Якби зараз було ХІХ століття, у передріздвяний час масова періодика рясніла б святковими оповіданнями про різдвяні дива, де добрі та безкорисливі герої знову і знову одержують перемогу над злом. Жанр різдвяної оповіді бере свій початок від середньовічних містерій, звідки переноситься членування сюжетного простору на «пекло», «землю» та «рай», через які має пройти герой. Зацікавлення фольклором у період романтизму перетворило різдвяну оповідь на популярний літературний жанр (Гофман, Андерсен). В основі таких оповідей – сакральність Різдвяного часу як особливого, коли можуть відбуватися незвичайні події. Класична оповідь починається з опису несправедливості, неповноти, кризи, яка в подальшому вирішується завляки втручанню надприродних сил (Богородиці, Христа, ангелів), оскільки в ніч народження Спасителя людства ніхто не може залишитися безпомічним та нещасним. Подальша розробка жанру в літературі реалізму перемістила наголос з фантастичних подій на соціальні проблеми (Діккенс, Достоєвський). Вирішення їх тепер не обов’язково пов’язувалося з втручанням надприродного, диво могло бути побутовим, результатом щасливого випадку, але в атмосфері християнського свята за ним все одно вгадувалося божественне провидіння.

У ХХ ст. різдвяні оповіді практично зникли. Чому – напевне стане зрозуміло після перегляду останнього фільму Кіри Муратової «Мелодія для шарманки», в якому режисер розповідає різдвяну історію в сучасних обставинах. Як зазначає сама режисер: «Святочна розповідь, або різдвяна казка, – цей жанр нічим тут не порушено, а лише адаптовано до сьогоднішньої реальності. Переплетення ніжності та печалі можна назвати мелодраматичним. Як і в будь-якій якісній мелодрамі соціальне начало пронизує цю канву вздовж і поперек переплетеннями категоричних імперативів. Голод, холод, сирітство, багатство – це все прості та зрозумілі речі, які відкрито та серйозно розповідають про свою сутність. Жодних головоломних психологічних чи формальних пошуків не закладено в цьому сценарії»1. Головні герої фільму 10-річна Альона (Олена Костюк) та 6-річний Нікіта (Рома Бурлака) після смерті матері тікають до міста на пошуки своїх двох різних батьків, бо соціальні служби збираються розлучити їх та відправити до різних інтернатів. Так на засніжених приміських коліях починається довгий шлях дітей до Успенського провулку. Епізод з різдвяною листівкою на сюжет «Побиття немовлят», яку підіймає Альона в електричці, є від початку сумним натяком, що провулок цей виявиться врешті так само трагічно недосяжним, як Пєтушкі у Єрофеєва. Діти тут, як і в інших фільмах Муратової символізують природний, початковий стан людини, і так само, як простодушні дикуни французьких просвітників (Руссо, Вольтер), вони стають лакмусовим папірцем для соціальної критики зіпсутого суспільства. Трирівнева організація простору з метафізичного, як у середньовічній містерії, тут переходить на соціальний рівень: «пекло» – середовище малолітніх злочинців, «рай» – простір багатіїв, «земля» – простір обивателів. Злочинці ворожі до головних героїв фільму: вуличні діти, які, незважаючи на свій вік, вже втратили наївність і стали органічною частиною світу дорослих («Хто тобі дозволив тут стояти? Ти на кого працюєш?»), крадуть в них гроші та остаточно виганяють Нікіту з його останнього прихистку – супермаркету. Багатії цинічні: господар лімузину вважаючи, що Альона приносить йому удачу, обіцяє назвати на її честь яхту, а «золота молодь» в супермаркеті, ховаючи в одяг пляшки з дорогим вином, насміхається з її спроб вкрасти хліб для голодного брата. Серед соціальної верхівки з’являється і добра фея різдвяної оповіді (Рената Литвинова), якій чоловік (Олег Табаков) пообіцяв у якості святкового подарунка «хлопчика як він є» – Нікіту, проте через дорожні затори «фея» не встигає прибути вчасно, і дива не стається. «А чи був хлопчик?», – як у романі Горького, байдуже знизує плечима «фея», рушаючи у відділ господарчих товарів. Так само чинить і більшість пересічних людей, що трапляються на шляху дітей впродовж фільму, і символізують третій, серединний, простір різдвяної оповіді – «землю». Найвиразніше цю байдужість ілюструє сцена, де відвідувачі вокзалу навперебій говорять по мобільних телефонах, не помічаючи дітей, які просять розміняти дивом отримані гроші. Перехожі, зосереджені на собі, опираються будь-яким спробам вирвати їх з глухої апатії: «не знаю, я нічого не знаю», «знаємо ми ваші запитання, я не такий дурний, мене не обдурите».

Таким же пересічним перехожим є врешті і сам глядач фільму, до якого знову і знову звертається у своїх роботах Кіра Муратова, вже без надії щось змінити. «Знімаючи ту картину [«Астенічний синдром»] я ще сподівалася: от зніму кіно про шкуродерню, може люди стануть добрішими. Не стали. І я почала дивитися на світ більш песимістично... Вийшов ти з кінозалу, походив день-другий під настроєм фільму, а потім все одно повернувся до попереднього життя»2. Показово, що під час прем’єри в Будинку кіно замість традиційних тривалих оплесків публіка намагалася чимшвидше розбігтися, ніби впізнаючи себе у другорядних героях фільму, і тим самим за- свідчуючи повну з ними тотожність. Такий сценарій, передбачливо зображений ще в «Астенічному синдромі», коли після фільму з кінозалу мерщій тікають всі глядачі крім одного, який ненароком заснув (і цей безпробудний сон є лише унаочненням щоденного сомнамбулічного стану інших), на жаль, залишається типовим у сприйнятті публікою фільмів Муратової. Все ж, оскільки кінопрокат «Мелодії для шарманки» відбудеться в рамках благодійної програми «Допомогти так легко», і всі кошти від показів будуть передані чотирьом дитячим будинкам України, глядач таки зможе, бодай опосередковано долучитися до того, щоб у реальних різдвяних історіях дітей-сиріт було менше трагічного, і сталося хоча б маленьке, побутове, але диво. Втім, як зазначав Ален Бадью, аналізуючи світоглядні засади апостола Павла3, механічна дія лишається мертвою, лише постійне усвідомлення її змісту є життям.