Художньо-публіцистичне кіно – жанр доволі специфічний. Виникаючи

на межі ігрового кінематографа та

документалістики, воно успадковує потенціал обох жанрів, але наражається також і на подвійну небезпеку. З одного боку, це можливість для документаліста не бути нудним і подати історію не у формі лекції, а показати її, так би мовити, «в дії», скориставшись величезним арсеналом виражальних засобів художнього кіно.

З іншого ж – відповідальність за

факти та їх тлумачення нікуди не

зникає: персонажі і події є таки справжніми, а не вигаданими. Тож

художності має бути в міру – рівно стільки, аби не втопити документ,

а лише увиразнити його.

Короткометражний фільм Василя Домбровського «Довженко починається, або Сашко-реформатор», прем’єра якого відбулася 27 лютого в Будинку кіно, видається саме тим випадком, коли синтез двох жанрів зумовлює несподівано позитивний ефект.

Мабуть, не в останню чергу причиною такого успіху є головна операторська стратегія (оператор фільму – Євген Калін) – зняти кіно про Довженка періоду Великого німого в дусі самого Великого німого. Звідси й виражальний аскетизм. І чорно-біла плівка, і небагатослівність субтитрів, і виразна міміка акторів, і закадрова фортепіанна музика. І, звісно, гумор – від ґеґів із виразним чаплінівським присмаком до веселої ліричності самого Довженка.

Зрештою, мова про найсвітліший і найпіднесеніший період у житті майстра. Час, який можна назвати періодом великих сподівань і великої романтики. Простіше кажучи – молодість.

Точкою відліку стає 1926 рік – час входження Олександра Довженка в кіно. Як відомо, саме цього року він – поки що лише талановитий карикатурист і сценарист, який щойно, 1923 року, з передчуттям великих змін повернувся з Берліна до Харкова, – прибуває на Одеську кінофабрику за викликом директора Павла Нечеси. «У Лопатинського нічого не виходить з Вашим «Васею-реформатором». Поки що доручили закінчувати оператору Роні. Прошу терміново виїхати для допомоги та консультації».

І от вже Довженко (Андрій Самінін) в Одесі. Важкі залізні двері знімального павільйону повільно і зі скрипом відчиняються. Зсередини світять прожектори і таємничо валить густий дим. Здається, от-от має статися щось значуще. Хтось важливий має вийти до нас саме через ці двері… Проте звідти лише з гавкотом вибігає пес.

Так і починається ця історія – з кумедних перипетій довкола «Васі-реформатора», сценарій до якого написав Довженко. Розповідь про піонера-«невдаху», який потрапляє в зумисно комічні ситуації, стане, зрештою, першим фільмом, пов’язаним із його ім’ям.

Історія Довженка одеського періоду багата на події, імена та факти. Багато їх і в стрічці, сценарій до якої, до речі, написав Сергій Тримбач – кінознавець, автор ґрунтовної монографії, присвяченої творчості майстра.

Фільм має до того ж кілька рівнів. Крім першого, суто подієвого, є також рівень інтертексту, сповнений різноманітних алюзій, які відсилатимуть до дуже різних джерел.

Скажімо, в якийсь момент «кіношний» Довженко почне говорити репліками Сева – персонажа автобіографічного роману Юрія Яновського «Майстер корабля».

Або ж наприкінці фільму Довженко зізнається, що вміє літати (голос автора на початку і наприкінці озвучує Олексій Богданович). Він і справді почне літати павільйоном – виразно бутафорно, висячи на канаті й похитуючись із боку в бік. Однак цікаво, що це не лише сценарна вигадка. В одній із повістей Майка Йогансена (ще одного колеги-літератора Олександра Довженка, який страшенно любив усілякі формальні експерименти та бутафорії в тексті) «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» є персонаж Сашко, художник і «бльондин», який уміє літати. Кажуть, Довженко й справді похвалявся цим своїм «талантом» перед друзями.

Кожен персонаж, який тут з’являється, по-своєму дуже колоритний. І непривітний та вічно насуплений Йосиф Рона (Петро Бенюк) – німецький оператор, який на той час працював в Одесі. Людина без почуття гумору, що взялася знімати комедійний фільм. Із Роною тут пов’язана кумедна бувальщина, яка дійшла зі спогадів його колег: маючи власний набір об’єктивів, який він усюди возив із собою, він розрізняв їх лише за кольорами («зелений», «синій» тощо), потішаючи цим усіх на знімальному майданчику.

Або ж колишній матрос і більшовик Павло Нечеса (Олег Примогенов) – директор кіновиробництва, який перед тим очолював Ялтинську кінофабрику, а 1927 очолить і Київську. Суворий і не схильний до вагань здоровань, наділений, утім, тонким чуттям на таланти, що й дозволяло йому успішно провадити кіносправи. Власне, він і викликає Довженка в Одесу, він же й бере його в штат кінофабрики, даючи змогу спробувати свої сили не лише в ролі сценариста, а й режисера.

Юрій Яновський (Олексій Курилко) – знаний письменник і сценарист, який з 1925 до 1927 року був головним редактором Одеської кінофабрики. Однак передусім – друг Довженка. Його роман «Майстер корабля», про який уже йшлося, – саме про цей період – період спільної роботи Яновського й Довженка в «Голлівуді біля Чорного моря». Була тут (і не лише в романі) й романтична сюжетна лінія, пов’язана з балериною Ідою Пензо. У неї, балерину й акторку німого кіно (знялася у фільмі Довженка «Сумка дипкур’єра» і фрагменти з нею фігурують у стрічці В.Домбровського), були закохані вони обоє. Та ця ніжна й зворушлива дружба-любов так і не переросла в щось інше – сама Іда не змогла надати переваги комусь одному.

Натомість інша жінка, яка з’явилася в житті Довженка в цей період, зіграє в його долі далеко не останню роль. У стрічці Домбровського Юлія Солнцева з’явиться лише в одному кадрі – власне, в цитаті з фільму «Аеліта» Якова Протазанова, який прийшли дивитися Довженко з Яновським. Слова її героїні – «покажи мені інші світи» – в контексті фільму прочитуються ледь не біографічно. Хоча й важко судити, кому з двох довелося розкривати іншому нові світи.

Є у фільмі й другорядні персонажі, історія кожного з яких могла б стати сюжетом окремої стрічки. Скажімо, Степан Шагайда – актор, який прийшов у кіно з курбасівського «Березоля», і зіграв роль бандита у «Васі-реформаторі». Чи Вася Людвінський – не лише Вася-піонер у згаданому фільмі, а й виконавець ролі малого Тараса у картині Петра Чардиніна «Тарас Шевченко».

Прикметно, що долі більшості людей, згаданих у цій історії, були доволі трагічними. 1941 року помер Вася Людвінський. 1935-го заарештували й невдовзі розстріляли Степана Шагайду. У тридцяті потрапила в концтабір Іда Пензо – як дружина «ворога народу» оператора В.Нільсена. 1937-го вперше посадили й Павла Нечесу, звинувативши його в троцькізмі.

Що вже й казати про Довженка, який стане жертвою власних ілюзій і певний час виконуватиме роль режисера-улюбленця «батька всіх народів».

Та, на щастя, на той момент це все було нікому не відоме.

Власне, історія Сашка Довженка ще тільки починалася…