Microcosmos: Le people de l’herbe
Режисери і автори сценарію: Жак Перрен, Клод Нурідсані, Марі Перенну
Оператори: Клод Нурідсані, Марі Перенну, Тьєрі Машадо, Юґ Ріффель
Музика: Бруно Куле
Текст: Жак Перрен
Франція, 1996

Коли і є якийсь фільм, що демонструє постмодерністське розмивання меж поміж видами і жанрами кіно, то це «Мікрокосмос», а не догмівські псевдодокументальні опуси, котрі попри все, особливо якщо відлущити піар-ажіотаж навколо них, залишаються свідомо погано зробленими художніми фільмами. Фільм французької команди натуралістів-естетів, який отримав у Каннах 1996 Ґранпрі за технічну досконалість, можна визначити як сюрреалістичний фільм про природу, неігровий трилер, живу анімацію. Або як філософський трактат про космічну відносність на кшталт лейбніцівської монадології чи афоризмів Паскаля, захопливу драму, сповнену саспенсу, чи екзотичну видовищність науково-фантастичних утопій. Це фільм про комах, але не з погляду ентомолога, що перетворює їх на об’єкт наукового пізнання, а з погляду поета, який проектує на цей мікросвіт свої фантазми і бажання, який мислить метафорами. Разом з тим, цей фільм — результат копіткої праці: 15 років досліджень, 2 роки приготувань, 3 роки зйомок. Епізод за епізодом нам показують те, що підгледів суперпотужний об’єктив камери. Чи не в цьому мислилося призначення кіно ще від часів Мейбріджа: зробити видимим те, що для людського ока недоступне. Коли гіперреалізм переходить у сюрреалізм!

Але на відміну від конвенційних фільмів про природу, з їхньою ілюстративністю, повчальністю, закадровим коментарем, «Мікрокосмос» зовсім не схожий на лекцію з природознавства. Він сповнений емоцій, навіть мелодраматизму, він задіює ідентифікацію глядача, тобто функціонує, як справжній наративний фільм. До того ж прекрасно спаяний, з добрим знанням набутків мови кіно, з емоційним музичним супроводом. І з постійною грою в оману глядача, в ілюзіонізм несумірності, в перехід від великого до малого (саме як філософських категорій). Чи не найпоказовішим зразком такого запоаморочливого коливання, не доступного для будь-якого іншого медіуму, є фінал фільму. Спершу у супроводі класичної музики ми стаємо враженими свідками народження якоїсь неймовірно прекрасної істоти. Ця Венера надповільно, у величних тактах піднесеної музики виринає з води, розправляє свої граційні ніжки, свої прозорі крила, вкриті найвишуканішими візерунками. І раптом — надкрупний план різко змінюється загальним — комарине дзижчання і маленька сіра цяточка злітає з поверхні болота.

Запізніла поява цього фільму на українському відеоринку пояснюється тим, що ім’я Жака Перрена, одного з авторів «Мікрокосмосу», прозвучало на наших теренах лише 2002 року: після прем’єри на Берлінале його нового фільму «Птахи» (вже у співавторстві з класиком францьзького кіно про природу Жаком Клузо), цей фільм демонструвався на Московському кінофестивалі і у нас на «Молодості». Тож на відеоринок були випущені одразу обидва фільми. Але, на жаль, незважаючи на свою видовищність «Птахи» поруч з «Мікрокосмосом» виглядають дещо спрощено й одноманітно: як орнітологічний атлас, хай розкішно виданий, поруч з філософською поемою.