Наш нинішній кінорепертуар – річ банально проста – ми обираємо між двома етикетками: «сделано в России» та «made in USA». Про інші національні кінематографії, не кажучи про власну, критики й ті, хто просто поціновує кіно, більше звикли говорити у минулому часі, бо були там і школи, і теми, і актори, і режисери. Познайомитися ближче з чимось «іншим», аніж те, чим заповнено вітчизняний теле- та кінопростір, важко – фестивальне кіно, яке заповнює цю нішу, мало хто бачить, а з того, що проривається до широкого глядача, можна скласти спорадичне уявлення. Наприклад, французьке кіно. Не «Амелі» єдина в ньому є. Це стосується також акторів, де молоде покоління вже запосіло своє місце під сонцем і навіть спромоглося на оскарівського лауреата. Ним стала 33-річна Маріон Котілар, яка 2008 року здобула нагороду за головну жіночу роль у фільмі «Життя в рожевому ко-льорі» (2007). Зрозуміло, такий факт не можна залишити поза увагою, бо навіть французи не розбалувані оскарами, а ми, своєю чергою, – можливістю побачити їхні нові кінострічки та імена. Злукавлю, якщо скажу, що Маріон Котілар формально нам невідома – у ній можна впізнати одну з героїнь популярного фільму Жерара Піреса «Таксі» (1998) та його продовжень (режисер Жерар Кравчик, 2000, 2003). Хоча ця робота за своїм характером не могла стати показником акторської майстерності, все ж зробила свою справу – донесла її ім’я до широкого загалу за межами Франції, а на самій батьківщині – номінацію на «Сезара». Однак найвищу національну нагороду Маріон отримала тільки після кількох спроб – за роль другого плану у драмі Жан-П’єра Жене «Довгі заручини» (2004).

Вибір професії у Маріон Котілар – не з категорії «щасливих випадковостей» і видається закономірним продовженням сімейної традиції. Її акторська біографія розпочалася у шестирічному віці разом з участю у виставах те-атральної трупи «Котілар», створеної батьком. Потім були навчання в Орлеанській консерваторії драматичного мистецтва, театральна сцена, а з 1994 року – після епізодичного дебюту у серіалі «Горянин» – роботи на телебаченні і в кіно. Відтак фільмографія акторки налічує кілька десятків ролей в авторському та комерційному кіно – результат співпраці з режисерами Денісом Беррі, Домініком Табюто, Філіпом Арелем, Коліном Серро, Арно Деплешеном, Нільсом Таверньє, Валері Мюллер, Жан-Люком Галіссером, Франсісом Рессером, Жераром Піресом, Сарою Леві, Жераром Кравчиком, Александром Ажа, Жилем Паке-Бреннером, П’єром Грімбла, Гійомом Ніклу, Яном Самуелем, Тімом Бертоном, Жан-П’єром Жене, Люсі Хаджихалілович, Ремі Безансоном, Рішаром Бері, Ліонелем Байю, Рідлі Скотом, Олів’є Да-аном.

Креативність Маріон схиляє її до авторського кіно і спонукає брати участь у режисерських дебютах: Ж.Паке-Бренне «Милі штучки» (2001), А.Ажа «Фурія» (2000), Я.Самуель «Закохайся в мене, якщо зможеш» (2003). Котілар-акторка – цілковита протилежність більшості француженок, яких бачимо на екрані та уявляємо у житті, її образ зовсім не оповитий загадковим ореолом тендітності (сучасний варіант цього стереотипу представляє Одрі Тоту) – вона земна, темпераментна і правдива. Звідси характерна цілісність героїнь. Одну з найяскравіших ролей Котілар виконала у парі з Гійомом Кане в ексцентричній стрічці Яна Самуеля «Закохайся в мене, якщо зможеш» або «Дитячі ігри» («Jeux d’enfants», 2003). Актори реалізували доволі динамічний дует. Це фільм про любов, що супроводжується грою, яку головні герої вигадали ще в дитинстві і з плином часу не можуть зупинити, – любов стає грою і навпаки, а те, що було звичним у дитячому віці, виростає у життєвий азарт, одержимість поза межами буденності, а часто і здорового глузду. Що переможе, краще дізнатися переглянувши фільм. Стильовий рисунок стрічки нагадує третього головного героя – розмальовану музичну скриньку з власними умовностями та гіперболами, на тлі яких виконання Котілар і Кане контрастує своєю реалістичністю і тримає в напрузі до останку. Шалений ритм, нестандартність ситуацій, що їх провокують Софі та Жюльєн, потребують акторської пластичності й професійного хисту – це втримує те, що відбувається, від патології. На противагу естетським настановам «Амелі», якими у Франції нездужає чи не кожен другий проект (показова мозаїка «Париж, я люблю тебе», 2006), фільм Яна Самуеля, незважаючи на зовнішню подібність, вирізняється присутністю «активної свідомості».

Романтичну роль традиційного плану Котілар зіграла в «ностальгії за доброю старою Францією» англійця Рідлі Скота «Хороший рік» (2006). Вона органічно увійшла в настрій фільму як одна з його домінант і змогла не розгубитися перед авторитетом голлівудського «гладіатора» Расела Кроу. Це характерний для акторки приклад роботи в комерційному кіно, де їй поки що вдається залишатися собою, уникаючи шаблонності. Раніше Котілар вже мала досвід роботи в проектах закордонних режисерів – ним стала трагікомедія Тіма Бертона «Велика риба» (2003), у якій були задіяні Джесіка Ланж, Дені де Віто, Альберт Фінні, Еван Макгрегор.

Вершиною майстерності Маріон Котілар, у тому числі за оскарівською версією, можна вважати образ Едіт Піаф. Важко навіть зрозуміти, що саме хотів сказати режисер «Життя у рожевому кольорі» Олів’є Даан, оскільки фільм вибудовано з уривків біографії Піаф, складених у незв’язній послідовності, а сама вона трактується у відриві від життя (і це той випадок, коли воно цікавіше за мистецтво). Щоправда, необхідну гостроту автор переніс у візуальну площину образу співачки і дійшов у цьому до небезпечно тонкої межі, що відділяє реальність від карикатури і гротеску. Без перебільшення, цього вдалось уникнути завдяки виконавиці головної ролі – Маріон Котілар. Вона емоційно нюансово наповнила запропонований режисером нарис і змогла вдихнути у нього життя. Те, як перевтілюється молода актриса у Піаф різного віку, треба бачити. Актриса додала необхідної цілісності образу Піаф і надала змісту картині загалом. Можливо, якби вона ще привнесла більше власної ініціативи й відступила від окреслених Олів’є Дааном завдань, роль склалася б драматичнішою. Проте хоч би що ми домислювали, критики вже встигли назвати «Життя у рожевому кольорі» фільмом не режисера Олів’є Даана, а акторки Маріон Котілар. Якщо так, то, певно, має сенс дивитися кіно з її участю.