У березні 2009 року відбулася прем’єра документального фільму «Четверта хвиля» молодого українського кінорежисера Вікторії Мельникової. У попередніх роботах «Консонанс» і «З найкращими побажаннями, Енвер!» Вікторія показала себе яскравим і вдумливим автором, розробляла свіжу для сучасної документалістики тему – музика в різних її проявах

Презентована картина має мотиви, що пов’язують її з попередніми фільмами: хоровий спів від «Консонансу», нарис життя музиканта від «З найкращими побажаннями, Енвер!», але тема музики (нехай і з філософським навантаженням) розширюється, набуває нового соціального і проблематичного звучання. Історія Володимира Зубицького – талановитого баяніста і композитора, який одразу після падіння «залізної завіси» виїхав до Італії, – хоча й лягла в основу стрічки, стала першим матеріалом для роботи, не перетворює «Четверту хвилю» на фільм-портрет, а дає привід для ширших розмірковувань про долю митців, фахівців високого рівня і взагалі людей, які масово залишають Україну задля заробітків. Про це говорить і назва фільму, адже «четверта хвиля» – це фактично термін на позначення хвилі української еміграції у 1990-х роках.

Ключовим словом для характеристики стрічки може бути «поліфонічність», оскільки фільм вирізняється насиченим візуальним рядом (зйомки відбувалися в місті Пезаро, де мешкає Зубицький, Києві та селі Криворівні в Карпатах), музичним розмаїттям (симфонічна музика Зубицького, спів хору «Київ», пісні «ТНМК», автентичний спів гуцулів) і власне багатоголоссям героїв. Право голосу надано дуже різним людям: самому Володимиру Зубицькому, Миколі Гобдичу, протоієреєві Івану Рибаруку з Криворівні, журналісту радіо «Свобода» Ірині Костенко, лідерам «ТНМК», жінці з Криворівні, діти якої виїхали за кордон, і українським жінкам в Італії. Ірина Костенко власними виступами на радіо і розмовами з героями вводить глядача у контекст проблеми і цим замінює закадровий дикторський голос. Таким чином, погляд на явище «четвертої хвилі» не догматизовано, а тему еміграції викладено різнобічно. Взагалі про цей фільм складно писати. Роздуми на рівні проблематики легко перетворити на некомпетентні пафосні висловлювання про тяжку долю українських емігрантів, переказ фабули майже неможливий, оскільки фільм надзвичайно насичений образами, сюжетами, які завдяки майстерному монтажу постійно змінюються і чергуються, утворюючи мозаїчну, а водночас і цілісну річ. У попередніх фільмах Мельникової художні образи переважали над фактами, але ця насичена візуальність не ставала на перешкоді документальному жанру, навпаки – додавала плюсів. І в «Четвертій хвилі» якісний монтаж і операторська робота створюють особливу атмосферу. Фільм потрібно сприймати синестезійно, вдивляючись у екран, вслуховуючись у музичний супровід, і ця насиченість образами й сюжетами сприяє повноті розкриття порушеної проблеми.

Від теми музики до еміграції. З музикою про еміграцію. І з молитвою. Наприкінці фільму є епізод: «невидимий» оркестр виконує твір Зубицького, за кадром отець Іван читає молитву, а глядач бачить самого композитора, його мовчазну і водночас промовисту реакцію на музику. У наступних кадрах піски італійського пляжу змінюються на карпатські сніги. Знову великим планом обличчя Володимира Зубицького, який вже на батьківщині. Хоч би де він був, він – громадянин України, хоч би в якій країні писав чи виконував музику, вона – українська. А якщо кожен усвідомить свою значущість тут, то наступної хвилі еміграції не буде.