Цього літа компанія «Артхауз трафік» почастувала поціновувачів творчості режисера спершу прем’єрою останньої його стрічки «Бентежна Анна», слідом за якою на було показано ще три фільми («Корови», «Руда білка» та «Люсія і секс»), що становлять ретроспективу під провокативною назвою «Хуліо і секс». Втім, лише до сексу як до єдиного знаменника не можна звести мотиви цих фільмів. Кінокритики говорять про прихильність режисера до «магічного реалізму» та принципів «поетичного кіно», тому часто неймовірні любовні історії Медема у поєднанні з візуальною силою барв та пейзажів створюють авторське кіно – чуттєве, емоційне, де сюжети – хаотичні, у душах героїв – неспокій, а їхні історії розгортаються, балансуючи на межі реального, снів-спогадів та витворів уяви.

Народжений 21 жовтня 1958 року в Сан-Себастьяні, Хуліо Медем здобув освіту на медичному факультеті університету Країни Басків. Кінематограф цікавив його ще з дитинства: у 15 років майбутній режисер створював німі фільми без сюжету, а в 17-річному віці здійснив спроби короткометражного кіно. Згодом, завершуючи навчання на медичному факультеті, Медем писав кінорецензії до баскського тижневика La Voz de Euskadi. Перші серйозні спроби у галузі режисури – короткометражні фільми «Лапи на голові» (1985) та «Рівно о шостій» (1987) – було відзначено преміями на Міжнародному кінофестивалі в Більбао. А дебют у повнометражному кіно «Корови» (1992) приніс Медемові визнання в Іспанії та за кордоном (премія «Гойя» в категорії «кращому молодому режисеру», Золота нагорода кінофестивалю в Токіо, «Особлива відзнака» на фестивалі Світового кіно в Монреалі) і досі вважається одним із кращих фільмів режисера.

«Корови» – це данина національному кіно, історія 60 років бурхливих стосунків між двома баскськими сім’ями, які живуть на сусідніх пагорбах маленької долини Гипускоан. Фільм складається з чотирьох новел, сюжетно і стилістично цілком самостійних, але разом вони формують хронологічно послідовну (1875 – 1936 роки) розповідь, яка охоплює не лише конфлікт двох родин, трьох поколінь, а й непросте життя баскського народу в цілому, різні долі, персональні трагедії на тлі впізнаваних історичних подій. З другої Карлистської війни бере свій початок кровна ворожнеча (навіть у буквальному розуміння, оскільки, заплямувавши себе кров’ю вбитого Кармело, Мануель прикидається мертвим і рятує своє життя) між сім’ями Меніділусе й Ірігібель. Єдиним свідком ганебного вчинку Мануеля, спогад про який потім переслідуватиме його все життя, стане корова. Саме очима корів, на яких традиційно ґрунтується все господарство басків, глядач не раз бачить життя їхніх власників. Спокій, гармонійне життя цих тварин, стихійна краса і велич природи, що є невід’ємною ознакою естетики фільмів Медема, контрастує з метушливим, часто жорстоким життям людей, віддзеркалює їхню пиху, безглузді вчинки та пристрасті. Разом із трьома поколіннями членів сімей змінюються і три покоління корів – Тксагоррі, Пупілле і Бланка. Цих корів усе життя пише Мануель, поринаючи у свій примітивістський живопис, все більше заглиблюючись у свій світ, світ уяви, вважаючи, що давно перейшов межу між життям і смертю. Діти й онуки Мануеля, як і їхні сусіди, навпаки, потонули у земних пристрастях. Змагання між «айсколарі», політ сокир, пронизливі погляди і промовисті жести, заборонене кохання – це світ фільму, де водночас відчувається і фольклорна казковість, ліричність. Мабуть, це захоплення народним життям у «Коровах» і викликає асоціації з фільмами Кустуріци. Але Медем, створивши досконалий зразок національного кіно, справжньої епічної саги, далі рухається вже в іншому напрямку. Цей напрямок – мелодрама – традиційний іспанський жанр, сентиментальні темпераментні love stories, які завжди активно випускали, щоправда, за межі Іспанії рідко експортували. На сучасному етапі цей жанр розробляє на рідних теренах і Альмадовар – власне іронічне обігрування мелодрами, ексцентрика, елементи кічу стали візитівкою його фільмів. Підхід Медема до мелодрами інший: тут немає іронії і самоіронії, що вже гірше, жанр більше нагадує повернення до своїх витоків, щоправда, приправляється елементами трилера, містики аж до езотерики.

Другий фільм Медема «Руда білка» (1993) розповідає історію локального масштабу і, звісно ж, про кохання. Цікаво, що кохання будується на брехні, на вигаданому факті стосунків, які стають згодом щирими почуттями. Колишній лідер рок-групи Хота не встиг здійснити несміливу спробу суїциду, оскільки став свідком нещасного випадку: мотоцикліст врізався в огорожу пляжу і першим упав із мосту. Прийшовши на допомогу, хлопець бачить, що водій мотоцикла – гарна дівчина, яка від удару втратила пам’ять. Так Хота вигадує для дівчини нове життя, назвавши її в лікарні Лісою – своєю дівчиною, з якою вони ніби вже чотири роки живуть разом. Утім, він не стільки створює ідеальну кохану, скільки відновлює спогади свого недавнього минулого. І справді, зовсім недавно від Хоти пішла дівчина Елі, з якою вони грали колись у рок-групі і чотири роки прожили разом. Їй він і присвятив пісню «Еліса», яка часто з’являється у фільмі у формі кліпу, що помітно впливає на естетику «Рудої білки». Ця брехня породжує цілу низку ситуацій, які розгортаються у кемпінгу під назвою «Руда білка». Історія вдало вибудувана, Медем зумів витримати інтригу, створити тонку детективно-містичну гру з глядачем. У цьому ж фільмі з’являються перші натяки на тему нерівності стосунків між чоловіком та жінкою, які у повний голос прозвучать у «Бентежній Анні». У «Рудій білці» ж відчувається глузування з «права власності» на Лісу-Софію, за яке колишній коханий із справжнього життя дівчини воює з Хотою, та зі стереотипів поведінки «справжнього чоловіка» в цілому. Відгуки на фільм були більш прохолодними, ніж на попередній, але нагороду молодіжного журі на Каннському кінофестивалі він здобув. «Руда білка» справді більш молодіжна, трохи сентиментальна, але цікава передусім павутинням колізій, характерною для Медема грою в реальність та вигадку.

У 1996 та 1998 роках побачили світ фільми «Земля» і «Коханці Полярного кола», але до складу цієї ретроспективи вони не увійшли. Тому зупинимося на фільмі «Люсія і секс». Знятий у 2001 році, він викликав неоднозначні реакції: з одного боку – премії «Гойя» за кращий сценарій і кращу жіночу роль, а з іншого – розчарування серед деяких прихильників Медема, які побачили у фільмі лише пристрасті у дусі латиноамериканських мелодрам. Хуліо Медем – справді романтик, а людські відносини у нього обов’язково перетворюються на казкові ірреальні романи. Втім, незважаючи на наявні інгредієнти класичного «мила» (дитина, про яку не знає батько, трагічна загибель, автокатастрофа, перебування в комі, неймовірні перетини персонажів, які у фіналі збираються на тому ж острові, на якому все колись починалося), фільм не перетворюється на банальну продукцію завдяки хитросплетеному сюжетові, де дія розгортається одразу у кількох часових вимірах, де один за одним виринають містичні роздвоєння і збіги, дзеркальні відображення і символи. Суб’єктивно найцікавішим засобом тут є сюжетний при йом, коли письменник Лоренсо пише роман, імпульсами для якого стають незнані раніше факти його життя, але і життя близьких йому людей змінюється під впливом книги. Знову бачимо випадок, коли фантазія і реальність переплітаються. Власне сюжет фільму не варто й намагатися переказати, оскільки, хоч це цілком можливо, така розповідь без візуального ряду, який Медем прагнув зробити глибоко символічним, точно нагадуватиме переказ двох десятків серій латиноамериканської мелодрами. Тому зупинимося вже на героях фільму. Беручи за точку відліку назву, мусимо вважати, що головна героїня – це Люсія, а секс на рівних з персонажами стрічки фігуруватиме на екранному просторі. Існує думка, що сьогодні секс вважається в іспанському кіно, яке довгий час перебувало під цензурою, безпрограшною ставкою. Такий вибір зробило чимало комерційних режисерів, але й Альмадовар і Медем часто вводять секс у сюжети фільмів. А для Медема, як режисера-містика і романтика, секс теж має бути певним ритуальним дійством із символічним навантаженням. Звідси чимало фалічних атрибутів, символіка острова, де поряд з маяком у землі є глибока дірка. Насичення стрічки відверто еротичними сценами, доповнене операторською грою зі світлом та кольором, планами красивих середземноморських пейзажів, робить секс однією зі стихій, у якій живуть герої. Люсія ж як головна героїня повинна страждати і кохати як ніхто інший, а якщо врахувати, що її роль грає зірка телесеріалів Пас Вега, так і вийшло – красиво, але з мильними бульбашками. З іншого боку, Люсія – лише одна з жінок письменника Лоренсо, і саме його очима ми бачимо більшість подій, що відбуваються на екрані й відповідно – в романі. Але саме Люсію Медем називає улюбленою з усіх персонажів фільму: ще до того, як розпочалася робота над сценарієм і зйомками, у голові режисера була єдина ідея, що мала назву «Люсія». Фільм задумувався як світлий і життєствердний, з обов’язковим гепі-ендом, а Люсія навіть своїм ім’ям мала виконати функцію певного каталізатора всього світлого. Це була своєрідна втеча від осаду суму після «Коханців Полярного кола», так і Люсія на початку фільму тікає від своєї трагедії на острів, де розплутуються вузлики всіх таємниць. Цікавою є паралель між концепціями долі, фатуму в обох цих фільмах. У «Коханцях Полярного кола» Медем виступає фаталістом, адже стверджується, що з людиною стається тільки те, що мало статися, а будь-який самостійний вибір є ілюзією. А вже в наступній картині доля у руках персонажів, які можуть змінити щось так само легко, як і Лоренцо виправить щось у своєму романі. Медем вигадує складну метафору острова, який не має коріння, що зв’язувало б його з дном океану, неодноразово у фільмі лунає фраза: «Ця історія має чимало переваг, ти завжди можеш пірнути в глибину, випірнути посередині минулого і переграти все». Ось такий він, Медем, мінливий і поетичний.

В останній історії, породженій поетичною душею Медема, лейтмотивом звучить слово на захист Жінки. Головна героїня «Бентежної Анни» (2006), яку чудово зіграла молода актриса Манула Бельєс, поступово за допомогою сеансів гіпнозу розуміє, що живе вже не перше життя. Крок за кроком вона знаходить у собі риси різних жінок, чиї долі розділяють тисячоліття, а глядач разом із Анною мандрує її підсвідомістю. Найвіддаленіша її реінкарнація – це ацтекська богиня – певна пражінка, праматір, яка завжди була й буде «матір’ю хороших людей». Анна має за мету помститися чоловікам, які щоразу жорстоко вбивали її у минулих життях, що вона і робить наприкінці фільму у вельми дивний спосіб, обравши за жертву американського політика-високопосадовця. Свої уявлення щодо стосунків між чоловіком і жінкою Медем вкладає у вуста подруги Анни Лінди – дівчини, яка займається відео-артом, і має серйозні феміністичні переконання. За її словами, існує одна модель стосунків – «ґвалтівник-спокусниця», це ж підтверджують і улюблені медемівські метафори та символи. Найбільш яскраво це відображається у пролозі до фільму, де сокіл – хижак, чиї кігті, очі, крила призначені для полювання – вбиває в небі голубку. Як і в попередніх фільмах Медем викладає дію непослідовно, постійно дезорієнтуючи глядача. Але це водночас і приваблює, оскільки, незважаючи на перевантажені, перебільшені історії, режисерська кіномова насичена й особлива. Візуальний бік є пріоритетним, а доповнений вдало підібраною музикою, справді зачаровує і дозволяє забути про трохи смішні езотеричні ідеї Медема. Особливо цікавими є картини, які часто фігурують у фільмі, адже Анна – молода художниця. Усі ці картини належать Анні Медем – сестрі режисера, яка загинула. Їй і присвячено картину. Світ цих химерних, дещо наївних полотен гармоніює з непростим хаотичним світом фільмів Медема. Цей світ сповнений метафор, символів, містики, натяків, які повністю розуміє, мабуть, тільки сам режисер. Фільми Хуліо Медема – це той випадок, коли не варто намагатися осягнути якусь глибоко заховану істину, краще просто дивитися і насолоджуватися.