– Пане В’ячеславе, як ви «поріднилися» з великим Довженком?

– Дружина Олександра Довженка Юлія Солнцева через Держкіно попросила мене озвучити три Довженкові шедеври – «Землю», «Арсенал» і «Звенигору». Офіційно це було державне замовлення. Сталося те на початку сімдесятих років, коли я мав намір піти з кінематографа, не хотів писати для кіно: відмовив і Тарковському, й Кончаловському, й Бондарчукові.

Отже, Юлія Іполитівна підстерегла, коли я звільнюся від усіх, та й ухопилася за мене: вмовила написати музику не лише для картин Довженка, а й для двох своїх фільмів – «Золоті ворота» й «Такі високі гори», де знімався Сергій Бондарчук.

Я написав музику, сам продиригував і зробив перезапис. Я завжди так працював. На «Мосфільмі» я був єдиний композитор, хто мав особисту монтажну. Як робили: запрошували оркестр і «ганяли» його під зображення. Де не виходило – зупинялись, і знову «ганяли» сто музикантів… Мені спало на думку: краще я запишу музику, ретельно розрахувавши час і зробивши кілька дублів, а потім у монтажній «водитиму» її туди-сюди.

Згодом я наполіг на будівництві еталонної зали – там-таки на «Мосфільмі», де тепер записують усю кіномузику. Тоді писати для кіно вважали недостойною справою, та якщо вже мене звабили, довелося вивчити технологію від початку до кінця.

До речі, Бондарчук якось сказав у інтерв’ю: «Овчинников дав друге життя фільмам Довженка. Його музика – на рівні самих фільмів». Саме цю музику я вважаю найсильнішою моєю роботою в кіно.

– Як ви прийшли в кіно?

– Чому мені довелося працювати для кіно? Бідував. Був студентом, жив у Москві в гуртожитку. Мав багатих меценатів, однак позичати не хотів. Від батьківської допомоги також відмовився: намагався показати, що в мене все гаразд. Навіть додому іноді гроші посилав. Де брав? Підробляв на свята в клубах, у театрах: я був скрипалем, на роялі грав. А коли не вистачало, тоді позичав. Наприклад, у Сергія Володимировича Михалкова. Уклавши перший великий контракт із «Мосфільмом», усе, звісно ж, віддав. Він тоді й Микиту на моєму прикладі вчив: «Он як треба з грошима акуратно!»

У гуртожитку я мешкав у кімнаті із Сенею Рагенбогеном, знаменитим віолончелістом, котрий працював концертмейстером у Державному симфонічному оркестрі кінематографії. Якось він сказав мені: «Написав би музику до фільму. Я домовлюсь». Він поговорив, і мене запросили на роботу з мінським театральним режисером Юрієм Щербаковим, який тоді пробував сили в кінематографі. Щербакову сподобалася моя музика.

На той час я був уже доволі відомим композитором: у Москву потрапив як вундеркінд – мою музику грали з дитинства. Приміром, мазурка з «Війни і миру» – мій дитячий твір, написаний у дев’ять років. Тож коли мені призначали пенсію, то рахували від дев’ятирічного віку й замість 45 років трудового стажу записали 53.

– У якому віці ви зацікавилися музикою?

– Мені було п’ять років, щойно почалася війна. Мій батько був офіцером. Із Воронежа ми з мамою евакуювалися до Сибіру. Потім батька перевели на Далекий Схід напередодні війни з Японією. Тоді ми вирушили до нього. Там у військовому клубі ми дивилися трофейні стрічки. В американських була хороша музика й неперевершений клас виконання.

У нашому військовому містечку музичної школи не було. Проте я мріяв про музику, і мама це бачила. Тож коли ми повернулися до звільненого Воронежа, мене зразу відвели до музичної школи. Починати музичне навчання в дев’ять років – трохи запізно, та якимось чином я швидко переходив із класу в клас: із третього – у п’ятий, із п’ятого – в сьомий…

– Навчалися із зацікавленням?

– Музику обожнював. Ще коли я мав два роки, у нас постійно грав патефон – до нас приходили гості, яких я пам’ятаю на рівні військових чобіт. Вони танцювали, а я накручував патефонну ручку. І всі платівки знав напам’ять.

Третім моїм твором, записаним у нотах, була та мазурка, з якої починається третя серія «Війни і миру». Через багато років я використав її у фільмі.

– Музику до «Війни і миру» ви писали, коли ще були студентом?

– Я був дипломником Московської консерваторії. Бондарчук добре знав мою музику, був на прем’єрі моєї першої симфонії, яку виконував великий Олександр Гаук (учитель Мравінського), і захотів запросити мене.

Конкурувати довелося із Шостаковичем, Свиридовим, Шапоріним, Хачатуряном! Кабалевський хотів обробити музику опери «Війна і мир» Прокоф’єва. Усі були «кити», лауреати Ленінської премії – а тут студент…

Бондарчука ще не затвердили, тож я заходився допомагати йому й написав чотири номери до майбутнього фільму, серед яких і «Вальс Наташі».

Однак для того, аби мене затвердили остаточно, довелося зачекати ще два роки: фільм постійно зупиняли – Косигін грошей не давав. Лише отримавши Ґран-прі на Московському фестивалі за перші дві серії, ми змогли спокійно продовжувати.

Настав період, коли я водночас писав музику для чоти-рьох картин – «Війни і миру» Бондарчука, «Андрія Рубльова» Тарковського, «Першого вчителя» Кончаловського, і виїздив до Ленінграда, де Геннадій Шпаліков знімав «Довге щасливе життя».

На «Мосфільмі» я мав не лише власну монтажну, а й апартаменти. У газеті «Совєтская культура» навіть вийшла стаття під назвою «П’ять років добровільного ув’язнення на «Мосфільмі». Звідти я майже не виходив – не мав коли: вранці з’являвся один оркестр, опівдні – другий, а ночами я писав музику… Потім мені надали квартиру, де я фактично не жив: там висів патрон із «лампочкою Ілліча» й голий матрац лежав на підлозі.

– У чому, на вашу думку, режисерська унікальність Бондарчука?

– Він узагалі був великою людиною. Чесноти Бондарчука можна перелічувати довго. Ми жартома прозвали його Петром Першим. Щоправда, я не надто шаную Петра за більшість його справ, однак у переломний для Росії момент він зробив дещо корисне. Можна сказати, що в кіно такий був Бондарчук. Микита Михалков гарно про нього сказав: «У кінематографі він створив власну країну».

Порівняно з ними я особа доволі скромна. Можна сказати, я лише жертва кінематографа: намагався чесно робити те, що їм було потрібно. (Сміється.) Хоч і робив це з любов’ю.

Бондарчук прискіпливо ставився до того, що називають історичною достовірністю. За його фільмами, наче за хрестоматією, можна буде вивчати ту чи ту добу навіть тоді, коли зникнуть спецсховища, а навчальний процес перетвориться на примхи педагогів, які намагаються вкласти в дитячі голови власне хитробачення історії.

– Але ж «Війна і мир» – це романтизований погляд на історію!

– Як хотів Толстой, так зробив і Бондарчук. Тут можна закидати лише Толстому. В американців же «Війна і мир» – то цукеркова обгортка: гарні актори, талановиті люди, багато культури в антуражі, та з огляду на дух це й близько не відповідає Толстому. Або дивишся на Ґрету Ґарбо – чудова актриса, сама чарівність, коли на своєму місці – десь у Дюма, однак в ролі Анни Кареніної вона кумедна. Вони просто не розуміють, хто ми такі.

– Бондарчука вважають радянським режисером. А що в нього було українського?

– Бондарчук – більший росіянин, ніж багато хто з тих, хто б’є себе в груди. А наскільки він був українець – треба дивитися «Тараса Шевченка».

Я, приміром, нащадок донських козаків, а Бондарчук – запорозьких. Що між нами відмінного? Побут, звичаї – ті самі. Ми багато чого один в одному розуміли. Нас споріднювало й те, що він любив мою музику, яка має елемент українського мелосу.

– Чому ви свого часу вирішили покинути кіно?

– Це сталося, коли я повернувся з Югославії, де працював у спільному проекті «Битва на Неретві» за участю кінематографістів із 15 країн. Там грали Орсон Веллс, Франко Неро… Бондарчук знімався в якійсь епізодичній ролі. Загалом у фільмі брало участь багато знаменитостей, ми жили з ними в одному готелі, їли в одному ресторані. Я з усіма перезнайомився. Із Юлом Брінером ми заприятелювали, він катав мене на власному літаку над усією Адріатикою.

От наші й почали ревнувати й вирішили відкликати мене звідти, мовляв, годі закордонами їздити – нумо в нас працювати. Пішли наклепи, що я поводжуся там занадто вільно, товаришую з Тіто, а його тоді вважали недругом СРСР.

Мене відкликали, не давши закінчити роботи. Я віддав їй два роки, на мене витрачали кошти, тож я почувався ніяково, був ображений. Вийшло, що перед Тіто я виглядав хамом. Не дали навіть нічого пояснити. Я прийшов до Спілки кінематографістів і хотів написати листа, але мене попередили, що через той лист буде погано моїм родичам. І я вперше в житті наліг на чарку… Чому кажуть, що Овчинников випивав? Це сталося саме тоді. Рік видався запійний. Я не знав, як бути, й вирішив порвати з кінематографом.

Написав музику до «Дворянського гнізда» Кончаловському, а до «Ватерлоо» не став, хоча Бондарчук уже встиг зняти бал в Італії під мій вальс. Мені сказали: «Поїдеш до Італії!» А я сказав, що не поїду. Це була моя перша відмова Бондарчукові.

– Виходить, саме «Земля» зарадила тоді вашій кризі?

– «Земля», «Арсенал» і «Звенигора». Юлія Сонцева влучно вибрала момент, коли я міг це зробити. А потім Бондарчук знову – із фільмом «Вони воювали за Батьківщину». Я мав добрі стосунки з Шолоховим: гостював у нього у Вешенській. Не міг я відмовити Шолохову, тож сказав Бондарчукові: «Гаразд, ідіть у ЦК, в КДБ, куди завгодно, й кажіть, щоб із мене зняли невиїзність». Адже після Югославії вони шість років мене не випускали. Щоправда, я відвідав Монголію для роботи над фільмом до 50–річчя радянсько–монгольської співдружності, потім Болгарію, проте далі не пускали. А я хотів до Югославії. Тоді запропонували Париж, однак я виявив затятість: хотілося дізнатись, хто ж на мене тоді настукав?

Після цієї розмови з Бондарчуком мене випустили до Югославії. Повернувшись, я написав музику до фільму «Вони воювали за Батьківщину». А потім – і «Степ», і «Борис Годунов»…

– А як Андрій Тарковський сприймав вашу музику?

– Похвалю себе: я був його улюбленим композитором.

– Тобто, перший – Бах, а потім – Овчинников?

– Бах, звісно, – це велике диво! Хто не чув Баха? Однак у мене Тарковський знайшов саме те, що потім використав у своїх фільмах. Наприклад, «Страсті за Іоанном», які чути в «Дзеркалі».

– Як ви познайомилися з Тарковським?

– Це