25 лютого в Будинку кіно відбулася прем’єра фільму молодого українського режисера Інни Павлічук «Кайрос».

Цей документальний фільм є дебютом авторки на великому екрані, і дебютом багатообіцяючим. Він розповідає про життя двох відомих наших сучасників – Ольги Богомолець та Ігоря Гайдая. Як зазначив на презентації фільму один з авторів сценарію, Валентин Марченко, – «формула [документального кіно] дуже проста: з одного боку камери – особистість, з іншого – професіонал». «Кайрос» цілком відповідає цій формулі – саме такими непересічними особистостями, що не відпускають увагу глядача, є головні герої фільму, а способи розкриття їхнього характеру засвідчують майстерність авторів картини. Характер Ольги Богомолець – лікаря, співачки, громадського діяча – сюжетно розкривається через розповідь про один день з її життя, і паралельно ми бачимо реалізацію проекту фотографа Ігоря Гайдая «Сім’я». У першому випадку особистість репрезентує себе через оповідь власної історії, яка накладається на її повсякденність. У такому ракурсі найменші дрібниці набувають глибшого змісту, вкладаючись у цілісну картину окремо взятого людського існування. У другому випадку особистість подано через професійне покликання. Ігор Гайдай говорить лише про фотографію, лише про те, що безпосередньо торкається його роботи, але взяті разом такі, здавалося б, суто практичні спостереження окреслюють цілісну життєву філософію. Режисер не створює своїх героїв, вона лише спостерігає за ними, знаходячи істину в деталях.

В основі фільму – зв’язок між минулим і сучасністю; в екзистенційному пошуку головних героїв чільне місце посідає ідея пам’яті. З розповіді Ольги Богомолець зрозуміло, що вона з самого дитинства живе в історії свого роду, і пам’ять її предків через «прив’язку до дому, до вулиці, до парку [імені академіка Богомольця], до могили» – тобто до об’єктів сучасності – стає її особистою пам’яттю. Мета Ольги – зібрати всі доступні свідчення про свій рід, вона показує старі фотографії, розповідає фрагменти з історії своєї родини: про дідуся, який народився в тюрмі, прабабусю, засуджену до довічного ув’язнення, про далеких родичів у Росії, які так само захоплені пошуком свідчень про історію роду. Її власна історія таким чином вкорінена в довший наратив, що сягає глибини сторіч і продовжуватиметься в майбутньому, – її трирічна донька на запитання «як твоє прізвище?» впевнено відповідає: «Богомолець». Захоплення Ольги іконами перетинається з її увагою до пам’яті. Давні ікони – не просто предмет колекціонування, вони відсилають до тих часів у національному минулому, коли були «тим, що об’єднувало українські родини і чого, на жаль, немає зараз», коли існувала «загальна дія єднання». Якщо в особі Ольги ми бачимо діахронний зріз пам’яті, то Ігор Гайдай взаємодіє з пам’яттю в її синхронному вимірі. Його проект «Сім’я» (з яким можна ознайомитися на офіційному сайті фотографа) – це спроба відновити традицію репрезентативної фотографії минулого. Коли вся родина (або інша група близьких людей) якогось дня збиралася перед об’єктивом для того, щоб зафіксувати в часі точку колективної єдності та зберегти її для майбутнього. Ігор є реставратором самої ідеї колективної пам’яті в суспільній свідомості. За його словами, саме фотографія, на відміну від, скажімо, картини, надає зображенню минулого повного відчуття достовірності. У фіналі фільму Ольга та Ігор зустрічаються у фотостудії, і результатом цієї зустрічі стає фотографія родини Богомольців–Шереметьєвих для проекту «Сім’я».

Видається, саме увага до минулого дає змогу героям фільму осмислено жити в сучасності. У непевному світі, що рухається з навіженою швидкістю, де стосунки ситуативні, а перспективи туманні, в них є точка опори, основа, відштовхуючись від якої можна рухатися далі, боротися з «цим суспільством, в якому, як у пастці», вірити в можливість щось змінити. Контрастності цій картині надає тло нашого так званого політичного життя в режимі безупинного ток-шоу, де видовищність і скандальність заступають місце дій і сенсу. Головні ж герої фільму, певно, належать до тих щасливців, які «живуть кожного дня так добре, що їм не страшно помирати». Їм потрібно лише трохи більше часу, щоб здійснити задумане, зробити «те, що хтось же повинен робити» під захистом давньогрецького бога Кайроса, бога часу, наповненого змістом.