8 липня 2008 року на кіностудії ім. О.Довженка відбувся допрем’єрний показ документального фільму Миколи Павловича Мащенка під назвою «Актор Божою милістю». Фільм, у якому Мащенко не лише режисер, а й сценарист, присвячено видатному українському акторові Дмитру Миколайовичу Миргородському. «Я ніколи не насмілювався першим когось називати другом, але душа завжди, як навстіж відчинене вікно назустріч вранішньому сонцю, готова була прийняти найменші прояви дружби, щирості й завжди відповідала взаємністю»1, – казав М.Мащенко в одному інтерв’ю, і ці слова могли бути сказані й про Д.Миргородського.

Вибір героя документальної стрічки не випадковий, адже майстрів об’єднувала багаторічна дружба й робота на знімальному майданчику шести фільмів – «Як гартувалася сталь», 1975; «Мама рідна, любима», 1986; «Все перемагає любов», 1987; «Зона», 1988 та ін.

Миколу Мащенка, який здобув акторську освіту в Харківському державному театральному інституті, вирізняє особливе ставлення до акторів. Для нього найважливішим засобом виразності в кіно, за його словами, є «кіноактор, людина, яка наші пошуки втілює в життя, лишається наодинці з глядачем. Актор – це душа і серце наших картин. І поки воно б’ється, буде і кіномистецтво».

На жаль, смерть завадила Дмитру Миргородському зіграти у фільмі «Богдан Зиновій Хмельницький».

Не всі режисери художнього фільму займаютьсяся документальним кіно. Однак, увійшли в історію кіно пристрасні документальні фільми геніального Олександра Довженка. Леонід Осика після смерті свого друга Леоніда Бикова зняв документальний фільм «...якого любили всі». Юрій Іллєнко під час останньої зустрічі з Сергієм Параджановим зняв про нього документальний фільм, унікальність якого полягає у відсутності жодного монтажного з’єднання. У Миколи Мащенка фільм «Актор Божою милістю» теж не перша документальна робота. Згадаймо хоча б фільм про Київ, який кілька років тому відкривав фестиваль «Молодість».

Після закінчення фільму «Актор Божою милістю» майстер розповів про свої задуми, про таке важливе поняття в режисурі, як відбір. Багато людей могли б сказати гарні слова про Дмитра Миргородського, але режисер був вимушений обмежитися невеликим колом для інтерв’ю у фільмі. Він запросив режисерів, у яких знімався Д.Миргородський: Григорія Кохана («Схованка біля Червоного каменя», 1972), Олега Бійму («Пастка», 1993), Єжи Гофмана («Вогнем і мечем», 2000). Певна річ, були спогади і Миколи Павловича.

З акторів у фільмі з’являється Богдан Ступка, який здружився з Миргородським під час спільних поїздок на зйомки «Вогнем і мечем» Є.Гофмана. Доктору мистецтвознавства Вадиму Скуратівському найбільше сподобався Дмитро Миргородський у, здавалося б, невеличкій ролі комбана-піхотинця у фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть лише «старики»» (1973).

З Биковим Миргородському пощастило попрацювати ще в одному фільмі – «Ати-бати, йшли солдати» (1976). Взагалі актор знімався у багатьох режисерів: М.Калатозова («Червона палатка», 1970), І.Миколайчука («Вавилон ХХ», 1979); Л.Осики («Тривожний місяць вересень», 1975; «Море», 1978; «Етюди про Врубеля», 1989), Ю.Іллєнка («Легенда про княгиню Ольгу», 1983; «Молитва за гетьмана Мазепу», 2001), О. Муратова («Дорога в нікуди», 1992), Є.Матвєєва («Особливо важливе завдання», 1980), С.Цибульник («Будні карного розшуку», 1973), Л.Безкодарного («Не мине й року», 1973), Т.Золоєва («Блакитний патруль», 1974), Є.Шерстобитова («Тачанка з півдня», 1977), М.Рязанцева («Убитий при виконанні», 1977), М.Ільїнського («Мільйони Ферфакса», 1980), Р. Синька («Страх», 1980), М.Оляліна («Тепла мозаїка ретро і ледь-ледь», 1990), М.Каца «Анекдотіада. Історія Одеси в анекдотах», 1994), Я.Лупія («Партитура на надгробному камені», 1995) та багатьох інших режисерів.

У фільмі також звучать вірші Д.Миргородського, один із яких став піснею. На пісню схожий і фільм Миколи Мащенка про українського актора. Чисту, теплу пісню, в якій залишилось ще багато недоспіваних слів. Та хіба можна все охопити? В одному інтерв’ю Микола Мащенко сказав, що «багато чого встиг сказати, але ще більше не встиг. І вже не встигну. Ці слова, правда, може сказати кожен з моїх колег».

Миколі Павловичу Мащенку дуже поталанило в житті: у нього були чудові вчителі, він сам виховав багатьох митців. Закон життя такий: те, що не встиг сказати майстер, скажуть його учні. Тож хочеться побажати Миколі Павловичу у своїх майбутніх фільмах і книгах сказати ще багато доброзичливих і щирих слів, які, можливо, теж комусь визначать долю, бо справді: «ніколи не забувається, чиї добрі слова висвітлили нам увесь життєвий шлях».