«Минули століття. Міста й народи зникли з лиця землі. А вигадки – живі: правий, тисячу разів правий був Гоголь» (317), – пише Анна Липківська в епілозі до своєї книги, яка й справді присвячена так званим вигадкам, історіям, які звучать актуально у будь-який час залежно від їх прочитання. А театр насамперед і був місцем для втілення змодельованих колізій і створювався для того, щоб показати глядачеві ситуацію, в яку він міг би потрапити, та можливі варіанти виходу з неї. Авторка не раз наголошує на своєрідному «садизмі» драматургів: «вони ладні поставити своїх персонажів у найскрутніші ситуації, загнати їх у глухий кут – аби вивільнити ті, приховані всередині будь-якої людини сили, котрі лише за екстремальних умов і можуть проявитися у всій своїй повноті» (32). Таким чином, вказується на первинне суспільне значення театру та драматургії зокрема, яке, зазнаючи певних змін і кореляцій протягом багатьох століть, все ж залишається і до сьогодні.

Драматургія як мистецтво криз, драматургія як виявлення універсальних механізмів людської поведінки на різних етапах соціокультурного розвитку – це лише деякі з аспектів, які розглядає авторка. «Світ у дзеркалі драми» – це широке дослідження структури твору драматургії та можливих варіантів його сценічного втілення як на теоретичному рівні, так і на практичному, що дає комплексне уявлення про питання, що вивчалося.

Монографія складається з прологу, одинадцяти розділів, епілогу, списку літератури та зручного покажчика імен і літературних творів. Назви розділів (скажімо, «І сміх, і сльози», де мова йде про трагікомедію) не позбавлені художності та динамічності, що вже налаштовує на стиль своєрідної наукової публіцистики, хоча й насиченої численними визначеннями, прізвищами, уривками з енциклопедій, монографій театрознавців, все ж не сухої та монотонної, а тієї, що легко та «безболісно» знайомить з найширшим спектром думок різних науковців та дослідників. Свої ідеї авторка викладає так само ненав’язливо та цікаво. Окрім того, текст гарно структурований, що також сприяє кращому сприйняттю інформації. Кожен розділ починається невеликою анотацією-планом (наприклад, Глава 1. «Перенасичений розчин життя» включає такі умовні підрозділи як Визначення драми. Драматургія для театру – чи театр для драматургії? Інваріантність звучання драми у сценічному втіленні. «Драми для читання». Загадка Лесі Українки. Драма, епос і лірика у їхньому взаємозв’язку. Світ «від першої особи» та в постійному русі. Автор драми – годинникар, лялькар та полководець. Драматургія як мистецтво криз). Бачимо, що ці пункти з одного боку вказують на те, про що буде розділ, з іншого – вони ще більш інтригують і не дозволяють оминути увагою ту чи іншу главу. Висновки такі ж структуровані та продумані, чіткі та «конденсовані». Тут вся інформація ніби спресована.

Таким чином, бачимо, на яких питаннях зосередила свою увагу Анна Липківська в першому розділі. У наступних – ітиметься про мовлення персонажів (репліки, діалоги, монологи) та мовлення автора (афіша, персонажі-оповідачі, ремарки) – «Слова, слова, слова…»; тема – проблема – ідея, можливості інтерпретації та режисерської концепції твору драматургії, театр як ідеологічний інститут – «Про що мова?»; види конфліктів та варіанти його вирішення – «Між ким і ким?»; структурний елемент п’єси та вистави – дія «На очах та поза очі»; концепція часу та простору на папері та на кону – «Час і місце змінити не можна?»; усі нюанси, пов’язані з сюжетом та фабулою, різницею між ними, їхніми видами та елементами – «Сюжет та фабула»; структура п’єси та театральної вистави: експозиція – зав’язка – кульмінація – розв’язка – епілог, сцена – акт – п’єса в цілому – «Від прологу до епілогу: крок за кроком»; «Дійові особи та виконавці»; трагедія, комедія, трагікомедія – «І сміх, і сльози»; сценічне втілення драми, режисерський егоцентризм, молодий театр в Україні 80 – 90-х рр. – «Театр поза п’єсою – та разом із нею».

Отже, поставивши перед собою низку завдань та питань, на які хотіла відповісти, Анна Липківська звертається до видатних театрознавців, цитатами яких рясніє монографія, від чого вона лише збагачується. Авторка найчастіше покликається на В. Волькенштейна, Б. Зінгермана, П. Руліна, Я. Мамонтова, Е. Бентлі, а також на Гегеля та Аристотеля.

Теоретичні побудови, звичайно, підкріплюються найяскравішими прикладами зі світової драматургії: починаючи з античності (драми Евріпіда, Софокла тощо), рухаючись далі (п’єси К. Гоцці, К. Гольдоні, «Собака на сіні» Лопе де Веги, «Шалений день, або Одруження Фіґаро», «Севільський цирульник» П.-О. Бомарше, «Дон Жуан, або Кам’яний гість» Мольєра, В. Шекспіра), доходячи до ХІХ ст. («Войцек» Г. Бюхнера, «Ревізор» М. Гоголя, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, І. Карпенко-Карого, М. Кропивницького, О. Островського, М. Старицького), звертається й велика увага на «нову драму» (М. Метерлінка, Ж.-П. Сартра, Лесі Українки, А. Чехова, Г. Ібсена) та на драматургію абсурду (С. Беккет, «Чекаючи на Годо»). Ось як поступово авторці вдається здійснити мандрівку драматургією, охопивши величезний часовий і географічний простір. Анна Липківська дає характеристику історії драматургії, все ж центральний акцент поставивши на вивченні структури драматичного твору та проблемах його реалізації на сцені.

Авторка детально зупиняється на режисерському трактуванні драматургічного твору, особливо у період так званого режисерського еґоцентризму, коли він перебирає на себе головну функцію у театрі, тим самим ніби поставивши крапку у суперечці «курка чи яйце», тобто драма для театру чи театр для драми. У цьому контексті доцільним було розглянути творчість режисерів молодого театру в Україні періоду 1980-90-х рр. (А.Жолдак, Б. Ліпцин, В. Кучинський, О. Балабан, В. Більченко).

Драма і театр стоять у фокусі дослідження Анни Липківської, однак це й вивчення самої людини на різних етапах культурного та цивілізаційного розвитку, її цінностей, і тих, які мають здатність змінюватися, і універсальних, її способу мислення, її бажань та прагнень, її дій та вчинків. Як вигаданих, так і справжніх. Бо хто зна, де межа між цими двома поняттями…