибирають, і тобі доведеться грати не лише героїв, але й негативні ролі, однак починати з цього я би тобі не радив». Іван послухався. А потім до Чернівців приїхали з Києва, подивилися вистави за участю Івана й порадили вступати до Київського театрального інституту, мовляв, шкода таланту пропадати.

Значно пізніше, коли Іван знімав фільм «Така пізня, така тепла осінь», він запросив свого вчителя на головну роль. І сам Міхневич пишався тим, що його учень перевершив свого вчителя. «Тоді, – казав він, – буде прогрес».

– У своєму фільмі «Вавилон ХХ» Миколайчук грав на скрипці. А в житті він володів цим інструментом?

– Ні. Йому довелося два місяці ходити вчитися. І коли він зображав гру на скрипці, то музиканти, які дивилися на нього, питали, чи справді він скрипаль.

Іван чудово вмів перевтілюватися. Приміром, коли була прем’єра «Розвідників» у Криму, на неї запросили Калганова, якого Іван втілював у цьому фільмі. В інтерв’ю після перегляду той сказав: «Я воював із 1941 року, а цей хлопець тоді тільки народився. Але як йому вдалося передати всі мої труднощі воєнні!».

– Як у селі сприйняли Іванову славу?

– Уявіть, студент другого курсу зіграв дві головні ролі: Тараса Шевченка у фільмі «Сон» і в «Тінях забутих предків» у Параджанова! Але батько не розумів, казав: «У Чорториї вчився – 4 класи, у Брусниці – ще три класи, у Вашківцях вчився, потім у Чернівцях... Чого ще до Києва їхати?». А сам він не був у школі жодної днини, бо коли мав іти в перший клас, то якраз почалася Перша світова війна. Проте вмів читати й писати українською, а також румунською, бо працював на залізниці – в державній установі, тож мусив володіти державною мовою.

Спочатку тато не міг усвідомити, що таке артист. Йому здавалося, що це якийсь клоун, який стрибає по сцені. Тож він казав Іванові: «Добре коли ти молодий. А от коли станеш старий, то як ти будеш ті коники показувати? От дивись: сусід вчився, потім зробив такий замок, що не можна розломити, – це є спеціальність. А в тебе що?..».

Коли Іван грав у театрі в Чернівцях, то якось запросив нас подивитися. Ми разом із батьком тоді вперше побачили, що таке театр. Тато вернувся з тієї вистави зовсім інший, каже: «Я твердий мужик – ніколи не плачу, а тут заплакав...». Тоді він почав потроху розуміти. Бо ж як людина може щось збагнути, якщо раніше ніколи того не бачила?

І згодом, коли Івана призначили на головну роль у фільмі «Тіні забутих предків», то він привіз з кіностудії Довженка тамтешню газетку, де було написано про його призначення. Батько прочитав та й каже: «О, мабуть, ти велика людина, якщо про тебе газети пишуть!». Він не розумів, що це не центральна газета, а лише студійна багатотиражка.

– До речі, як Миколайчук потрапив на роль Івана Палійчука в «Тінях забутих предків»?

– На цю роль було затверджено російського актора з Москви Геннадія Юхтіна. Група вже мала їхати на зйомки. А Іван навчався в Івченка-старшого. І той каже Параджанову: «У мене на курсі є цікавий хлопець на цю роль – подивись».

Іван потім розповідав, як прийшов на кіностудію, чекав-чекав... Увечері вся група виходить, він – до Параджанова, а той каже операторові Іллєнку: «Юра, ну, посмотри», – мовляв, незручно буде перед Івченком, що зовсім не дивилися... Іллєнко бере камеру, дивиться через неї на Івана, аж раптом кличе Параджанова: «Сергію Йосиповичу, Сергію Йосиповичу!..». Той вертається, дивиться сам... Потім проявили цю пробу й вирішили, що це і є Палійчук!

Іван завжди був вдячний Івченкові за ту рекомендацію, бо невідомо, як би склалася його акторська доля, якби не ця роль. З іншого боку, незрозуміло, як актор із Москви міг би зіграти карпатського легіня?..

– Як ваш батько сприйняв Івана, коли побачив на кіноекрані?

– Він так і не побачив свого сина на екрані, бо помер ще до того, як завершилися зйомки. Лише й бачив ту газетку, де йшлося про затвердження Івана на роль.

– Чи залучали Миколайчука до громадської діяльності, адже він мав популярність, отже – авторитет?

– Іванові пропонували співробітничати з КДБ, коли він виїздив за кордон. Він довго ухилявся, та коли приперли, то знайшов вихід – сказав: «Розумієте, в нас різні спеціальності: чим менше людей вас знають, тим краще; а в мене – навпаки».

Коли в Театральному інституті він отримав премію Миколи Островського, його хотіли обрати секретарем комсомольської організації. На засіданні голова питає: «Хто за те, аби обрати Івана Миколайчука?..». Іван піднімає руку – хоче щось сказати. «Самовідвід потім!». Проголосували одноголосно. Тоді Іван виходить і каже: «Дякую вам за довіру, але я навіть не є комсомольцем...». – «Як?!». А Боря Брондуков кричить: «Ганьба! Ганьба!..». Вони глузували й не боялися. А які часи то були! Не боялися й тоді, коли знімали тут «Камінного хреста». Після того фільму Борю якось запитали журналісти, яку роль він хотів би зіграти? Боря відповів: «Роль Леніна в Театрі сатири»... Тюрма дивилася в очі, а вони залишалися самі собою!

– Миколайчук полюбляв розповідати різні байки й небилиці, правда?

– Так-так. Не лише байки, але й бувальщини. Причому про один і той самий випадок різним людям розповідав по-різному. Іноді дуже важко було впізнати, про що йдеться.

– Відтоді, як Іван потрапив до Києва, він часто навідувався до Чорториї?

– На Різдвяні свята він завжди був у Чорториї. Якось навіть вислав нам листівку з фільму «Спокута чужих гріхів», у якому грав шпигуна. На цій листівці – фотографія Івана й напис: «Увага! 50 тисяч пенгів нагороди тому, хто вкаже місце перебування державного злочинця, агента Москви Василя Русина». Внизу Іван приписав: «Якщо здибите його на Різдвяні свята у Чорториї, зловіть і напоїть, а потім похмеліть».

– Чи багато відвідувачів буває в музеї?

– Доволі багато. Іноді по кілька разів на день приходять. Їдуть із Канади, Америки, Польщі, Румунії, Білорусі... Загалом із 14 країн світу. Причому не лише українці з діаспори. Дехто взагалі не знає жодного слова по-українськи.

Якось завітав один німець. Спочатку думали, що це поляк. Однак польську він не розумів. А по-нашому знав лише одне слово – «дякую». Тож довелося дати йому журнал англійською. Потім він спитав, чи можна знімати – це я зрозуміла. Напослідку питає жестом, де Іванова могила. Я кажу: «В Києві». Він залишив напис у нашому журналі, який нам потім прочитала перекладачка, що прийшла з наступною німецькою групою. Виявилося, що цей німець знав про Івана Миколайчука й невипадково потрапив до нас. Але невідомо, як він знайшов нас, зовсім не знаючи мови…

Відвідав нас один інвалід із Донеччини: він на милицях, на одній нозі їхав навколо України 5600 кілометрів на пам’ять Олекси Гірняка – того, що спалив себе за мову на могилі Шевченка. Приїздили також із Луганська, казали: «Ми також українці, але не вміємо говорити українською, бо так нас учили...».

– Що це за легенда – про лебедів у чорторийських ставках?

– Івана не стало влітку 1987 року. А тої ж зими до нас у Чорторию злетілася ціла зграя білих лебедів: вони приземлилися на місцевих ставках, аби перезимувати. У перший рік їх було двадцять, але тепер ми нараховуємо десь півтори сотні птахів. Кажуть, що причиною є теплі підземні джерела, що не дають ставкам замерзнути. Хоча