Комедія дуже рідко завойовує право стати класикою кіно; вважається вона жанром розважальним, а отже, таким, що не має високих мистецьких вартостей. Однак ще Чарлі Чаплін зняв з неї

тавро неповноцінності, довівши, що жанр є лише інструментом, а результат залежить від таланту

того, хто цим інструментом користується

Склалося так, що в радянському кіно 1960–1980-х не бракувало талановитих комедіографів. Зокрема фільми Леоніда Гайдая, Георгія Данелії, Ельдара Рязанова збирали масову аудиторію, про них багато писали, їх показували за кордоном. Герої тих фільмів були яскравими й неординарними особистостями, гумор був дотепним, колізії смішними, іноді навіть соціально загостреними, а в де-яких фільмах Георгія Данелії герої мали національну (грузинську) прописку.

Комедія «Зайчик», поставлена Леонідом Биковим на «Ленфільмі» 1965 року за сценарієм М.Гінна, Г.Рябкіна і К.Рижова, опинилася в тіні широко визнаних фільмів цих майстрів. Не тому, що була слабшою чи не такою ефектною. Навпаки, автори висміювали вади (пороки) радянської дійсності влучніше й ефектніше. Якщо, наприклад, у комедії Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч» об’єктом висміювання був ретроград, повноваження якого не сягали за межі організації новорічного балу, то фільм «Зайчик» виводив на світло до болю знайомий і пізнаваний образ тотального чиновника-бюрократа. Леонід Биков показав два простори людського буття – суспільно-побутовий і мистецький, поєднуючи їх постаттю свого героя на прізвище Зайчик. І обидва ці простори були пригнічені хамом, на якого просто немає управи.

Це був режисерський дебют Бикова, і дебют багатообіцяючий. Початок (власне титри) нагадував традиційні сюжети сатиричного кіножурналу «Фітіль», але далі картина Бикова розгорталася в досить розгалужену історію про бюрократизм і нерівну, але все-таки переможну боротьбу з ним несміливої людини. І про не менш важливу перемогу героя над собою, над власною несміливістю.

Автори не випадково наділили свого героя таким прізвищем: на нього завжди хтось кричить. Однак він вважає, що це природно, мовляв, є ті, хто кричить, і є ті, на кого кричать. «Та вам лікуватися треба!» – вигукує, почувши цю сентенцію, молода актриса Наташа (О.Красіна зіграла симпатичну, енергійну дівчину, кіногероїню тодішніх часів, навіть зовні схожу на актрису Н.Варлей із «Кавказької полонянки»). Несміливий Зайчик закоханий у Наташу, хоча не відважиться в цьому зізнатися, і вона відповідає йому взаємністю. Та краще вона йому не казала б про лікування, бо похід до лікаря став для героя фатальним – він випадково почув, що зайчик протягне всього місяць, і сприйняв це на власний рахунок.

Уже цим випробуванням, яке автори призначили для свого героя, комедія Бикова випадала з контексту радян-ських енергійно-веселих комедій. Незвичний герой, незвичний настрій і до певної міри нехарактерне спрямування. Та перш ніж прояснити, в чому ця незвичність, нагадаємо історію створення фільму.

Здобувши неабияку популярність як актор ще 1955 року і знімаючись на провідних студіях Радянського Союзу («Ленфільм» і «Мосфільм») у фільмах масового прокату, Леонід Биков викликав у свого кінематографічного оточення подив стійким бажанням стати режисером. Намір сам собою зрозумілий (акторська професія залежна від багатьох чинників), але ж характер у нього був явно «не режисерський» – він був тихою, скромною, навіть сором’язливою людиною, за словами Ади Роговцевої, «надто ранимим як для сучасного світу». А вважалося, що режисер повинен мати командирський голос і вождистські повадки. На той час Леонід Федорович працював у Студії кіноактора на «Ленфільмі», зніматися став рідше і нарешті таки домігся свого – поставив «Зайчика» і зіграв у ньому головну роль. І, як згадує Олексій Смирнов, «зазнав важкої поразки, боротьба з наслідками якої і забрала в нього цілих десять років». Хоча, продовжує Смирнов, «нічого поганого, позбавленого смаку чи непрофесійного в картині не було. Проте режисеру тоді не вибачили саме цю усередненість. Насправді неприйняття (...) було пов’язане все з тою-таки консервативністю глядачів різних рангів: дратувала несхожість його героя на звичних биківських персонажів» 1.

Справді, герой відрізнявся від зіграного Биковим раніше (хоча, якщо придивитися уважніше, то в Зайчикові можна знайти риси героя «Альошчиного кохання», 1961, «Ленфільм»: незважаючи на те, що людське середовище інше, в обох героїв та сама вірність самому собі, незмінність характеру, небажання пристосовуватися до обставин і комусь щось пояснювати чи доводити). До того ж «Зайчик» трохи випадав із жанру – комедія була не завжди весела, а ритм її іноді сповільнювався, переводячи атмосферу в ліричний регістр (виник навіть вислів «сумна комедія»).

З відстані часу можна назвати ще одну причину, чому цей фільм не догодив глядачам, передусім глядачам високого рангу. Сміх був дуже влучний, це був той випадок, коли Бог почув звертання і зробив ворогів смішними. Леонід Биков, людина творча і легкоранима, зробив смішними ворогів мистецтва і творчості. Герой, який працює в театрі (з авторського коментаря глядач дізнається, що театр цей не дуже любили глядачі, й досить швидко зрозуміє, чому), з дня у день стикається з грубістю свого директора. Директор-самодур у блискучому виконанні Сергія Філіпова допікав не тільки гримеру, а й кричав на акторів, погрожував звільненням, потакав бездарностям, провадив неякісну репертуарну політику. Тобто був людиною, з мистецтвом несумісною.

А ще фільм торкався животрепетних морально-етичних проблем, пов’язаних зі свавіллям чинуш, ставав критичним дзеркалом суспільства. Такі речі тоді могли дозволити собі італійські режисери, але не радянські.

Хтось може заперечити, мовляв, у «Зайчику» об’єкт висміювання не дуже вагомий. Та це не так. По-перше, об’єктом є керівники «середньої ланки» – з ними вступає в нерівну боротьбу герой Леоніда Бикова, по-друге, саме такі персонажі й дошкуляли людям, бо від них багато в чому залежало їхнє повсякденне життя. Власне, фільм і виник із конкретних життєвих проблем. І щоб чіткіше означити та увиразнити значення справи героя, автори й створили ситуацію його псевдохвороби (насправді слова лікаря «протягне всього місяць» стосувалися зайчика-тваринки). Так побутовий, на перший погляд, сюжет набирав екзистенційного виміру. Концептуальні слова «Если ты, человек, так бесследно уйдешь, для чего же ты живешь?» вмонтованої у фільм пісні (до речі, написаної дуже популярним тоді композитором Андрієм Петровим) виразили стан душі героя, що замислився над сенсом життя.

1954 року Акіра Куросава поставив фільм «Жити». Японський фільм не був комедією, але в ньому розглядалася аналогічна колізія: вже немолодий чоловік дізнається, що він невиліковно хворий і що йому залишилося жити місяць. Він знаходить у собі сили опанувати себе й вирішує за цей час зробити щось корисне для людей – виборює (справді, з бюрократами доводиться боротися в будь-якій країні) дозвіл на спорудження дитячого майданчика. Невідомо, чи знав Леонід Биков про існування цього фільму, але радикальна відмінність між цими фільмами в тому, що Зайчик був псевдохворий і глядач про це знає.

А от комедій італійських Биков не міг не знати – вони за тих часів були надзвичайно популярні. Їх почали активно ставити з середини 1950-х років, коли життя вже давало достатньо матеріалу для сміху і веселощів. Італійські комедії мали новаторський характер, їх пронизував «сам дух того складного й незвичайного сплаву, суто національного, який корінням сягав глибоко в стихію народного життя» 2. Радянське кіно, як уже мовилося, плекало комедійний жанр, хоча до середини 1950-х комедії слугували ширмою, яка мала затіняти трагедію народу – голодомори, репресії, насильство над особистостями, нещадний гніт та експлуатацію. Досить згадати «Свинарку і пастуха» чи «Кубанських козаків», яких пізніше назвали лакувальними фільмами.

Можна припустити, що Леоніду Бикову імпонувала простодушність, яка звучала викликом офіціозу. І що надихали його саме італійські комедії. Леонід Биков як актор не вдавався до ексцентріади чи пародії. Його творчість була якнайтісніше пов’язана з народним побутом, звичаями сучасників. В образах, ним створених, завжди відчувався глибоко народний і людяний характер. Його персонажі, навіть невдахи, в будь-яких ситуаціях зберігають благородство душі, гідність, великий запас життєвих сил. Вони імпонували глядачам. Згадаймо Максима Перепелицю з однойменного фільму (1955). Або його монтажника-музиканта, психологічно переконливого навіть в оперетковій комедії («Обережно, бабусю!», 1961, обидва – студія «Ленфільм»).

Своєрідність «Зайчика» в тому, що тут проявилося балансування між веселим сміхом і сумною іронією, між життєрадісним видовищем (гра Зайчика у виставі, його відвідання ресторану «Поплавок») та сатирою (ходіння Зайчика по бюрократах за дозволом збудувати дитячий майданчик або його пригода у штабі дружинників, коли він, щойно доставлений за порушення громадського порядку, стає охоронцем порядку). Цим балансуванням фільм не вичерпується, його багата форма містить і легкий фарс, зокрема у сцені перевтілення Зайчика в іноземця. І в усьому – почуття міри й особлива, благородна м’якість, властива всім роботам Леоніда Бикова в кіно, м’якість, в якій проявлялися його риси українця.

Взагалі у фільмі багато режисерської фантазії: не можна не згадати дотепне вирішення біганини героя по кабінетах за дозволом – процес озвучено текстом коментування футбольного матчу. А влучне висміювання хамства директора театру, заскорузлої байдужості бюрократа? Тобто, на вигляд простий, фільм має ускладнену й чітко вибудовану композицію. Комедія, періодично відкидаючи веселий тон, не перестає бути комедією. «Зайчик» руйнував кордони комедії традиційної – він увібрав реалії соціальної дійсності. Природа сміху тут також незвична – сміх гіркий і веселий одночасно. Є тут натяк постановника і на власні вади (Зайчик надто несміливий, сором’язливий), тобто сміх ще й самокритичний.

Характерною і водночас дуже цінною рисою є відсутність декларацій, повчань. У фільмі показують проблеми під несподіваним, часто парадоксальним кутом зору.

Фільм розвивається в рухомій рівновазі між зовні простою і реалістичною побутовою оповіддю й запрошенням задуматися над драматичними проблемами, у цьому разі не тільки про тих, хто життя отруює, а й над сенсом людського життя взагалі. Цим він нагадує комедії Вітторіо Де Сіки і П’єтро Джермі.

... Зайчик вирішив залишити після себе добру справу і почав з того, що разом з дітьми посадив саджанець дуба біля свого будинку. Потім стихійно виникла ідея розбити скверик з дитячим майданчиком. На таку благородну й потрібну ініціативу відгукується більшість мешканців – весілля в повному складі вийшло валити паркан (той злощасний паркан набирає символічного значення – нам так і не покажуть його загального плану, аби можна було зрозуміти його реальне призначення. Це паркан і годі – не виключено, що він узагалі непотрібний, хоча й згадується, що є огорожею складу вторинної сировини). Здавалося б, що простіше! Однак вже наступного дня з’ясовується, що на знесення паркану потрібен дозвіл відповідних інстанцій. Начальник Шабашников, на відміну від директора театру, розмовляє спокійно, але дає дозвіл тільки на те, щоб «фарбувати в синій колір» (фраза після фільму увійшла в широкий обіг).

Режисер дотепно вибудував спілкування Зайчика з Шабашниковим, якого надзвичайно органічно зіграв Ігор Горбачов, актор, якому властиві м’якість, ліричні барви, гумор. Власне, з появою цього антагоніста фільм набирає нового дихання. Начальник, конкретна людина зі своїм кабінетом, секретаркою при вході, з трьома телефонами, є уособленням непохитної бюрократичної машини, яка байдуже й незворушно відкидає будь-кого, і визнає тільки сильніших. Персонаж упізнаваний і знайомий до болю. Прийшовши до нього, Зайчик крім слів «Я щодо паркану...» не може нічого більше вимовити, адже всі три телефони на столі дзвонять один за одним, а начальник завчено-автоматично відповідає: «Слухаю», «Дозволяю фарбувати в синій колір», «Само собою», «Великий привіт».

...Всі знають, що ідею «Ревізора» Гоголю подарував Пушкін. Одначе можна прочитати й про факти з життя письменника, які породили образ Хлєстакова. Гоголь багато подорожував, і на поштових станціях пасажирів приймали, як і в численних департаментах, згідно з табелем про ранги – що вищий статус, то більша увага і краще обслуговування. А якщо ти письменник? Нічого й сподіватися на те, що тебе швидко і якісно обслужать. Одержавши посаду ад’юнкт-професора в Петербурзькому університеті й користуючись тим, що ніхто на поштових станціях не знав, що це означає, Гоголь, маючи акторський дар, вміло наголошував на цьому «чині», забиваючи баки й домагаючись свого. Цим Гоголь моделював хлєстаковські ситуації в житті. Тобто Хлєстаков – не просто самозакоханий брехун, він, за Гоголем, – засіб впливу на захланних чиновників, на яких уже нічого не впливає.

Більш як через 100 років після «Ревізора» Леонід Биков показує чиновника, психологія якого нітрохи не змінилася порівняно з чиновниками «Ревізора». Звичайно, в радянському кіно хабарника не дозволяли показувати, оскільки вважалося, що їх у країні немає, але чиновника, якого нічим не проймеш, – можна.

Герой Бикова – образ варіативний і багатогранний, образ, що викликає різні асоціації, в тому числі з постаттю Хлєстакова, зокрема в тих моментах, коли він видає себе за іншого.

Отож Зайчик, вкотре прийшовши до Шабашникова, побачив, що той розповідає іноземній делегації, як він «піклується» про озеленення міста й дозвілля його маленьких мешканців. Людина театру, Зайчик приймає блискавичне рішення – гримується, вивертає свій піджак і вже як «іноземець» розкуто заходить до кабінету Шабашникова, веде себе фривольно, вправно стріляє в начальника ручкою, розвалившись у кріслі, задирає на стіл ноги. Не знаючи іноземної мови, а тільки поодинокі слова, Зайчик працює інтонаційно-пластично. Шабашников сприймає перевдягненого Зайчика за іноземця. Як усе змінилося, яка запобіглива усмішка, бажання догодити! Секретарка несе чашку кави з тістечком, запрошує, примовляючи «Ам, ам!» Маскарад спрацював, мить тріумфу Зайчика – і він просить такий жаданий автограф. Та коли начальник має поставити підпис, Зайчик говорить по-російськи: «Трохи вище, будь ласка!» Погорівши, герой змушений вкотре покинути кабінет ні з чим. Та глядач бачить не так поразку Зайчика, як його творчу перевагу над Шабашниковим. У сцені висміяно ще одну рису чиновника – запобігання перед іноземцями й зневагу до своїх громадян.

Є у фільмі ще одна хлєстаковська сцена. Щоправда, пов’язана з професійною діяльністю героя. Гример Зайчик працює в Середньому театрі (є театри Великі, а є – Середні, іронізують автори фільму). «Походеньки графа Нуліна» – вистава, за п’єсою сучасного автора, присвячена Пушкіну. Перед прем’єрою автор крутиться в усіх під ногами, вболіває. Та от вистава йде вдруге, вона, як тоді казали, шефська, тобто з глядачами без квитків. В актора, що грає Пушкіна, поламалася машина і він не зміг приїхати, актор, якого просять замінити, відмовляється, одержавши сатисфакцію за образу – йому не дісталося гідної його ролі.

Зайчик – людина скромна, тиха, непомітна – за натурою є цілковитою протилежністю Хлєстакову. Однак він ставав Хлєстаковим через безвихідь. Так і цього разу, аби врятувати театр від ганьби, до того ж йому дуже хочеться, щоб вистава не зупинилася, адже в ній його Наташа дебютує в ролі Наталі, він «кидається на амбразуру» – блискавично гримується, одягає сценічний костюм – і от уже на сцені в ролі Пушкіна. Тут автори дали собі волю і, обігруючи колізії вистави, весело познущалися і над бездарним опусом під назвою «Походеньки графа Нуліна», і над бездарним керівником театру, який не дбає про другий склад акторів, і над рівнем вистав середніх театрів. Епізод вибудовано монтажно так, що дію на сцені ми бачимо не тільки на власні очі, а й очима працівників сцени, які у цей час переживають за кулісами справжній екстрим. Епізод – найсмішніший у фільмі. Своєрідний, по-збавлений зовнішньої ефектності, але осяяний внутрішнім світлом акторський талант Бикова блискуче проявився в тому, як він зіграв (прожив) ситуацію псевдоактора. Тут вступає в силу складне мистецтво парадоксу: Зайчик стає актором не з власної волі, його добровільний вихід на сцену зумовлений бажанням врятувати виставу, хоча він не актор, а гример. Така органічність парадоксу стала можливою не тільки завдяки вдумливій режисурі, а й чудовій обізнаності Леоніда Бикова з життям театру, його «кухнею».

Режисер, вибудувавши систему «псевдо» (його герой псевдохворий, псевдоіноземець, псевдоактор, псевдонаречений), залишається вірним собі й у фіналі. Зайчик, прогулюючись, побачив дівчинку, яка йшла по колії і на неї мчав поїзд. Не роздумуючи, він кидається рятувати дитину. Наступний кадр – дівчинка піднімається і запитує: «Що, злякався? Тут же поїзди не ходять...» Справді, вона гуляла паралельною колією. Режисер і актор вкотре позбавили свого героя можливості бути на висоті. Однак, хоча героя постійно опускають на землю, ми, глядачі, впевнені у його благородстві, сміливості, порядності.

Отож фільм свого часу не здобув визнання, критика чи то не зрозуміла його, чи вважала за краще проігнорувати. Не всі почували себе комфортно, споглядаючи агресивних і нахабних бюрократів, які гасять творчі починання людей і громадськості. Та недарма кажуть, що час усе ставить на свої місця. Блискуча, дотепна комедія з влучним і нищівним сміхом, що нагадує гоголівський, і через 45 років не застаріла і не втратила актуальності ні за формою, ні за змістом. Вона довела, що актор і режисер Леонід Биков творив на всі часи.