З 5 до 15 лютого в столиці Німеччини тривав сезон полювання на «Берлінських Ведмедів». Берлінале входить в елітну категорію «А» і поступається престижністю хіба що Каннському кінофестивалю. Берлінале – подія світового масштабу, значення якої важко переоцінити, зважаючи на те, що наша планета давно перетворилася

на величезну глядацьку аудиторію в єдиному медіальному просторі, обладнаному

екранами різного формату і призначення. Берлінський фестиваль відбувся у 59-е.

На відкритті було показано політичний триллер «International» (тобто «Міжнародний») режисера з Німеччини Тома Тиквера. Фільм, присвячений нелегальній діяльності міжнародних фінансових структур і тіньовим махінаціям могутніх банків, демонструвався поза конкурсом. І хоча режисер заявив, що розпочав роботу над сценарієм багато років тому, тема мафіозно-кримінальних шахраїв вражає своєю актуальністю саме нині, у ситуації економічної кризи. Головні ролі у фільмі зіграли британський красень Клайв Оуен, австралійка Наомі Уоттс, Ульріх Томсен з Данії, німець Армін-Мюллер Штайн, ірландець Бріан Ф.О’Берн, американський актор Джек МакГи (колишній пожежник, який прийшов у кіно через рекламні ролики пива) – команда інтернаціональна, під стать назві. Фільм вийшов у прокат, а тому глядачі в Україні матимуть можливість скласти власне враження.

Попри песимістичні прогнози віщунів кризи, цього року «зоряних» постатей у Берліні було чимало: Рене Зелльвегер, Демі Мур, Кіану Рівз, Мішель Пфайффер, Томмі Лі Джонс, Клайв Оуен, Джеф Голдблюм, Джон Гудмен.

Формула «Берлінале» передбачає широку географію учасників. Цього року основний блок Competition включав фільми з Аргентини, Греції, Данії, Іспанії, Китаю, Німеччини, Перу, Польщі, Румунії, США, Угорщини, Уругваю, Франції, Швеції. Загалом журналісти й публіка подивилися 386 фільмів із 60 країн світу.

Фестиваль проходив у рік 20-річчя падіння Берлінської стіни, що не могло не позначитися на смислових орієнтирах програм. Сплеск емоцій, пов’язаний з цією пам’ятною подією світової історії, проявлявся рефренами в конкурсній програмі та тематичними резонансами у фільмах Панорами, Покоління, Перспективного німецького кіно, Форумі, Студентського містечка талантів «Кампус». Окрім того, Німецький Федеральний культурний фонд і німецька Фільмотека ініціювали формування спеціальної панелі ретроспектив, що стали передвісниками падіння Берлінської стіни, повороту до демократичного світу. Проект «Після весни приходить весна» містив картини Болгарії, Польщі, Румунії, Східної Німеччини, Угорщини, Чехословаччини та СРСР, і фільми андеграундних творців. Деякі з них було показано в Німеччині вперше. Наприклад, спочатку заборонена фаталістична науково-фантастична притча Петра Зулкина про щоденне існування під тиском диктатури «Війна світів. Наступне сторіччя» (Польща, 1981-1983) або сюрреалістичний портрет характерів і манер Будапешта Андраса Джілеса «Маленький Валентин» (Угорщина, 1979). Пітер Попзлатев у «Графині» (Болгарія, 1989) розповідає про життя молодої жінки, існування якої закуте між психіатричною опікою і медикаментозним дурманом лікарських препаратів. Фільми ці зосереджуються на вимірах маргінального існування в соціалістичному таборі. Проект включає маловідому «Панельну історію» (1979-1981, Чехія) яскравої представниці «празької весни» Віри Хитілової; фільм Рашида Нугманова «Голка» (1988), а також увінчану безліччю фестивальних нагород сповідальну анімацію Юрія Норштейна «Казка казок» (СРСР, 1979).

Основна ж ретроспектива зосередилася на широкоформатних фільмах під девізом «Більше, ніж життя». Кіноплівка 70 мм дає принципово інший рівень видовищності. Широкоформатні картини – це розкішна візуальність, чудове забезпечення звукового простору. Показали чимало радянських, коли кінематограф упевнено тримав марку «найголовнішого з мистецтв»: «Денні зірки» Ігоря Таланкіна (1966-1968); «Оптимістичну трагедію» (1963) Самсона Самсонова; «Війну і мир» (1962-1967) Сергія Бондарчука, а також «Повість полум’яних літ» (1960-1961) Юлії Солнцевої, де знімалися Борис Андрєєв і Микола Вінграновський.

І все ж таки «Берлінале» – передусім конкурсне змагання. Тому чи не найвищий статус мають арбітри. До складу Міжнародного журі, очолюваного оскароносною актрисою з Британії Тілдою Суїнтон, увійшли: режисери Ізабель Койшет з Іспанії і Гастон Каборе з Буркіна-Фасо (колишня Верхня Вольта на заході Африки), шведський письменник Хеннінг Манкелл, режисер з Німеччини Кристоф Шлінгенсьєф, американський режисер Вейн Вонг, а також письменниця, активістка здорового харчування і ресторатор Еліс Вотерс (США). Основна програма (Competition) цього року включала 26 фільмів, 17 з яких брали участь у змаганні за «Берлінських Ведмедів». Впевнену перемогу отримала молодь, зібравши майже весь врожай нагород.

Головний Берлінський Ведмідь дістався 32-річній Клаудії Льоса за фільм «Молоко скорботи» спільного виробництва Іспанії та Перу. Історія молодої служниці Фаусти (її зіграла представниця індіанського народу кечуа Магалі Сольєр) розгортається на тлі трагічних наслідків громадянської війни і терору в Перу.

«Молоко скорботи» – це друга повнометражна робота Льоси. Першою була «MadeInUSA» (2006). У новій картині режисер звернулася до національної трагедії латиноамериканського народу, втіливши біль і рани колективної пам’яті в майже містичну історію про фатальні долі жертв насильства. Мати героїні, що настраждалася в епоху тотальних репресій у Перу 1980-х, вигодувала доньку гірким від непозбутнього смутку материнським молоком, яке викликало у дитини руйнівну містичну хворобу. Така метафора легко прочитується як активне неприйняття темної ери політичної нестабільності і терору. Плід зґвалтування, «безбатченко» Фауста, живе в наш час. Проте і в неї трапляються прикрі інциденти із замахами сексуального примусу. Її мати винаходить спосіб перешкодити огидним самозванцям проникати в тіло дівчини, перекривши «вхід» звичайною картоплиною. Картоплина пускає пагони, і дівчині доводиться підрізати паростки й боротися з личинками картопляних паразитів.

Покладена в основу фільму латиноамериканська легенда про гірке материнське молоко, ненав’язливі елементи містики, екзотичні ритуали колективних весіль і обряди муміфікації покійних вражають, автентичні пісні героїні чарують свіжістю своєрідного звучання. От чому з особливим піднесенням сприйнято це рішення журі. Перу вперше «засвітилася» в конкурсі «Берлінале». Фільм удостоївся не тільки головного призу фестивалю, а й призу федерації кінокритиків ФІПРЕСІ.

Показана в передостанній день змагань фантасмагорична перуанська «кіноекзотика» вразила навіть найдосвідченішу фестивальну публіку, тих, хто нарікав на слабкість картин цьогорічного конкурсу.

Розчарування було спровоковане передусім картинами іменитих режисерів. Франсуа Озон у фільмі «Ріккі» спробував здивувати реалістично знятою фантазією про літаючого малюка, який народився у звичайнісінькій родині, принісши чимало незручностей і горя близьким. Залишається відкритим питання: Ріккі був янголятком, мутантом чи плодом хворобливої уяви перманентно стурбованої вагітної жінки. Якщо це гра фантазії, то тут не обійшлося без шкідливого впливу отруйних випаровувань, що їх нанюхалася робітниця хімічного заводу. Стівен Фрієрс «Дорогушею» з Мішель Пфайффер у ролі куртизанки «елегантного» віку лише підтвердив, що ціле життя знімає «одну картину», постійно вдосконалюючись у каліграфії. Бертран Таверньї запропонував суто голлівудське кіно «В електричному тумані» – добротний детектив, який невідомо як потрапив на конкурс фестивалю з принципово артхаусною формулою, орієнтованою на експеримент. Режисер з Британії Саллі Поттер запропонувала експеримент у фільмі «Лють», імітуючи форму студентської курсової роботи, знятої стільниковим телефоном. На довершення відомий майстер соціально-політичного кіно Костянтин Коста-Гаврос «закрив» фестиваль розважальним роуд-муві «Рай на Заході», де головний герой, нелегальний емігрант на ім’я Іліа стикається з перешкодами на шляху з Греції до Франції. Ця картина вінчає півстоліття роботи Коста-Гавроса в кіно. З темою вимушених міграцій пов’язаний також фільм Тео Ангелопулоса «Прах часу», побудований на флешбеках ностальгічних спогадів. Дія охоплює практично всю другу половину ХХ століття: спочатку глядачеві показують ув’язнених у сибірських таборах гречанку Олену й німецького єврея Якоба, життєві шляхи яких після звільнення розходяться, аби у фіналі знов перетнутися в Берліні кінця ХХ століття. Багато що видається заплутаним і нез’ясовним: схоже, Ангелопулос заблукав у часі-просторі і причиново-наслідкових зв’язках своєї історії, яку не змогла врятувати навіть участь таких відомих акторів, як Віллем Дефо, Бруно Ганц, Мішель Піколлі, Ірен Жакоб. Апологет відмови від оповідних канонів Лукас Муддісон несподівано здійснив поворот до наративу. Його «Мамонт» – кіно про те, як люди руйнують родинні зв’язки з «добрим наміром»: заробляючи гроші для своїх найближчих, позбавляють їх живого, теплого спілкування. Фільм пророкує приреченість роду людського: якщо і далі так піде, то на людство чекає доля мамонтів – велетнів, що вимерли. Китайський незалежний і «авторський» режисер Чен Кайге – один з найталановитіших режисерів китайської «нової хвилі», відомих як «п’ята генерація», ніби намагаючись повторити успіх власної ж картини «Прощавай, моя наложнице» (1992), увінчаної каннською Золотою Пальмовою гілкою, у фільмі «Навіки полонена» (про зірку китайської опери Мей Ланфаг) занурюється у свій улюблений простір костюмного фільму.

На цьому тлі творчої виснаженості метрів роботи дебютантів виглядали свіжішими і менш претензійними. Їхні автори, схоже, мотивовані не жаданням ефектної самопрезентації, а щирою схвильованістю реальними, невигаданими людськими проблемами.

Своєрідним рекордсменом став «Гігант» аргентинського режисера Адріана Біньєза, якому присуджено три нагороди: за кращий дебют, «половинку» Срібного Ведмедя в номінації Гран-прі журі, розділивши успіх зі стрічкою «Всі інші» молодої німкені Марен Аде, а також авторитетного призу імені засновника фестивалю Альфреда Бауера, що присуджують за відкриття нових горизонтів у кіно. Цю нагороду Адріан Біньєз поділив з патріархом польської режисури Анджеєм Вайдою, що вже само собою є престижним для кінематографіста-початківця.

«Гігант» – фільм про людську самотність. 35-річний сором’язливий товстун Йара, працівник служби охорони одного з супермаркетів Монтевідео, стежить за тим, що відбувається в приміщеннях і підсобках магазину через монітори камер спостереження. У нічну зміну зали магазину порожніють, і охоронець знічев’я починає стежити за прибиральницею-незграбою. Поступово Йара захоплюється 25-річною Юлією і продовжує таємне спостереження за дівчиною поза стінами супермаркету – в кафе, клубі, кінотеатрі. У Йари повністю відсутні навички безпосереднього спілкування, а його закоханість часом подібна до одержимості. Його по-дитячому невміла манера залицяння межує з інфантильністю. Він коїть чимало несподіваних вчинків, перш ніж наважується на реальний контакт зі своєю обранкою, на спілкування з людиною, а не уявним образом. Знятий у мінімалістській стилістиці фільм майже не має діалогів. Функції вуха передано оку, що відповідає виду занять головного героя. Проста історія зрозумілою кіномовою – у ній вгадується витонченість режисерського стилю.

«Гігант» репрезентував одночасно чотири країни – Аргентину, Німеччину, Нідерланди та Уругвай. Мимоволі закрадається підозра, що і тут журі виявило небайдужість до кінематографічної «екзотики», хоча задля справедливості зазначимо: фільм, показаний третього дня, стійко тримав високий рейтинг, поступаючись лише на 0,4 бали фільму Рашида Бухареба «Лондон-ріка» – найбільш політкоректному фільму основної програми. Антитерористичній стрічці «Лондон-ріка» пророкували тотальну перемогу, проте фільм удостоївся лише Срібного Ведмедя кращому виконавцю чоловічої ролі – малійцю Сотіги Койяте. За кращу актрису визнали австрійку Брігитт Мініхмайр: вона отримала Срібного Ведмедя за роль у камерній драмі німецького режисера Марен Аде «Всі інші», а сам фільм увінчано, як згадувалося вище, Великим призом журі.

Таким чином, сімка арбітрів зруйнувала традиційну формулу перемоги – один із найстійкіших стереотипів «Берлінале», де головні призи діставали політично актуальні стрічки. Цього року журі віддало перевагу фільмам, сфокусованим на проблемах «індивідуальних», особистих, можна сказати інтимних. Саме до таких належить фільм «Всі інші»: партнери Кріс і Гітта шукають власний, неповторний шлях взаємостосунків. Відносини двох дуже несхожих між собою людей (урівноваженого архітектора і спонтанної, експресивної співробітниці рекламного агентства) коливаються в амплітуді між коханням і ненавистю. В основі драматургічної колізії – крутий заміс протистояння характерів головних дійових осіб. Зворушує щирість і непідробна зацікавленість молодого режисера нюансуванням класичних «розбирань» парочки 30-річних коханців, тобто інтерес до проблем своїх ровесників. Стрічку створено в лаконічній документальній стилістиці, у рамках помірного кошторису, без дорогих спецефектів і «зірок». Уникаючи «ударних» сцен, легкими доторками Марен Аде з окремих епізодів вибудовує тонке психологічне дослідження. На абсолютно благополучному тлі розслабленого неробства – відпустки на західному узбережжі Італії – поступово наростає напруженість у стосунках між чоловіком і жінкою. Німецькі журналісти, переконані, що саме такого ретельного аналізу вартий «інший бік» взаємин, віддали фільму приз своїх симпатій.

Приз за кращу режисуру дістався іранцю Асгару Фархаді. Його фільм «Про Еллі» розкрив невідомі сторони життя «середнього класу» іранців, відхилив завісу над їхніми традиціями, норовами і вдачами.

Група друзів їде провести вік-енд на морі. Три сімейні пари влаштовують цей «пікнік» на честь приятеля, що повернувся до Ірану після довгих років життя в Німеччині. На тлі загальних веселощів намічається роман «винуватця» прогулянки з юною вихователькою дитячого садка Еллі. Раптом оптимістична ситуація обертається трагедією. Еллі несподівано щезає, і її зникнення породжує взаємовиключні версії. Ніхто не може з певністю сказати: поїхала вона до міста чи втонула, намагаючись врятувати дитину. У пошуках Еллі виявляються щораз нові факти її особистого життя і водночас розкриваються тіньові сторони взаємодії чоловічого і жіночого «ареалів» у мусульманському світі.

Приз за кращий сценарій одержали Алессандро Камон і Орен Моверман за фільм «Мессенджер», тобто «Вісник». Це – режисерський дебют Орена Мовермана.

Симптоматично, що режисери майже всіх нагороджених фільмів практично одного віку – їм усім трохи більше тридцяти.

І лише один метр поважного віку – Анджей Вайда одержав важливу нагороду – приз імені Альфреда Бауера. Майстер, що переступив 80-річний рубіж, представив «Татарак» – картину-роздум про смерть, фільм, створений на стику ігрового кіно і документалістики. Запах болотяної рослини з видовженим гострим листям викликає у Вайди сумні асоціації, навіває думки про наглу смерть. Режисер за допомогою екранних образів розмірковує про примхливість «пані з косою», яка не утруднює себе дотриманням хронологічної черговості. Саме про це оповідає фільм у фільмі, що його знімає Вайда з участю зірки польського театру і кіно Кристини Янди. Режисер комбінує постановочні фрагменти з документальними кадрами сповідального монологу самої актриси. Кристина Янда з болем і тугою згадує про останні дні свого чоловіка, кінооператора Едварда Клосинського, пам’яті якого присвячено цей фільм.

Ведмедя «За видатні художні досягнення» одержала румунсько-британсько-угорська картина «Каталін Варга» – дебют Пітера Стіркланда. Нагорода цієї депресивної чорної драми – великою мірою данина захопленню «румунським дивом». Приз дістали автори саунд-дизайну картини Габор Ерделу і Томас Жекелу.

Журі толерантно відзначило репрезентантів «найекстравагантніших» і «наймодніших» кінематографій. Хоча невідомо, чи пригадає хтось цьогорічні фільми-призери вже через рік.

Часто резонансними стають і фільми супутніх програм. Так, у Панорамі відбувся один із найскандальніших показів – фільм про російських неофашистів «Росія-88» режисера Павла Бардіна. Це перший самостійний фільм режисера, отже, претендував на перемогу серед дебютантів. Банда російських неонацистів «Росія-88» (дві вісімки в назві якої вказують на повтор восьмої букви латинського алфавіту і означають закодоване «хайль Гітлер») творить усілякі неподобства під приводом патріотичного протистояння «чорній окупації» і нелегальній еміграції. Під дахом спортивно-патріотичного клубу отаборилось угруповання неофашистів на чолі з харизматичним юнаком Сашею, що має прізвисько Штик, тобто багнет (Петро Федоров). Мотивуючи свої націоналістичні безумства, Штик декларує відчуття розгубленості у трагічному світі, де чужинці «віднімають у нього, у російської людини, їжу, роботу, хочуть проникнути в його дім».

Тоді як весь світ бореться з будь-якими проявами ксенофобії, Павло Бардін з товаришами, схоже, здійснив заплив «проти течії», хоча і запевняє, що знімав антифашистське кіно. Мабуть, не все в нього вийшло відповідно до задуму…

Використовуючи матеріали, знайдені на інтернет-сайтах профашистської орієнтації, Бардін нібито виніс їх на мільйонну аудиторію, популяризуючи матриці фашист-ської свідомості разом з привабливими зовні ритуалами та небезпечними моделями поведінки персонажів. Схоже, Бардін ставиться до своїх персонажів, їхньої музично-поетичної творчості та способу буття із зацікавленістю. Через недостатньо артикульовану авторську позицію фільм «Росія-88» і сам часом нагадує ті профашистські рекламні ролики, що їх знімає один з персонажів, оператор Едік, для ультраправих інтернет-сайтів зони «ru».

По-справжньому страшними у фільмі є два документальні фрагменти, в яких люди різної статі, віку і соціального походження формулюють своє ставлення до відверто расистської тези «Росія – для росіян!» Саме ці спонтанні вислови «пересічних» громадян, сформульовані й вимовлені з майже дитячою безпосередністю, справді викликають побоювання, тому що екран досить точно діагностує згустки настроїв, проблеми, що зароджуються. Закінчується фільм замість титрів з іменами авторів фільму довгим списком жертв скінхедів тільки за рік – у страшному переліку 121 ім’я, проте він далеко не повний. Провокаційне звернення до екстремістських ідеологічних матриць має викликати дискусію, розвіяти сонну байдужість суспільної думки. Можливо, це і є очікуваний авторами результат. На жаль, гострота картини обмежується фіксацією проблеми, без аналізу її джерел.

Участь України у Берлінале-59 обмежилася 15-хвилинним фільмом Мирослава Слабошпицького «Діагноз» у конкурсі короткометражних робіт, в якому змагалися 11 кінострічок. «Діагноз» – спроба заглянути в «паралельний» світ молодіжної субкультури, замішаної на наркотиках і своєрідному «драйві» бездумного скочування по похилій. Фільм містить елемент гострої соціальності, але не вдаючись до причин виникнення «хвороби». У череві розмальованого яскравими графіті решток недобудованої або напівзруйнованої будівлі облаштувала свою «лежню» групка юних наркоманів. Серед них – Таня, Петя і Коля – молоді люди, відносини яких складають своєрідний «трикутник», що ось-ось трансформується в іншу драматургічну конструкцію, бо Тетяна вагітна. Під час міліцейської облави дівчина отримує травму, що провокує передчасні пологи. У лікарні з’ясовується, що і юна мама, і її дитина ВІЧ-інфіковані. Щоб позбавити малюка страждань, юна матуся ухвалює рішення вбити немовля і доручає це вірогідному батькові дитини. Жорстка драма закінчується метафорично: під час втечі з лікарні троє входять у ліфт і на питання ліфтерки про напрям руху відповідають впевнено – «вниз». У глядача навіть не виникає сумнівів, куди пролягає шлях наркокримінальної трійці: напевне, «ліфт спускається в пекло», майже за Пером Лагерквістом.

Варто пригадати інші важливі акценти України на Берлінале. Наша країна представила на Європейському кіноринку п’ять картин: «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової, «Райські птахи» Романа Балаяна, «Живі» Сергія Буковського, анімаційний фільм «Пригоди бравого солдата Швейка» Рината Газізова і Манука Депоняна, а також повнометражний дебют Марини Кондратьєвої «Одного разу я прокинусь». Українська кінофундація за підтримки міжнародного бренду Nemiroff організувала 9 лютого грандіозну вечірку.

Для шанувальників українського кіно і потенційних ділових партнерів на офіційному стенді України в рамках кіноринку 7, 9 і 12 лютого призначалися happy hours, тобто «години щастя». Це – культурні, ділові і просто дружні зустрічі, під час яких можна було поспілкуватися і поговорити з гостями і колегами про кіно.