– Раїсо Михайлівно, розкажіть, будь ласка, про Музей кіностудії імені О. Довженка, історію його виникнення, як починався збір матеріалів.

– Ідея створити такий музей належить Олексію Филимоновичу Швачку. Це кінорежисер, який спершу працював у Довженка асистентом. Всі були молоді, робота тривала інтенсивно. Вирішили, що музей розташують у будинку, який звели для зйомок «Щорса». Саме тут працював Довженко над фільмом, тут були кімнати для акторів, а також два павільйони. Будинок зведено так, щоб це був замкнений цикл. Все, крім обробки плівки, робилося тут. Отже, рішення створити такий музей було ухвалено і через урядові інстанції. Першим директором стала Тетяна Тимофіївна Дерев’янко. Саме вона й розпочала великий збір матеріалів: поїхала в Москву, познайомилася з Юлією Іполитівною. Вони дуже тісно спілкувалися аж до самої смерті Юлії Іполитівни. Але біля вдови Довженка було і багато інших людей, тому не всі матеріали перейшли сюди. Коли Тетяна Тимофіївна приїхала на похорон Юлії Солнцевою, то їй сказали, що вже нічого немає. Тому добре, що ще за життя Юлія Солнцева передала в музей особисті речі, записи Довженка, і таким чином те, що ми маємо від неї, – головний здобуток. Але Тетяна Тимофіївна не сиділа, склавши руки, вона закликала усіх писати про Довженка: хто що пам’ятає, хто що знає. Внаслідок чого ціла шафа (показує) заповнена папками про Довженка. Тут усі матеріали, спогади про Довженка його учнів, співробітників, людей, які просто цікавилися його творчістю. Крім того, тут – усі негативи фільмів, знятих і на нашій, і на Одеській кіностудіях.

– Що ще є у ваших архівах? Які цікаві колекції, цінні експонати?

– Що стосується Довженка, то мені кожен папірець видається цінним і цікавим. Музей створювали як музей Довженка, але тепер сюди влилися й інші студійні служби. Так, тут є архіви фотоцеху: у нас зберігається 176 тисяч рекламних негативів, маємо негативи кожного фільму, знятого на студії, а також негативи на склі – а це величезна рідкість. На склі маємо старовинні світські костюми, народних я ще не бачила, але гадаю, вони теж є. Є й роботи художників-декораторів. Так знімали до війни. Ці матеріали зберігалися, їх вивозили в евакуацію, потім вони повернулися і досі в нас. Маємо ще вельми цінні плакати: і театральні, і кіноплакати початку минулого століття. Коли їх переглядаєш, то розумієш, що з початку свого життя кіномистецтво не мало кордонів. Зняли в Америці – і невдовзі ми мали цю продукцію. Систему прокату було добре налагоджено. Виробництво фільму – це, по суті, приватне підприємство. А кожен підприємець прагнув, щоб його продукція не лежала на полиці, а йшла в народ. І таким чином можна вивчати історію кіно. Зберігаються ескізи наших художників. Вони, коли вибиралися на натуру, привозили з собою фотографії, ці фото потім осідали в альбомах, папках. І ми бачимо, який вигляд мали хати, подвір’я, придорожні стовпи, кладовища, криниці, домашній скарб, інтер’єри, як прикрашали і вбирали хату, чи не кожне село мало свої узори, звичаї. Це дуже хороший іконографічний матеріал, те, на що звертають увагу одразу. Нині фотографують, а колись, якщо треба було, то й замальовували. Адже раніше, коли люди ще не довіряли фотокамерам, часто не дозволяли фотографувати, лише перемальовувати. Є в нас ескізи художників з костюмів. Багатьох із авторів уже немає, а їхні ескізи костюмів – величезна цінність.

– У фондах музею, як бачимо, багато цінних для дослідницької роботи матеріалів. Чи функціонує музей як, скажімо, науковий центр?

– Звичайно. Сьогодні це не просто музей, а інформаційний центр. Студенти, які пишуть курсову чи дипломну роботу, все можуть знайти тут, ознайомитися і використати. Ми маємо фототеку кадрів із наших фільмів. Якщо комусь знадобиться, то можна сміливо звертатися сюди для пошуку ілюстрацій до фільму. Зберігаються монтажні аркуші, режисерські сценарії, літературні сценарії. Знову ж таки, якщо людина вивчає якийсь напрямок у кіномистецтві, поетичне кіно, наприклад, тоді, звернувшись до нас, вона можна простежити, хто як працював, починаючи з літературного сценарію, виходячи на режисерський сценарій, а потім – і екран. Стає зрозуміло, на чому акцентує автор, а потім, як і наскільки змінює його режисер, коли починає працювати над стрічкою. Часом робоча назва може бути одна, а екранна – зовсім інша. Так влаштовано творчу роботу.

– Хто є відвідувачами музею? Що їх найбільше цікавить?

– Школярі старших класів, бо молодшим немає особливо чого показувати. Колись у нас були кімнати ігрової техніки, але нині їх немає в експозиції, бо бракує для цього місця. Відвідування музею можливе лише екскурсійними групами. Вони бувають різні. Проводимо екскурсію студією, заводимо їх у цехи, показуємо, що там робиться. Але сьогодні павільйони закриті, показати нічого, декорації не будуються. Раніше, коли заводили в декорації, школярів звідти не можна було вигнати. Їм це подобалося. Адже ті лекції, які я розказую, про Довженка, наприклад, їм можуть розповісти і вчителі. А коли вони приходять в кабінет Довженка, найбільше їх вражає техніка. Тепер на цих камерах ніхто не працює, та вони вражають своїми габаритами. Особливо, коли дивишся на неї і згадуєш, скільки фільмів знято, а це ж знімалося на плівку, а не на цифру, як тепер. Треба було і зняти, і проявити, і надрукувати. Тепер легше, але це не та якість. Плівка – це палітра. До речі, і китайці в нас були, вони знімали документальний фільм про Україну і про Корчагіна. Ми їм показали фотографії, картину Мащенка «Як гартувалася сталь», а потім я запропонувала піднятися в кабінет Довженка, і їх теж вразили камери. Вони таких і не бачили. Фотографували, поводилися, як діти. Одне слово, інтерес до екскурсій є, і, певно, якби ми приймали відвідувачів, щодня б ходили.

– Чи організовуєте якісь виставки?

– Тепер уже менше. Та коли відзначали 115-річчя з дня народження Довженка, було створено фотовиставку для свята в Сосниці. Зі старих невідомих фотографій зробили планшети, які туди повезли. Була виставка – «Сто малюнків Довженка. Довженко-художник», – яка їздила Європою: Італією, Францією, Німеччиною. Це все організовувала Тетяна Тимофіївна Дерев’янко. Ще була виставка, яка досі діє: «Іван Миколайчук: життя і творчість». «Твори М.Коцюбинського на екрані» – про цю виставку подбали працівники музею декоративно-прикладного мистецтва. Вони брали у нас негативи, фотографії, робили великі планшети. Нині це постійна виставка на території кіностудії. Вона, щоправда, закрита, але коли треба, то її, звісно, можна подивитися. Спершу вона була в музеї декоративно-прикладного мистецтва, музей Коцюбинського цілий місяць показував її у себе. Рушники взяли в нашому реквізиторному цеху, реманент, декоративно-прикладне мистецтво були на цих виставках. Та сьогодні ми нічого такого не робимо. То колись музей кіностудії мав свій кошторис, виділялися гроші з бюджету кіностудії, бо кіностудія заробляла гроші. Знімали кіно, йшли відрахування, таким чином частина коштів потрапляла в бібліотеку, яка могла купували книжки. В музеї гроші витрачали на те, що вважали за потрібне: влаштовували виставки, поповнювали колекції. А тепер кіностудія не має грошей, кіно не знімається. Певна річ, ми користуємося колекцією з величезною вдячністю Тетяні Тимофіївні за те, що зробила. Ми ж тільки підтримуємо порядок того, що в ній є.

– Ви вже сказали про найбільш наболіле: немає достатньо просторого приміщення, немає коштів, нема кіно, зрештою. У чому ви вбачаєте свої завдання на цьому етапі? Що потрібно для повноцінного функціонування музею?

– Що ми можемо – то це все доладувати і підтримувати порядок. Недавно в нас робили ремонт, все з полиць зняли, через що я і повитягала усе це. Всі ескізи стоять на підлозі в третій кімнаті. Треба поставити стелажі, все на них виставити. Коли це буде закінчено – буде інша система. Плакати треба рятувати. В підвалі їх тримати не можна – там сиро. А щоб перенести їх нагору, потрібні спеціальні стелажі.

Не менш важливим є систематизування архівів. У нас зберігаються особисті архіви, які складаються з особистих документів, речей режисерів, які нам передавали сім’ї. Необхідно систематизувати їх: розібрати, підписати, скласти. У нас ці альбоми зберігаються внизу, там є стелажі, де все це виставлено. І є невелика наша бібліотека. Ту, що була раніше, просто знищили, боляче говорити про це. Сучасні герострати її не спалили, звісно, передали в Художню академію, в університет Карпенка-Карого, частина кінотематики залишилася в нас, а Художній академії дісталися такі книжки, які вони ніколи б не купили, бо це були збереження з 1928 року… Звичайно, постійно триває робота. Я розгрібаю ці авгієві стайні. Я тут майже п’ять років і увесь час цим займаюся. Часом натрапляєш на перли, а вони лежать, як сміття. Тетяна Тимофіївна дуже хворіла десять років, і тут працювала одна єдина людина. Та й нині нас лише троє. Один знає комп’ютер, другий знає кіно, а третій нами керує. Директор – Жанна Яківна Геніна, енергійна, дійова людина, для якої справи музею – особисті справи.

– Як я розумію, значення музею незаперечне: і для кіностудії, бо він є осередком збереження її історії і роботи впродовж багатьох років, і для любителів та дослідників кіно, бо тут можна знайти безліч цінних матеріалів, і для України загалом, бо цей музей чи не єдиний музей кінематографії. Чи потрібен єдиний Музей кіно України? Яким ви його бачите?

– Авжеж потрібен! Передовсім це має бути музей, де справді є простір для експонування: де можна показати плакати, фоторекламу, як вона виготовляється, ескізи, і все це нарізно, у кожному залі своє, до того ж, експозицію можна постійно змінювати. А людям було б цікаво приходити і щоразу бачити щось нове.