– Олександре Еммануїловичу, ким ви мріяли стати в дитинстві?

– У нашому місті не було водопроводу, машин було мало, тому воду розвозили на возі, у який запрягали коня. Водовіз під’їжджав до будинку, наливав усім води з діжки і їхав далі. І я, чесне слово, мріяв, коли виросту, теж так сидіти на коні і возити воду.

– А як потрапили до Києва?

– У школі у Воркуті я був відмінником. Коли вчився у сьомому класі, десь почув, що відмінник після сьомого класу зможе без іспитів вступити до технікуму. І ось за грою в більярд я сказав про це своєму товаришу. Але він відповів: «Що за нісенітниці? Такого бути не може!». І ми побилися об заклад.

Улітку того ж року я відпочивав у Євпаторії, дорогою до Воркути зупинився в родичів у Києві. Став ходити і дивитися, куди можна подати документи. На Львівський площі на одній з вивісок побачив слово, яке мені дуже сподобалося: «Будівельний». Української мови я не знав, але коли читав «Залізничний» чи щось подібне, то розумів, що не хотів туди йти. А от слово «будівельний» було для мене незрозумілим і так красиво звучало, що я подав документи туди. А через деякий час отримую повідомлення про те, що зарахований без іспитів. Таким чином у Києві я опинився, так би мовити, на спір.

– Як відкрили у собі здібності сценариста?

– Писати почав у шість років: замість казок вигадував для брата історії про прикордонників і шпигунів. Мене цікавили розвідники, про яких я читав тоді в «Піонерській правді». А сценарії почав писати в технікумі. Писав невміло, і скоро зрозумів, що будь-якій справі потрібно вчитися. Після армії повернувся до Воркути, почав працювати на будівництві і писати оповідання.

– А як захворіли кінематографом?

– У 1959 році у літньому кінотеатрі імені Чкалова побачив фільм «Летять журавлі» – і захворів кіно! Якби не опинився я в Києві, міг би й не потрапити в кінематограф, оскільки у Воркуті літніх кінотеатрів не було. Тоді ж у Києві з’явилися польські журнали «Фільм» і «Екран», де писали про світове кіно. Оскільки українську мову я сяк-так вивчив, то міг і польською читати. Завдяки цим журналам я знав усіх світових режисерів, акторів і врешті-решт заразив кінематографом усю групу. Ми навіть влаштовували, як зараз це називають, рейтингові голосування – за фотографіями у журналах обирали своїх «зірок».

– Як ви вступили до ВДІКу?

– Коли служив в армії, отримав від Сєви Іванова, з яким вчився у технікумі, листа, у якому він повідомляв про свій вступ до ВДІКу на сценарний факультет. А я вважав, що не маю на це права. Та Сєва сказав: «Вишли свої оповідання, я почитаю». Почитав і каже: «Так ти ж запросто вступиш».

І тоді я відправив оповідання в приймальну комісію. Це був 1968 рік. Мене викликали на іспити, які я склав і… вступив. Йшов на заочне відділення і за кількістю балів виявився десятим, тобто останнім із «прохідних», тому було відчуття справжньої перемоги. Тоді ж придумав сюжет, за яким через тридцять років Карен Шахназаров зняв фільм під назвою «День повного місяця». Йшов я вулицею. Повз мене пройшла якась людина. І я раптом подумав: «От можна фільм зняти! Іде студент, який вступив до ВДІКу, а повз проходить інша людина. Тут камера залишає цього студента і рухається вже за новим персонажем. А у нього побачення і таке інше».

– Як у Луїса Бунюеля у «Привиді свободи»?

– До речі, ви перша людина, яка говорить у цьому випадку про Бунюеля. Щоправда, Бунюель зняв свій фільм пізніше – у 1974 році.

«День повного місяця» Шахназаров зняв у 1998 році. Фільм отримав декілька призів, у тому числі Спеціальний приз журі і Приз критиків на фестивалі у Карлових Варах. І тут нас почали звинувачувати у плагіаті, але назвали чомусь фільм Отара Іоселіані «Фаворити місяця». Я обурився: «Якщо вже й вкрали, то не в Іоселіані, а у іншого великого режисера». – «У якого?» – «А цього я вам не скажу!» І жоден критик не згадав тоді про Бунюеля!

Мені подобається цей фільм тим, що він як життя. Життя і складається з фрагментів. До того ж, ми не замислюємося над тим, яким чином вони пов’язані. А вони ж пов’язані! І у фільмі ми їх пов’язали. До речі, «День повного місяця» подобається і простому глядачеві, оскільки він безхитрісний.

– Якими були ваші перші кроки в кіно?

– Мій дипломний сценарій називався «Про Борщова, слюсаря-сантехніка ЖЕКу №2», за яким Георгій Данелія зняв фільм «Афоня».

Після закінчення будівельного технікуму я працював малярем на будівництві. І в першому варіанті сценарію головний герой був теж малярем. Але потім я свідомо зробив його сантехніком, оскільки зрозумів, що фільм про сантехніка буде цікавішим для глядача. У той час сантехнік був культовою постаттю: про нього говорили, анекдоти розповідали…

Прочитавши сценарій, мій приятель порадив надіслати його на конкурс сценаріїв про робітничий клас. Я кажу: «Ти не сповна розуму? У мене ж головний герой – сантехнік і алкоголік!» – «Але ж усе одно робітник!» Я й відправив. І отримав приз! Тоді вирішили знімати кіно. І першим режисером мав стати Леонід Осика з Київської кіностудії ім. Довженка, а головну роль хотіли віддати Борі Брондукову. Але паралельно сценарій дали Георгію Данелія в Москві, не знаючи, що я вже домовився з Осикою. Довелося відмовляти Данелія! На мене тоді дивилися, як на ідіота. Та все ж Держкіно натиснуло на студію ім. Довженка, і сценарій передали назад у Москву.

За цей фільм нам навіть хотіли Держпремію дати. Я жахнувся: мало того, що картина не прославляє радянську владу, ще й герой – алкаш! Щоправда, потім вирішили, що в рік 60-річчя радянської влади це буде вже надто. Премію не дали, але в Комітеті з держпремій фільм усім дуже подобався.

– Ви довгий час дружили з Бориславом Брондуковим. У чому, на вашу думку, його акторська унікальність?

– Унікальність Брондукова в тому, що він був природним. Характерний приклад. Коли ми знімали «Афоню», сцену в ресторані, Боря вийшов у перерві між зйомками на вулицю в акторському костюмі. А коли повертався, швейцар йому говорить: «Куди ти преш! Тут кіно знімають». – «Я артист». – «Ну гаразд, ханиго, вали звідси!» І вигнав. Боря, до речі, любив розповідати цю історію.

У Борі були й глибокі ролі. Наприклад, він дуже пишався роллю в «Камінному хресті». Без сумніву, він був глибокою людиною, справжнім філософом. Але все ж його зовнішні дані були особливими. Боря не зміг би зіграти Гамлета – над таким Гамлетом всі сміялися б.

– Але над Гамлетом не лише тужили, а й сміялися, коли його грав, наприклад, Костянтин Райкін…

– Це називається «хуліганити» Гамлета, а не ставити. Щоправда, у цьому немає нічого поганого… Я не хочу порівнювати Борю з Луї де Фюнесом, бо Фюнес – це чиста ексцентрика, а ось великий актор Денні де Віто – маленький, товстенький, ну ніяк не може зіграти Гамлета!

Звісно, Боря глибший за свої ролі. Але багато режисерів не знали Борю близько, тому використовували в обмеженому діапазоні. Проте багато великих акторів не зіграли б тих ролей, які зіграв Боря.

Навіть фільм є, спеціально для нього написаний, – «Дивись обома!». Можна сказати, від Борі фільм народився. Знаючи його в житті, я і написав сценарій.

– Як Брондуков відреагував, коли ви написали для нього роль?

– Акторові завжди приємно, коли для нього роблять кіно, хоч і товариш написав. Це означає визнання.

– Чи ображався Брондуков через те, що багато режисерів сприймали його стереотипно?

– Ну, звичайно було образливо! Але він цього ніколи не показував, хоча в душі, звісно, переживав. От Савелій Крамаров дуже ображався…

У житті Боря був веселою людиною. Бувало, тролейбус на зупинці стоїть, він ззаду підійде, штанги опустить і кличе: «Мужики, потримайте!» А сам піде. Вони ж думають, що він водій – з вигляду такий. І, звісно, діставалося мужикам від справжнього водія!.. Боря був веселим, тому ми з ним і потоваришували. Я люблю веселих людей.

– З невеселим і пити нудно…

– Звичайно! І пили ми регулярно… Це ж перший актор, з яким я в житті познайомився, між іншим. Бували часи, коли він приїжджав, а я тоді на «Мосфільмі» головним редактором був, і ми йшли, одне слово, випивали…

– Чому віддавали перевагу?

– Боря, до речі, любив тоді коньяк. До першого інсульту… Потім кинув пити. Потім знову почав. Але він ніколи не був п’яницею. Просто регулярно випивав для спілкування. Це був спосіб життя: жили весело, так би мовити.

Після інсультів він почав погано розмовляти. Я інколи дзвонив йому, і мені ніяково було чути Борю, який був дуже хворим. А в дев’яностих він і фізично вже не міг стільки зніматися, та й час такий настав, що кіно не було ніякого…

– Як ви познайомилися з Кареном Шахназаровим, і кому прийшла в голову ідея фільму «Ми з джазу»?

– Нас познайомив Вадим Абдрашитов. Потім Данелія порекомендував мене Шахназарову для спільного написання сценарію до фільму «Дами запрошують кавалерів» за оповіданням Славіна. Це був серпень 1977 року. Так ми почали працювати разом.

А ідея «Ми з джазу» належала Карену. Ми написали заявку, мовляв, хочемо зробити кіно про народження джазу в Росії, про його романтику і так далі. Взагалі-то, в заявках треба викладати майбутній сюжет, вказувати персонажі, але в нашій заявці цього не було. Це була фантазія на тему майбутнього фільму, з якої, до речі, до фільму нічого й не увійшло.

– Матеріал був вам знайомий?

– Ні. Тому ми ходили по бібліотеках, читали книги і журнали про джаз двадцятих років, входили в атмосферу тих років. Ми зустрічалися з джазовими знаменитостями – Варламовим, Микитою Богословським… Нас цікавило, як вони починали грати, де купували інструменти? Варламов розповів нам історію про негритянку Целестіне Коол, яка приїхала до Росії вчитися опері, але її не прийняли до консерваторії, і вона почала співати в джазі. Ми використовували цю реальну історію в нашому сценарії. А Богословський сказав: «Та ми на бандитських зборах грали!». Сказав він одну фразу, а з неї народився цілий епізод, у якому герої фільму грають джаз на злодійській «малині».

Єдиною людиною, яка відмовилася з нами зустрічатися, був Круч. Він був ображений (не на нас, звісно), що його не визнають серйозним джазменом. Сказав уїдливо: «Я до джазу не маю жодного стосунку!» Адже у нашій країні завжди велася суперечка: серйозний джаз чи естрадний?

– Наскільки тема джазу була актуальною на початку 1980-х?

– У довоєнний і перші післявоєнні роки в СРСР джаз процвітав, але в 1949 році почалася «холодна війна», і слово «джаз» у нас заборонили як буржуазне. Але культура лишилася. Правда, популярними стали карикатури, пародії на західну джазову музику.

У хрущовські часи джаз знову набув популярності: приїжджали знаменитості, наприклад, Дюк Еллінгтон; наші оркестри виступали на міжнародних фестивалях…

– Тобто ґрунт для вашого задуму був сприятливим?

– Звичайно. До того ж, задум мав назву «музичний фільм». А в радянські часи була вимога ЦК партії: «Для народу робити більше комедій і музичних фільмів». Це зараз все про бандитів знімають… Серіалів – повно, а скільки музичних? А люди все одно хочуть дивитися музичне кіно.

– Сценарій прийняли добре?

– Перший варіант сценарію розгромили в пух і прах! В результаті нам довелося сім разів його переписувати, і в кожному варіанті комусь щось не подобалося, говорили: «Нецікаво, погано, повна нісенітниця…». Першою людиною, від якої ми почули слова захоплення, була графиня з Італії, за сумісництвом кінокритик: «О, це так незвично для радянського кіно!». Я ж дивився на неї і думав, що вона «того». До речі, цей сценарій і сьогодні не викликає у мене захоплення. Але кіно мало величезний успіх. Таке буває нерідко.

– Чому так відбувається?

– Хіт – це твір, що задовольняє масове бажання людей. Інколи я відчуваю таке бажання. Але бажання це може бути і незрілим. Тоді драматург повинен уміти його передбачати.

Проблема була в іншому – у непередбачуваності керівництва. Ось приклад. Сценарій «Дами запрошують кавалерів» довго не хотіли приймати. Шахназаров навіть покинув цей задум, і мені довелося переробляти сценарій із новим режисером – Іваном Кіасашвілі. За сюжетом некрасива молода жінка з провінції ніяк не може вийти заміж. Її дядько, побувавши на півдні, говорить: «Знаєш, грузинам так потрібні російські дівчата! Щойно побачать – і одразу одружуються!». І героїня їде на море, якого до цього ніколи не бачила. Ось вона бігає берегом і радіє: «Ой, море, море!..». Нам кажуть: «Вирізайте цю сцену». – «Чому?» – «Ми знаємо, що ви маєте на увазі: радянські люди не мають можливості їздити на море». Мені навіть в голову такого не прийшло б! Ми не вирізали, через що фільм і отримав другу категорію. До речі, жоден з моїх сценаріїв не подобався редакторам.

– Чому?

– Бо нестандартно. Не вихваляючись кажу, але я давно зрозумів, що пишу речі незвичні. Всі наші з Шахназаровим фільми, окрім «Ми з джазу», були розгромлені критиками. Спочатку їм не подобаються, а років через десять вони починають захоплюватися ними. Не так давно один кінокритик сказав, що «Царевбивця» – такий же епохальний фільм дев’яностих років, як і «Покаяння» – восьмидесятих. А бачили б ви цю ж людину після прем’єри «Царевбивці»: він обливав нас брудом у принизливій формі!

– Чи часто доводилося працювати у форс-мажорних обставинах?

– Бували такі випадки. Згадується скандальний фільм «Душа», знятий в 1981 році. Спочатку ми написали сценарій «Рецитал», у якому головну роль мала зіграти Алла Пугачова. Але під час зйомок вона посварилася зі своїм чоловіком Олександром Стефановичем, який був режисером фільму, і відмовилася від зйомок. На студії сказали, що кіно все одно треба зробити. Тоді ми на ходу переписали сценарій, запросили групу «Машина часу» (перша їхня поява в кіно) і Софію Ротару. Кіно вийшло умовним, хоча й зібрало в прокаті сорок мільйонів глядачів.

Значно веселіше було зі сценарієм фільму «Дежа-вю». Поляк Юліуш Махульський дуже хотів знімати кіно в Радянському Союзі, оскільки закохався в манекенницю Лізу Вергасову.

Махульський запропонував ідею, згідно з якою у Радянський Союз у середині 80-х років приїздить гангстер. Я йому кажу: «Цього не може бути. Навіщо йому приїздити? Що він тут робитиме?». І запропонував перенести дію в двадцяті роки, в часи НЕПу: тоді справді в СРСР могли приїздити гангстери й контрабандисти.

Упродовж двох років ми їздили один до одного обговорювати сценарій: я – до Польщі, Юліуш – до Союзу, але настільки були зайняті (особливо він тут), що нічого путнього не написали. А час збіг: до здачі залишалося десять днів. Тоді я примусив себе сісти й написати сценарій.

– Фільм вийшов надзвичайно цілісним.

– Завдяки інтенсивності він саме таким і вийшов. Адже матеріал постійно був у голові; іноді він навіть набридав, і не хотілося писати.

Фільм знімали в Одессі. Єлизавета Вергасова зіграла в ньому одну з ролей, зрештою, ставши Єлизаветою Махульською.

– Кон’юнктурою доводилося займатися?

– Щойно я написав «Афоню», як мене тут же почали називати комедіографом: замовляли лише комедії. Написав сценарій «Ми з джазу» – став музичним автором (замовляли лише музичні сценарії). Так з’явилися «Душа», «Зимовий вечір у Гаграх», «Почни спочатку». Вже не хочу писати одне й те саме.

Інколи доводилося виручати друзів. Скажімо, якось телефонує Ельдор Уразбаєв і просить допомогти. На початку 1980-х його сестра емігрувала до Америки… Тож кіностудія імені Горького, де він працював, почала вимагати, щоб Ельдор реабілітувався. Йому дали тему ДАІ. Ми почали зустрічатися з інспекторами, а вони – розповідати нам історії. Поталанило познайомитися з інспектором, який якось зупинив авто сина Голови Мосради. Порушник почав закидати, мовляв, чи знаєте, кого зупипили? А інспектор: «І що?» і залишив дірку в талоні. Після цього на його погонах стало однією зірочкою менше. Цей випадок став поштовхом для написання сценарію.

Фільм так і називався – «Інспектор ДАІ». Навіть сьогодні його вважають серйозною роботою, тоді ж – і поготів. У картині вперше в нашому кіно «олігарх місцевого масштабу» починає боротьбу з простим інспектором. Олігарха грає Микита Михалков, інспектора – Сергій Никоненко. Під час першого показу в залі були присутні співробітники КДБ, вони пошепки запитували: «Хто таке дозволив?!». Ми ж вважали, що вони самі й дозволяють (або не дозволяють). Виявилося, не вони…

Утім, справжньою кон’юнктурою виявився фільм «Секунда на подвиг», який теж довелося знімати Уразбаєву (його все ще примушували реабілітуватися). У фільмі йдеться про те, як у 1945 році радянський лейтенант врятував Кім Ір Сена від саморобної бомби, яку метнули в нього під час мітингу в Кореї. За словами самого лейтенанта, з яким ми зустрілися, ніякого подвигу він не здійснив. Коли метнули бомбу, він виявився поруч і подумав, що його все одно розстріляють, якщо він нічого не вдіє. Тож кинувся на бомбу, накривши її собою. У нього за пазухою тоді була книжка «Брусилівський прорив» (під час цього прориву, до речі, загинув його батько), яка його і врятувала.

Коли 1984 року Кім Ір Сен відвідав Москву, я пригадав цей випадок і вирішив зняти фільм. Мене це зовсім не цікавило, але коли друг говорить: «Виручай!», – можна, звісно, продемонструвати принциповість і сказати: «Рятуй себе сам!». Я ж обрав інший шлях.

Загалом, це комічна історія. Цілий місяць нас возили Кореєю. Ми з Ельдором обговорювали сюжет, але нічого не писали. А коли зібралися додому, отримали готовий, професійно написаний сценарій, який прославляв Кім Ір Сена, причому такою мірою, що було соромно. З нього ми зрозуміли, що нас увесь цей час підслуховували й записували. Вже в Москві я його «вдосконалив», вилучивши агітаційні моменти. Корейці подивилися фільм і промовчали, але в перекладі корейською все одно виправили. Скажімо, крик «Розбігайтеся!» в сцені з бомбою вони подали: «Рятуйте товариша Кім Ір Сена!». Корейцям фільм не сподобавався, якби сподобався – мені подарували б «Мерседес» і звання «Герой соцпраці Кореї». (Сміється.)

– Яке кіно вам подобається творити?

– Подобаються персонажі, схожі на інспектора ДАІ, які йдуть проти течії, ніколи не здаються. Симпатію відчуваю до героїв, на кшталт барона Мюнхгаузена – з такими романтиками не нудно жити. До речі, з тим же Уразбаєвим 1990 року ми писали сценарій «Гамлет із Сузака» про казахського «барона Мюнхаузена» за повістю письменника-режисера Сакена Наримбетова, який і зняв картину.

Мені надзвичайно близький головний персонаж фільму «Кур’єр». Повість написав Карен Шахназаров, але я впізнав у героєві себе – він був моїм відображенням. До речі, за цей сценарій я отримав Держпремію. Герой – нігіліст, а в часи «перестройки» (тоді вона була в розквіті) владі стали потрібні такі герої.

Мені до вподоби не «правильне» кіно, а «со сдвигом» – хуліганське. Я – надзвичайно серйозна людина, і люблю серйозне кіно. Але серйозні розмови про серйозне – страшенна нудьга. Я обіймаю чимало різних посад. І коли я сиджу на всіх цих секретаріатах, мені хочеться все перетворити в балаган, бо всі сидять із такими «розумними» виразами обличчя, кожен говорить не менше години…

– «Саме з «розумним» виразом обличчя чинять найбільші у світі дурниці»…

– Саме так. Але ж це можна припинити, перевівши в гротеск.

– Найсерйозніша, на мій погляд, картина за вашим сценарієм – «Царевбивця».

– Це один із моїх найулюбленіших сценаріїв. Він неординарний і щодо структури, і щодо задуму.

– Як виник задум?

– Письменник Гелій Рябов приніс на студію готовий сценарій. Це був переказ подій, пов’язаних із убивством царскої родини, коли їх привезли в Тобольск і розстріляли. Сценарій добросовісний, та й Рябов – людина, яка розуміється на таких речах. Проте Карен Шахназаров запропонував мені переробити сценарій. Я відмовився, позаяк мені було незручно втручатися в чиєсь творіння. Тоді Карен почав знімати. Однак, невдовзі він втратив інтерес і вирішив закрити проект. Я ж запропонував йому змінити кут зору: зняти фільм не з об’єктивної позиції, а з точки зору убивць – пропустити сюжет через їхню психологію. І Шахназаров вирішив написати новий сценарій.

– Які фільми, зняті за вашими сценаріями, справили на вас найкраще враження?

– «Місто Зеро» і «День повного місяця». Але скажу вам чесно: я не дивлюсь свої фільми. Хіба що на прем’єрах. Навіть не знаю, чому…

– Яка головна заповідь драматурга?

– Я пишу сценарій, як життя живу. Я навіть не знаю, що далі писатиму. Просто, кожен епізод, кожна репліка повинні бути цікавими. І ще: я не повинен знати все до кінця. Часто я не знаю, чим закінчиться мій сценарій. Буває, що ключова сцена приходить в голову тоді, коли вже майже все написано. Тому мені й подобається моє заняття. Хоча справа ця богохульна, адже це народження ново