«Театр не вмирає, його вбивають... «. Це чиєсь мудре спостереження проливає світло на історію повоєнної сцени української діаспори, яка від кінця 1940-х років уперше за історію еміграції українців поповнилась фантастично великою кількістю театральних митців вищої категорії – драматургів, режисерів, артистів, сценографів, композиторів, що втекли від більшовизму. Вони могли б об’єднатися в унікальний професійний пересувний колектив, що, можливо, й по сьогодні – через зміну поколінь – обслуговував би емігрантів, розсіяних передусім у Сполучених Штатах Америки та Канаді. Все це було можливим лише за умови фундаментальної економічної співучасті якогось свідомого українця – патріота-мільйонера. Мільйонери існували, а от належної свідомості не мали. Наяву докірлива паралель – по війні в Чикаго було укомплектовано російський театр, який плідно працював 17 років! Українці подібну ідею не раз ставили на порядок денний, проте їм не вистачило, передусім, отієї цементувальної зацікавленості меценатів.

І, на жаль, не тільки цього.

Хоча, з нашої точки зору, викладене є «причиною номер один» хронічного театрального безладдя української еміграції, передчасного фізичного та морального виснаження її сценічних діячів, історія тамтешнього мистецтва не повинна приховувати й чинників особистісного характеру. З цією метою оприлюднюємо лист Олімпії Добровольської з Нью-Йорка, адресований товаришці по сцені «Березоля» актрисі Наталі Пилипенко, що тоді як емігрантка мешкала в Парижі і там теж опікувалася українською сценою. Написане лише на перший погляд може здатися чимось на кшталт побутових «помий Ксантиппи», які, за відомим афоризмом, «не здатні принизити Сократа». Насправді ж, послання авторки настояне на органічному неприйнятті насильства, підлеглості, приниження, на екзистенційному страхові епохи великого терору та перебування в ГУЛАГу. Лист ілюструє мало вивчену «хворобу», чи радше «прикмету», багатьох митців – їхню моральну диспаратність – взаємну несумісність із собі подібними. Таких випадків у історії мистецтва чимало, я скористаюсь лише моїми нотатками. Видатні радянські балерини Г. Уланова та М. Семенова навіть у похилому віці не зносили одна одну. Перша не виходила з викладацького класу, чекаючи, доки вийде зі свого класу друга – щоб не зустрітися в коридорі... То було, скажімо так, найлегше випробування, бо від танцівниць ніхто не вимагав «парного» вирішення проблем балету. Йосипові Гірняку та Володимирові Блавацькому – цим «непарним чобіткам» – доля театру в діаспорі наказувала (як рятівний варіант) подати один одному руку. Для першого це означало підкорення другому. У Львові він саме це перетерпів, зціпивши зуби, і присягнувся більше цього не робити. Підкоритися назавжди він міг одній людині у світі – Курбасові.

А втім, коли 1953 року В. Блавацький передчасно помер, його антагоніст надрукував статтю під назвою «Перестало битися велике серце» – щире визнання заслуг брата по мистецтву. Ранній відхід з життя колеги на якусь часинку довів Гірнякові, що не в «каверзах» конкурента причина буксування «Театру-Студії» в Нью-Йорку. Ще й як буксував тоді і театр під проводом Блавацького у Філадельфії, пізнавши, що таке бойкот глядачів із прадавніми смаками. Потерпав Улас Самчук, якому в Торонто довелося підмітати вулиці, плакали першокласні актриси Віра Левицька і Ліза Шашаровська, виготовляючи сигари на Філадельфійській тютюновій фабриці. Зенон Тарнавський у листі до В. Блавацького від 8 серпня 1951 року ніби від імені всіх, кого еміграція позбавила можливості працювати за фахом, скаржився: «Я сам не сподівався і не очікував, що мене цей чудовий край так змеле на дрібненьку кашку... ».

І все ж до кінця життя Йосип Йосипович не був об’єктивним в оцінці В.Блавацького. Маю авторитетне свідчення від Богдана Бойчука, який стояв близько до Гірняка, написав блискучу книгу «Театр-Студія Й.Гірняка і О.Добровольської», прискіпливо і довго стимулював написання його «Споминів» і редагував їх. Діалог з паном Богданом:

«– До помешкання Йосипа Йосиповича я ходив десять років, мов на офіційну роботу, – працювали над його фундаментальною книгою спогадів.

– Скажіть, Гірняк справді був таким нестриманим, запальним?

– Передусім, він був амбітним. Ім’я Блавацького викликало у нього рефлекторний протест. Не хотів визнавати його хорошим актором.

– А ви самі бачили на сцені Блавацького?

– Авжеж! Хороший актор і режисер!»

У своєму романі «Паноптикум переміщених осіб» Богдан Бойчук торкається цих суперечливих стосунків двох театральних лідерів українського зарубіжжя.

Інвективи О.Добровольської, що критикує характер та вчинки В. Блавацького, не повинні затулити очі читачеві на її критичне сприйняття норову «Юзіка»: «нарваний і невитриманий чоловік», «дуже не стриманий на язик і завжди «налітав» у розмові на співбесідників», за що «його в «Березолі» недолюблювали».

Хоч би там як, у час, коли О.Добровольська писала свого листа, настрій «Гірнячків» (так вони себе називали) схиляв їх до радикальної оцінки В.Блавацького і реєстру претензій до нього. «Од ізбитка серця глаголали уста... ». В емоційному збудженні забували про головне – нічим не можна перекреслити чи зменшити заслугу Блавацького перед ними і перед історією українського театру – в період війни, не вагаючись, не згадуючи колишні сутички, притулив їх біля себе у Львівському оперному театрі й дав змогу вперше, поза стінами ГУЛАГу (хто бачив ті вистави?), виявити свій режисерський хист. Було здійснено вимріяну українським театром постановку «Гамлета», відчутно піднято творчий рівень драматичної секції ЛОТу. На тлі цього все інше – дрібниці, хоча вони й мулили нерви людям, нещадно битих життям. Так, Блавацький був нервовим, причепливим, саркастичним, а інколи, як більшість у театрі, ще й двоєдушним. Є досить свідчень про це. Критик Юрій Шевельов – прихильник Блавацького, красномовно оповів, як метр негідно поводив себе в антракті гастрольної вистави Театру-студії, прилюдно висміюючи щойно побачене. Проте не було рівних Блавацькому за талантом впертого мистецького будівництва, стратегії і тактики, врешті, дипломатії. Ігор Костецький: «Блавацькому ніхто не заважав працювати – ні поляки, ні совєти, ні німці...»

За гороскопом Гірняк – Овен, Блавацький – Скорпіон, Добровольська – Лев. Розмежування романтичного і прагматичного, беззахисно ідеального і розраховано наступального...

Цілком імовірно, що пані Олімпія «передає куті меду», коли провину за «кадрову» кризу в Студії перекладає на Блавацького. Під час масової підготовки ді-пі (переміщених осіб) до від’їзду за океан діяли могутні турбулентні сили, і студійці брали вирішення власної долі в свої руки. Питання бути чи не бути надалі в Студії кожен вирішував за себе.

Про політичні смаки та пристосування читаємо у Самчука: «У таборах завелась вперта пошесть «опанування терену». Це значило – підпорядкування керівництва української спільноти одній політичній групі, й перед у цьому вели, розуміється, найенергійніші, наймілітарніші молоді люди з-під стягу Степана Бандери. Тактика їх вимагала – мати на чолі кожної організації «свою людину», не конче «організовану», але таку, яка б була схильна виконувати їхню волю. У пресі, театрі, наукових інституціях, організаціях літератури. І їм це до певної міри щастило. Вони могли мати зі собою Блавацького, Косача, Маланюка...»

Але – не Гірняка, хоча і він не відмовився від їхньої гостинності впродовж трьох років у Міттенвальді. Поступка пішла на користь розвою Театру-Студії. То був його найяскравіший період. А далі від Гірняка – тільки тверде «ні». До цього є сьогоднішня гумористична паралель. До лікарні, де знаменитий виконавець ролі Штірліца артист кіно В’ячеслав Тихонов лежав із хворим серцем, прорвався, попри заборону, Володимир Жириновський. Лідер ЛДРП довго розписував, як чудово бути народним депутатом Держдуми від його партії, а потім спитав: «Згодні?». В’ячеслав Васильович іронічно відповів: «Змилуйтеся, у мене все ж інфаркт, а не струс мозку!»

Симоні де Бовуар, яка готувала до видання інтимні листи до неї Жана-Поля Сартра, дорікали, що такі публікації слави Сартру не додадуть. На це Бовуар відповіла: «Письменник зобов’язаний постати перед публікою таким, яким він є насправді». Здається, вона мала рацію.

Оповідання Ф. Достоєвського «Бобок» змальовує фантасмагоричну картину цвинтарного «підземного життя» і «спілкування» між мерцями – то лагідного, то конфліктного. Там також усі розмежовані за чинами і званнями, і там панують характери, уподобання та фобії... Володимир Блавацький, Олімпія Добровольська та Йосип Гірняк (скорпіон, лев, овен) поховані на одному цвинтарі у Філадельфії...

1.09.1949. Нью-Йорк

Люба моя Наталочко! Безкінечно вдячна Тобі за всі листи і посилки, якими Ти так сердечно нас обдаровуєш, але, як так піде й далі, то Ти дійсно скоро пришлеш мені Ейфелеву башту! Шоколяда смачна річ, але, я думаю, що твій онук має не неї більше права, аніж ми, старі. Отож, з «матеріальними» посилками, прошу Тебе – утримайся. Натомість журнал, газети, хоч вони теж коштують Тобі гроші, ми дуже радо приймемо. Постараємось чимось замінитись у цій ділянці. [...]

Ти пишеш: «мусите робити на повні груди»... Отже, не розповідаючи подробиці про різні побутові «парапети», які ми перейшли (колись, як побачимось, буде що розказати!), постараюсь коротко поінформувати про нашу роботу.

Добравшись до Львова, ми почали працювати (з 1 квітня 42 р.) у Львівському театрі опери та балету, при якому ледве животіла драматична група. Все це очолював як директор, художній керівник (і ще багато інших титулів) п. Блавацький! З самого початку він поставився до нас, особливо до мене, досить дивно. Але не зважаючи на це, ми почали працювати саме «на повні груди». Юзік, нарешті, працював у своєму «рідному Львові». І хоч він прожив довгі роки на Україні, але цілком зрозуміло, – мріяв про свою батьківщину. Діставшись до «своїх», почав працювати «не за страх, а за совість». Але зустрівся з дуже неприємним «але»... Не зважаючи на те, що драматична група з кожною новою виставою виростала, як